Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Люди розуміли, що окупант змінив окупанта...” · с. 4сторінка оригіналу ↗

ОЧЕВИДЕЦЬ І ЛІТОПИСЕЦЬ ВІДСТУПАЮЧИ, НИЩИЛИ ЛЮДЕЙ (Правда про перші дні війни)

Слово Просвіти, №26 за 2008 рік

Згадує Василь Морайко: “Наш стрілецький 144 полк був розкиданий на будовах військових об’єктів у Станіславській області ще з 1939 року. Цілу зиму 1941-го учні профтехучилища будували військовий аеродром. Замерзлу землю розігрівали бензином і дровами, а потім ми, солдати, давали бетон, який замерзав. До 1 травня 1941 року начальство відрапортувало про готовність об’єкта. Правда, мовчали, що кілька десятків дітей від застуди, недоїдання самовільно залишали казарму, за що їх засудили. Через тиждень пригнали винищувачі ІС-3 з дерев’яними кабінами, ми їх тягли летовищем. Молоді льотчики майже не літали, бо більшість літаків було недокомплектовано, а на летовищі ще не було складу пального. Нашу роту перекинули в Коломию, де ми відвантажували вагони з амуніцією, а місцеві селяни ящики везли у гарнізони. Тут нас застала війна. Німецькі літаки-розвідники облетіли місто, сипали листівки, які нам наказали збирати й палити. У червневу ніч 1941 року нас розбудили вибухи. Станцію в Коломиї освітлювали ракети на парашутах. Було добре видно розбиті пакгаузи, горіли цистерни. Нас озброїли карабінами 1891 року, дали по п’ять набоїв і чотири скоростріли — “дегтярі” на всю роту. В товарняках нас привезли в Станіслав, де ми на аеродромі розтягували згорілі ІС-3, щоб звільнити льотну смугу. Але всі літаки обгоріли, ми скидали їх в озерце, щоб не було видно цієї ганьби, бо жоден літак так і не підняв- ЛИСТИ ІЗ СЕВАСТОПОЛЯ Володимир ПРОЦЕНКО, Крим Продовження. Поч. у ч. 20 за 2008 р. Ті події докладно описує активний член ОУН, кримчанка Ніна Колесник. З протоколу її допиту стало відомо про початок роботи Похідних груп у Криму: “В кінці листопада 1941 року батько привів додому двох чоловіків. Один назвався Тесля, а другий Вольчак. Вони стали систематично приходити до нас. У січні 1942 року в розмові з Теслею я ознайомилася з історією визвольної боротьби українського народу проти колоніального рабства. Після розмов Тесля приніс націоналістичні брошури українською мовою. Я не дуже добре знала мову, і Тесля мені допомагав її вивчити. За місяць навчилася писати і читати. Тесля і Вольчак регулярно давали мені націоналістичну літературу “Ідея і чин”, “Де шукати наші традиції” і розповідали про різницю між націоналістами Мельника і Бандери, чому організація має два напрями. На початку жовтня 1942 року Вольчак мене влаштував у магазин “Консул” продавцем, відтоді я свідомо почала працювати в ОУН. Вольчак приніс друкарську машинку, і я навчилася друкувати. Перша листівка була про загиблих у Джанкої членів організації. Із 1942 року я виконувала роль зв’язкової, не раз виходила на контакт із керівниками ОУН, що прибували до Сімферополя. Пам’ятаю, що в березні 1943 року до мене на квартиру прийшов Вольчак з новою провідницею “Ольгою”. Вона переночувала, а потім зібрала керівництво організації: Вольчака, Янчишина, Теслю, Шарафана. Під час розмови я не була. У мене на квартирі “Ольга” ще тричі зустрічалася з Вольчаком і Шарафаном. Переховуючись від мобілізації на примусову працю до Німеччини, на літо я поїхала працювати в село, а в листопаді 1943 року повернулася додому. Мені сказали, що Теслю заарештувало ґестапо. Упродовж місяця Олександра Калиновська і Вольчак розробляли план звільнення Теслі з-під варти. Потім Калиновська повідомила, що Марія Трубач допоможе його звільнити, але вона зникла. Теслю не вдалося визволити. Ґестапо його розстріляло”. Тепер відомо, що з травня до 22 вересня 1943 року окружним кримським провідником працювала Катерина Яківна Мешко, вона ж — Озерська або Верещак, а в Криму — Ольга Пруднік. ся в небо. Як розповідали солдати, в с. Бовшеві теж усе згоріло, але кілька літаків піднялося, і навіть молодий льотчик Леонід Бутелін таранив німецький винищувач. 22 червня. В Ямниці горіли склади боєприпасів. Уночі нас привезли в Яремчу на укріплення району в с. Ямна. Міст через Прут підірвали, і ми переходили річку вбрід. Офіцери лаялися, бо цей укріпрайон був лише на папері — ні окопів, ні дзотів. Німецькі літаки загнали нас у ліс. Уночі 24 червня ми були в Хриплині. Тут зібралося багато солдатів зі Стрия й Самбора. Не вистачало води, продуктів. Чекали на вагони, щоб відступати. Солдати зі складів принесли мішок ячмінної крупи, варили кашу. Зчинилася бійка п’яних вояків, і замполіт з уповноваженим самосудом розстріляли кількох, яких називали “панікерами”, і кинули в жито. Зібралось багато селян, які тяжко переживали за вояків, адже тисячі галичан були в армії. Торішній урожай у селян конфіскували, тож вони харчувалися картоплею, яку дорогою на Городенку забирали частини, що відступали. Вагонів не було, і йшли пішки. Нас обганяли артилеристи: гаубиці тягли тракторами, а менші гармати — кіньми. Танки так зруйнували дороги, що рвалася збруя, і коні ледь тягли залізо. 