Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. КУ, ст. 10 · с. 13сторінка оригіналу ↗

З «ІМПРЕСІЙ ТА МЕДИТАЦІЙ» Про поета&ровесника

Слово Просвіти, №26 за 2007 рік

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, м. Київ Жах звикання до тимчасовості. Прокрустової міри довжини відпущеного шляху. Він загнаний углиб єства. Його заступають клопоти. Маємо бути їм вдячні. Вони — рятунок від нав’язливості думки, зацикленість на якій неминуче призвела б до божевілля. Завдяки їм існує видимість нашої тяглості в часі. Та ось розгортаєш навмання книгу поета і потрапляєш під холодний душ невідворотного: Тимчасове усе, тимчасове, на пісок перетліє граніт, на граніті карбоване слово на піску креслить знов неофіт. Тимчасовий нахилиться вітер, прочитає оті письмена і розвіє по білому світу і любові, і слів сімена. Жах, випущений на волю, матеріалізується у вигляді чисел. З тих, що їх називають круглими. Книга книг про те мовчить. Там священне число 7 подається без нуля. Фактично пройшли мимо круглих чисел (дат) і піфагорейці. Культ і символіка круглого числа — чому їхня думка не рухалась у цьому напрямку? Може, їх відлякував нуль (0) як знак замкненості, незворотності, провалу в порожнечу? Що тільки не збреде в голову, як тільки дозволиш собі розслабитись. А все тому, що круглі числа в цьому випадку персоналізовані. Прив’язані до автора цитованих рядків Валерія Гужви. 20 років тому я відгукнувся на книгу його вибраного “Озеро”. Вийшла вона до 50-ліття поета як підсумок 20-річної роботи. І ось нова книга — “Вертоград”. Поетові — 70. 40 років присутності в поезії. Скільки в прозі — хай скажуть інші. Важкі числа, а пам’ять учеписта, відбивається: це ж було так недавно. Ілюзіон. Лукавий виверт розуму. Бо числа ті насуваються і на тебе, голубе… 20 років тому я зронив фразу, що він, Гужва лишився “незмінним на перегонах літ”. З повним на те правом я міг би повторити її й зараз. Тим більше, що це підтверджує і сам поет: “Автор мав спокусу поставити під віршами дати, але відмовився від цієї затії, бо впродовж вельми тривалого часу його творчі орієнтири, як виявилося, не мінялися”. Це — з анотації книги. Але добре чи погано, що “не мінялися”, з огляду на те, що помінялися епохи, зіткнулися лобами й розминулися століття, що червоне рило цензури стало зеленим, а струси політичні й соціальні збурили й струси в літературі, де гуртова гонитва за новим обернулася не тільки позитивом, а й самознищенням таланту, синдромами варваризації як складової розгулу хамократії і беззаконня? Ні добре, ні погано. Даність у вигляді цільного характеру і здорового консерватизму. Незалежність не розв’язала гордієвих вузлів українства, а найтрагічніші з них ще й затягнула. До старих аномалій долучилися нові. Занепад, нефункціональність стали нормою. Літературний бунт у межах резервації дав поштовх до розвою крони саду божественних пісень, але не вирішив і не міг вирішити проблеми підрубаного коріння. Втеча від проблеми стала й утечею у знеособлення. Донорство за рахунок чужого призвело до розукраїнення хисту. Втішання “гнилим словом” (Іоан Золотоуст), глобалізація в її місцевому варіанті створювали видимість абсолютної свободи. Насправді ж усе те обернулося несвободою, власноруч накинутими на себе веригами. Рух тільки в цьому напрямку неминуче мав завершитися тупиком. Так воно й сталося. Як тільки хвиля самозасліпнення частково спала, голі скелі існування у його нинішнього варіанті стали ще понурішими. Винуватців, за великим рахунком, немає. Є жертви. Процеси в літературі були невідворотними, які в суспільстві. І такими ж загрозлими. Але кожний негатив має свій позитив. І тут є одна цікавинка. З’ясувалося, що в контексті свіжого досвіду поділ на новаторів і консерваторів якщо й не втрачає доцільності, то принаймні вимагає певного зміщення акцентів. Серйозний поет спонукає до серйозних роздумів. Може, я перебільшую, але консерватизм (не тільки етичний, а й естетичний) В. Ґужви і таких поетів як він, якраз і є новацією за умов, коли усім кортить “задрав штаны, бежать за комсомолом”. Це не софістика і не зміщення понять. Бо якщо варваризація — в її класичному тлумаченні — підміна вищих мистецьких форм нижчими, то саме він стає рятівником перших від варварів, що ними можуть виявитися новатори. Доруйновування традицій у майже зденаціоналізованому, культурно і морально виснаженому суспільстві — це нищення останніх уламків самості, отже, й самознищення. Література уподібнюється скорпіону: убиває сама себе. І вже немає значення як вона це робить: бездарно чи талановито. Бо при цьому гине щось незмірно більше від неї. Якщо поставити питання, здавалось би, абсурдно: консерватизм як новаторство, то “Вертоград” змушує поміркувати про фенотип автора. Він справді не міняв ні орієнтирів, ні письма. Це письмо мужа, певного правоти, який у водоймах часу намагається піймати рибу найціннішої породи — істину. Так було в епоху “Озера”, так єв епоху “Вертограда”. То інша річ, що риболовля в одержавлених озерах була, як відомо, обмежена. Кажучи простіше, перепади між віршами старими і новими якщо й видимі, то тільки для ровесників автора. Як у випадку з кількома монологами, прив’язаними до відомих персоналій, коли поет, який майже завжди говорить прямим текстом, вдається до алюзій. Важливий нюанс. Сьогодні алюзії — передусім засіб естетичного впливу, незрідка запрограмований, позаяк дозволено говорити про все, а в добу дубової цензури-то була одна з небагатьох можливостей бодай опосередковано донести до розвиненого слуху дещицю правди. Неперевершеним майстром історичних алюзій, доведених до вищої міри досконалості, була і лишається, про що я вже колись казав, Ліна Костенко. Читаю Гужву, втішаюся старим, упізнаваним, радуюся новому, незнаному й знаному з періодики і думаю: усе та сама стримана чоловіча сила, той самий, з мінімумом декорацій текст — прямий і твердий, як потиск його руки. назвав час тривіальним. А яке свіже це його зіставлення з попом без риз… Зв’язок між вдачею поета і його поезією… Інколи він на поверхні, частіше — загнаний углиб і потрібний привід, щоб ця залежність стала видимою чи вгадуваною. Щось не відразу вловлюване уже й замолоду вирізняло цього поета з-поміж ровесників, переважно учорашніх селюків. Стриманий, зосереджений, підкреслено уважний, схильний до оцінок точних і різкуватих, коли йшлося про людські негації, міг неблимно дивися в очі, мовби намагаючись збагнути, хто є хто. Невипадково, либонь, вдаються йому вірші портретні, фабульні, сюжетні. У “Вертограді” це: “Левиця”, “Театральна історія”, “У плащику з минулого століття” — ряд можна продовжити. Зі смаком одягнутий, спортивний, із демократично розслабленим вузлом краватки, розкутий у жестах і слові — таким запам’ятався він із побіжних зустрічей у видавництві “Молодь”. Таким, з поправкою на час, лишився й зараз. Ні парубоцької розхристаності й вайлуватості, ні сентиментальності, ні панібратства й запобігання ласки в ньому не помічалося. Помічались зібраність, неметушлива діловитість, за якими вгадувалися порядність та інтелігентність. Це враження підтверджувалося і його поезією з її культурним антуражем і міськими реаліями, виразною урбаністичною нотою на тлі віршів масового розливу про село. Одна з книжок поета так і називалася “Місто”. Назва навертала до Підмогильного, мені вчувався в ній прихований полемічний випад. Припускаю, що все те в сумі, які його вишкіл городянина — навіть сигарету добував з пачки і запалював з якимось органічним артистизмом — відчужувало від нього окремих колег, колишніх дітей села. Це — щодо зв’язку. Вдивляючись у живі риси обличчя автора “Вертограду”, мовби вглибаєш і в його поезію. У розумного (саме так!) і куль-один щасливий виняток — статтю М. Слабошпицького. З реєстрів літературного козацтва випало не одне мічене знаком індивідуальності ім’я. Як правило, це люди віддалені від літературної і політичної тусовки, які неметушливо роблять свою справу. І коли я чую, як під враженнями від газетної добірки віршів кажуть: “Ти поглянь, який хороший поет Гужва…” — лишається тільки розвести руками: він був хорошим і раніше. У “Вертиграді” блок віршів присвячений деструктиву, надбаному Незалежністю. Вірші ці точні за діагностикою і характеристиками. Гужва — ліроепік, раціоналіст, іроніст, що вряди-годи вдається й до сарказму, моделює цей занепадницький світ за тими ж законами логізму й строгописання, що й колись, хіба що з’явилися нові обертони й увиразнилася протестна нота. Утім, старе й нове, як уже було зауважено, ідуть у нього в ногу, притягуючи передусім афористичністю, іронізмами, смисловим наголосом: “Мистецтву йде на зміну ремесло”, “Усі ми — підсвідомо — кріпаки і нами попихають енгельгардти”. “А графоманам сняться гонорари, рясні, неначе зливи в Гонолулу”, “Пророк вчорашній нині вже смішний, сліпі недавні ідолопоклонці. Ті, що колись встромляли в сонце ніж, рибалять у державній ополонці”. Зауважуєш нахил до спростування, здавалось би, аксіоматичного:

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин