“Усі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах”. КУ, ст. 21 · с. 14сторінка оригіналу ↗
ГРУШКА ЗОЛОТА
Слово Просвіти, №26 за 2007 рік
(Дажбог)”, “Очеретяна (Мокоша)”… Знову рідні краєвиди, наповнені цілющою стихією води, знову міфічні образи, постаті, духи, візерунки снігового сяйва, весняного цвітіння, “серпанкові” пейзажі, настроєві натюрморти, задумливі етюди… Ідеш, роздивляєшся, а в душі звучить оця назгасна розлога симфонія. Правду кажуть, як глибоке коріння, то й крона могутня. Така ж могутня постать цієї оригінальної художниці зі своїм почерком і неповторним баченням світу. І найпевніше в її творах утверджується людина: якщо не сама вона, то її почуття, її думки і провидіння. Цікаві її портрети, зокрема цикл
Федір Данилович і талановиту молодь. У такій атмосфері зростає Андрійкою. З десяти років він вчиться гри на скрипці в уродженця Ніжина, аспіранта Варшавського вищого музичного інституту Йосипа Москвичіва, який проводить канікули в рідному місті. В цей час, після закінчення початкової школи, хлопець вступає до Ніжинської класичної гімназії. Крім обов’язкових латинської, давньогрецької і німецької мов, загальних предметів, він паралельно вчиться гри на скрипці у приватній школі професора Спльовача. Коли в домі Проценків з’явилася рідкісної роботи віолончель, Андрій опановує основні прийоми гри на цьому інструменті.
“Самі собі в своїй господі”. Такі ж уже звичайні, життєві ці постаті, що по той бік людського гамору роблять свою буденну роботу — чистять картоплю, п’ють чай і думають, думають… А це ж чиїсь батьки, чиїсь матері, що в сумноті згаюють свою самотність. І звичайні портрети стають промовисті й щемливі, вони дотикаються до найчутливішої мембрани людського серця. Навіть міфічні її полотна “Дерево життя (Козацькі могили)”, “Той, що дарує сонце (Дажбог)” та “Очеретяна (Мокоша)” і якоюсь мірою “Хата” — діймають душу, зворушують і зачаровують. Вони могутні, невідхильні й діткливі. Бо прошивають тебе космічним дощем — від неба до землі –– й відлунюють уже промінням — від землі до неба. На пейзажах Задорожної здебільшого немає людини. Але вона присутня, бо саме людина змогла побачити таку красу, вибрати її й зауважити інших — не проминайте, бо це неповторне. Поетичне мислення властиве багатьом полотнам Людмили Задорожної. Пригадую її прегарну картину “Зима і півень”. Уся в білувато-синюватих тонах: і півень, і дерева, й село. Але ще не все: он гребінь полум’ям червоним ранок підпалив — і ранок, і зиму. Весни чекай, світання. Півень у штанях — не тільки сумирність, але й бунт… Або ось цей “Півень серед соняшників”, що так привернув увагу всіх, хто прийшов на відкриття виставки. Заспівав червоний півень — і народився ранок, зійшло сонце й освітило своїх небожат — соняшників. Пригадую ще її картину “Романтичний звір”, якою колективу країни. Запрошення працювати солістом в оркестрі такого театру було почесним і престижним. В 1930 році флейтиста відзначила співачка Валерія Барсова і на сольних концертах запропонувала виступити разом. В 1934 році Проценко — перша флейта Київського Державного академічного театру опери та балету і водночас викладач Київської консерваторії. Його ім’я серед тих, хто активно сприяє розвитку українського музичного мистецтва: О. Петрусенко, З. Гайдай, О. Ропська, М. Донець, А. Пазовський, В. Йориш. Цих людей Андрій Проценко приваблював насамперед високою професійною відповідальністю, вимогливістю до себе і до ін-
Петро Засенко, Людмила Задорожна та Іван Марчук лись ми зачарувалися разом із поетом Юрієм Рястом. Простенький, наївний коник із квіточкою на чолі, з галузкою в роті, а вдивишся — парубок гарний із сумними очима, з молодою звагою на думці. Чи йне на весілля зібрався… Мене зачарувала на виставці прекрасна картина “Грушка золота” (авторська назва — “Осінь”). Ну й одчаяка та грушка! У темному яру на кручці горить, аж сяє, дичка, святкуючи завершення урожайного щедра. — Це ви придумали? — питають. — Та ні… Їхали одне малювати (чоловік Валентин підвозив), а як побачили, стали, зачарувалися: грушка в святкових шатах. Сама радість і дума сама…. Я й не шкодую, що малювала зненацька не те, що планувала, а те, що зворушило та й годі. Як на мене, “Романтичний звір”, “Грушка золота” і портрет “Наталка” за поетичністю, грою барв і чуттєвістю наближаються до класичних імпресіоністичних шедеврів. Написано ж ці твори майстерно, глибоко, яскраво — аби тільки вміти їх прочитати. Із Петром Засенком і Василем Коряченком дивуємось, які гарні, влучні назви у Людмилиних картин, зокрема в натюрмортів: “Всюди очі”, “Музика” (такий ніжний і мелодійний цей натюрморт), “Відчуття літа”, “Передчуття осені”, “Лісові дзвони”, “Квіти з Росави”, “Синя вода”, “Сонце сходить”, “Рожевий натюрморт”, “Вечір”, “Натюрморт із калиною”, “Спогад про дитинство”, “Соняшники”… Чудово проаналізувала й високо оцінила творчість Людмили Задорожної відомий мистецтвознавець Ніна Велігоцька, художники Любов Міненко, Микола Грох, Іван Марчук, Надія Печорна, письменники Петро Засенко, Валентина Давиденко, Галина Кирпа, Оксана Шалак, Сергій Цушко, Марія Литвин, дизайнер книги Василь Коряченко, археолог Юрій Кухарчук, фізик Руслан Мельник та багато інших шанувальників мистецтва. А в мене перед очима — “Грушка золота”… Як добрий символ її глибоко поетичного живопису.
магає йому матеріально, а на всі спроби повернути борг тільки відмахується: “Повернеш, коли розбагатієш”. Щорічно Андрій Федорович навідується у рідний Ніжин, доньці Людмилі показує вулиці свого дитинства, родове гніздо, де вже мешкають інші люди, і з будинку якого знято герб у вигляді ліри. Але ще збереглася початкова школа, велична споруда Гімназії вищих наук князя Безбородька. Можливо, саме через оцю любов до рідного коріння Людмила стала істориком, а не співачкою, як хотів батько. Перечитуючи “Життєпис, спогади” про Андрія Проценка, видані в Києві “Музичною Україною” 1990 року, переконуєшся у важливості традицій дому, народу у формуванні людини. Мій земляк став місточком між минулим і майбутнім для своєї доньки, відомого вченого-історика, засновника архіву-музею літератури і мистецтва у Києві, і для своїх послідовників у мистецтві. Одним із таких можна назвати і відомого трубача, родом із Ніжина, соліста оркестру Великого театру в Москві Тимофія Докшицера. У книжці спогадів “Трубач на коні” він називає флейтиста Проценка серед ніжинських оркестрантів, які грали разом із його батьком і дядьком. У 1941 році Тимофій став лауреатом Всесоюзного конкурсу, де серед членів журі й Андрій Проценко. А 1982 року Докшицер привітав професора з 80-річчям. 1984 року, після смерті видатного флейтиста, було встановлено меморіальну дошку на аудиторії Київської консерваторії. А в Ніжині, на батьківщині заслуженого артиста України, ми не маємо жодних відзнак цього сподвижника української культури. Які ж традиції передамо наступним поколінням?
ти України, дванадцять лауреатів конкурсів, п’ять аспірантів, 25 його вихованців грають в оркестрах Києва. В. Антонов. Я. Верховинець, А. Коган, В. Пшеничний, С. Савченко, В. Федченко, А. Сергєєв, Г. Грабар мають фондові записи на радіо, телебаченні, на платівках. У педагогічну діяльність, у спілкування з учнями професор вніс традиції рідного дому. Учні згадують інтелігентність наставника. “Прекрасний у житті й мистецтві, він притягував до себе, — згадує Павло Суханов. — Щирість була визначальною рисою його характеру. Він поважав усіх, але не любив марнослів’я, підлабузництва”. Його артистизм, вільний від усього поверхового, несправжньо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