1941 року мій батько у Львові вантажив у вагони зерно, яке червона Москва за угодою Ріббентропа—Молотова від 23 серпня 1939 року продавала фашистам. А скільки ешелонів з пальним, кольоровим металом ішло через Стрий у Німеччину! До 26 червня в місті вже не було жодного радянського солдата. Підірвали мости через Бистрицю й Дністер. Люди бігли до Станіславівської тюрми, бо ще напередодні тут чули крики й постріли. Але того, що побачили, не очікував ніхто. Тисячі замордованих в’язнів (гімназисти, студенти, семінаристи, активісти “Просвіти”, члени “Пласту”, “Соколів”, інтелігенція, духовенство — словом ті, хто займався освітою), стіни, стеля, підлога в камерах тюрми — в крові. Жінки з розпоротими животами, інші підвішені за ноги. Люди шукали своїх рідних… Возами вивозили трупи і ховали зі священиками в братську могилу на цвинтарі за сучасним театром. Зараз там пам’ятник закатованим — хрест із колючим дротом. Такий самий хрест встановлено в Дем’яновому Лазі, де було розкопано останки понад 560 осіб, у Павлівському лісі, у районах, де було НКВС. 26 червня у місто ввійшли мадяри, всюди були суворі накази здати зброю, зареєструвати партії. Але тут сталося небачене. 30 червня у Львові оголошено Українську Незалежну державу. Десятки тисяч людей із синьо-жовтими прапорами вийшли на вулиці. Утворилась українська поліція. Через два тижні Українську державу ліквідували. Мадяри нібито дотримувалися нейтралітету, але невдовзі з’явилися німці, заборонили державу, заарештували членів ОУН, інших політичних організацій. Люди розуміли, що окупант змінив окупанта. Селяни рубали ліс, який вивозили в Німеччину. Під Тернополем ми наздогнали багато залишених танків, гаубиць, полуторок. Офіцери переодягалися в солдатські гімнастерки. Неподалік Кам’янця-Подільського німці зробили котел. Тисячам нас, уже беззбройних вояків, поставили номер на руці, гнали в напрямку Львова в Янівський табір. Якби не монахині, ми померли б від голоду і спраги, за три дні росинки в роті не було. А далі повезли до Бреслау (Німеччина), де ми працювали в каменоломнях, на цементних заводах. У таборах було багато військовополонених, але такими нас не визнавав Гітлер. Німці крутили запис з виступу Сталіна, в якому він сказав: в мене немає військовополонених, “ето прєдателі”. І мільйони молодих людей було позбавлено допомоги Червоного Хреста, яку одержували полонені французи чи голландці. Улітку 1945 року нас звільнили з табору, направили у штрафні батальйони на територію Союзу. Там нас ґрунтовно допитували, чому і як потрапили в полон, чому не чинили опору чи саботажу. Багатьох офіцерів засудили. Розчаровані люди чинили самогубство. Чого ми тільки не перетерпіли від одних і від других окупантів. Тепер маємо державу, тож розбудовуймо й захищаймо її, щоб знову комусь не захотілося нас поневолити”. Записав Степан БОЙКО, м. Івано-Франківськ ряка” 1943-го призначили командиром сотні УПА “Бійці”, що діяла в Одеській області. Можна назвати багато революційних українських діячів, що гартувалися в Криму. Катерина Мешко народилася 1910 року в містечку Старі Санжари під Полтавою в незаможній селянській родині. Батька розстріляли як заручника, коли їй було десять років, за невиконання у волості продподатку. Двоюрідного брата розстріляли “за агітацію”. Дядька вивезли невідомо куди як члена Спілки політкаторжан. Рідного брата Євгена, члена “Просвіти”, вбили “сільські активісти”. Зазнали репресій інші члени родини. Катерина опинилася у Дніпропетровську, працювала на металургійному заводі ім. Петровського, вчилася на робітфаці. 1937 року виїхала з пригнобленої терором України до Москви. Там закінчила електромеханічний інститут і 1941 року повернулася на батьківщину. Коли німці захопили Дніпропетровськ, стала на шлях боротьби з окупантами, вступивши в ОУН. Володимир Антонович Шарафан (“Усач”, “Друг-Ша”) народився 1908 року в Києві. Вихованець Ново-Стародубського дитячого будинку Дніпропетровської області. З 1927 року навчався в Кіровоградському педагогічному технікумі, а з 1933 — студент Сімферопольського педагогічного інституту. З січня до травня 1942 року перебував в ОУН мельниківській, з липня 1942 року — член ОУН (р), належав до рою Петра Микитенка. З травня 1943-го — окружний референт з пропаганди, а з 15 жовтня 1943 року — кримський окружний провідник. Заступник керівника націоналістичного революційного комітету з підготовки збройного повстання в Криму проти німців і росіян. Брав активну участь у збільшенні мережі ОУН, створив українську початкову школу. На відміну від інших, мав зв’язки з радянським підпіллям і був знайомий із членами чекістської групи “Сокіл”, яким передавав розвіддані про дислокацію німецьких військ, складів зброї та пального, стратегічних об’єктів та список із чотирьох прислужників ґестапо. Незважаючи на це, його заарештувало НКВС 26 липня 1944 року. За матеріалами кримінальної справи, не видав жодного члена ОУН, про яких не було відомо слідчим НКВС. На сторінках 69 і 71 справи є бурі плями, схожі на кров і пропалини від цигарок, що дає привід уявити методи впливу на обвинувачуваного й одну з причин винесення трійкою смертельного вироку 4 грудня 1944 року, який було виконано 13 лютого 1945-го. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин