“Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству”. КУ, ст. 13 · с. 15сторінка оригіналу ↗
НАРОДНИЙ ЗВИЧАЙ
Слово Просвіти, №26 за 2007 рік
Анатолій Буртовий “Після роботи”
Малює личко червоною калиною, Малює брови чорною ожиною… Про обряди і звичаї, пов’язані з косовицею, найкраще розповідає Михайло Максимович у праці “Дні і місяці українського селянина” (К., 1877). Місяць червень (червець) — це гаряча пора, косовиця. Жодна селянська робота в Україні не відбувалася в такій розкоші! Ще звечора господар або господиня йшли на село і запрошували найкращих парубків — міцних і роботящих — на толоку, за поденну плату. На косовицю йшли раненько, до сходу сонця, поки роса ще не спала. Кожен ішов з хлібом та горілкою, як на весілля. Господар повинен був везти своїх косарів на волових возах на сінокіс і назад, хоч би й недалеко було від дому. Урочисто, з піснею, у білих полотняних одежах, рушали косарі рано-вранці, а повертались при заході сонця. А вже сонце котиться, нам додому хочеться. А ми не йдемо — да пана ждемо! Поки пан приїде, пару коней запряже, Да ще й посідлає, да й нас посаджає! Господар повинен був годувати своїх косарів ситно і смачно чотири-п’ять разів на день: сніданням, обідом, полуднем, підвечірком, вечерею. Повинен поїти їх горілкою вдосталь, підносячи чарку не лише під час їжі за кожною стравою, а й під час роботи, коли на спеці косар втамовує спрагу не лише водою, а й горілкою. Тож на одного косаря в день виходило по кварті.
Закотилось сонечко за зелений гай (2). Ми поїдем вечеряти у багатий край (2). У багатому краї вареники на столі, Вареники в маслі, горілочка в пляшці. Варенички поїмо, горілочки поп’ємо, Помолимось Богу та й підем додому! Добра господиня напікала на косовицю достатньо паляниць і пирогів. Причому ще й досі в народі, коли хто поліпить великі вареники або пироги, приказують: “Ого пиріг! Косарський!”. Як тільки вона вирядить із дому поїзд, до неї сходилися сусідки — погладити косарям дорогу і допомогти варити обід, з яким господиня повинна з’явитися сама на сінокіс і обов’язково вбрана по-святковому. Господар збирав косарів стільки, скільки треба для того, щоб закінчити косовицю за один день. Тому величина сінокосних лугів в Україні позначалася кількістю косарів — на 10, на 20 косарів. Косарі, хоч би скільки їх було, завжди настановляли собі одного старшого — отамана і підстаршого осавулу. Отаман ходив із косою попереду, розпоряджаючись роботою. Те місце, де ставали косарі возами на весь день, звалось кошем. Сюди сходились їсти, і для цього щоразу викидалася заклична віха. За чаркою косарі бажали господареві, щоб Бог дав “на сіно гнойок, а на волики — лойок”, а косарям бажали ведмежої сили. Коли ж на свіжі покоси, бува, впаде дощик, що потемнить сіно, приказували: “Сіно чорне — та зима біла, поїсть!” Весело косили косарі в лузі, весело світило сонечко, весело співали коси в траві, наче якась дивовижна небесна музика. Косарики косять, вітрик повіває, Вітрик повіває, дощик накрапає. Передньому косарю борщу й каші наварю, А задньому — жаб, щоб не ліз позад! Ой раночку, раночку, заховайся в ямочку, Сонечко — в траву, святий вечір — гу! По заході сонця, в кінці косовичного дня, всі косарі з отаманом ставали вряд, ставили коси вперед і, помантачивши їх тричі, тобто погостривши дерев’яними лопатками (мантачками), кидали їх перед собою на землю, хрестились і клали три земні поклони, а тоді казали: “Спасибі Богові запомогу, спасибі й вам, панам отаманам і господарям, що день уробили і нікого не били”. Це — до того, що отаман мав право покарати мантачками того косаря, який ганявся за зайвою чаркою і прогуляв частину дня або чим іншим провинився за неславу одноденного товариства. Коли приїжджали з косовиці в хазяйський двір на вечерю, то господиня підкладала під отамана подушку, а господар, піднісши йому першу чарку, оддавав йому в руки пляшку з горілкою, й отаман за вечерею частував косарів. А господар особливо пригощав своїх сусідів, що прийшли до нього на потрушини. На цю вечерю, що зветься косаркою, завчасно сходилися до господині сусідки — ложки мити. Мали право бути на цій вечері й жінки всіх косарів. Увесь день співали в полі, а ввечері й коса ставала музичним інструментом: збивши її з дерев’яного кісся, один косар тримав її за п’ятку і постукував у неї мантачкою, а другий, стоячи на колінах, похоплював її долонями то вище, то нижче, чим викликались приємні звуки в лад пісні. Одні косарі грали, водячи бруском по пруту (спинці) коси. Нерідко під ці звуки веселий косар вибивав тропака, приспівуючи: “Ой, гоп!”. А вже сонце над липкою, Тряси, пане, калиткою, Тряси не тряси — По рублю даси! Слідом за косовицею йде збирання сіна — гребовиця. Гребли сіно з покосів зазвичай дівчата та молодиці, а в копиці клали парубки. Отож гребовиця — щонайвеселіше діло в господарстві, на яке сходились як на гуляння. Гребцю за день платили до сороківки (гривеник) сріблом. На обід варили їм один куліш, та й то не скрізь, на полудень давали хліб і сіль, тільки на вечерю варили їм у хазяйській хаті добрий борщ і кашу та припасали горілку. Тому гребці так нетерпляче чекали вечора: Ой як було рано, то й серденько в’яло, Як повечоріло — то й повеселіло! У багатьох місцевостях України був звичай: закінчивши день роботи, пара чи дві гребців виходили попереду інших, їм на плечі ставили невелику дівчинку, яка трималася за підняті ними вгору граблі, і так усі йшли з піснями до свого куреня. Звідки вже юрбою йшли до хазяйського двору, теж із піснями, ав старі часи і гребців, як і косарів, везли додому на возах. А вже сонце кружком, кружком, Нам додому лужком, лужком, Лужком-бережком, Жовтеньким піском. Калиновим мостом Нам додому просто! Наша пані добра, зарізала бобра, І сама не їла, і нам не веліла! — весело приспівували голодні дівчата та парубки, йдучи з поля. Ой чиї ж то гребці, дівки та молодці — Граблі золотії, сами молодії! Українська косовиця продовжувалась аж до Купала — дня літнього сонцестояння, коли сонце перескакує на зиму. За повір’ям, цього дня соловейко “ячмінним колосом давиться” і перестає співати тоді, як настають жнива першого ярого хліба — ячменю, а потім — і жита.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
