Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Його не всі приймають як життєвий вибір, навіть ті, хто тут народився”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНЦІ У СВІТІ

Слово Просвіти, №26 за 2008 рік

Валентина ДАВИДЕНКО Потрапити в чашу гір. На відстані й зблизька голубити поглядом смарагдові лужки і вигадливу графіку стовбурів яблуневих дичок і черешень, що самі по собі є і золотий перетин для художника, якому нічого додати до цього довершеного музичного розчепір’я гілок. А ще ж вони і втішний набуток для дітлахів, бо в цих гірських селах, що розкошують у зелені лісів, — свої принади й обмеження. Фруктовий сезон — це черешня в рідній садибі та суниці, що дозрівають поволеньки, та й не кожному трапляться на очі в лісових хащах. Строкатий світ центру Європи в квітучих акаціях, стіжках, млисто-- сивуватих від ранкової роси, недільних приїздах автоятки зі свіжим хлібом — його не всі приймають як життєвий вибір, навіть ті, хто тут народився. Закарпатське село Вишка на кордоні трьох держав: України, Словаччини, Польщі — магнетизує красою природи туристів, особливо зарубіжних, а в нас називається депресивним. Для місцевої молоді еміграція — це не оспіваний у шкільному творі, але тим не менш омріяний шлях в доросле життя. І не так важливо, чи сягне вона лише Ужгорода або Києва, чи простелиться той шлях далі на схід або в західне зарубіжжя, село потемнілою пучкою старої черешні, або такої ж сухенької говіркої бабусі перехрестить услід: шукай, дитино, кращого життя. Бо тут лише старі дідівські хати (туристи млосно закочують очі: яка автентика, такої дерев’яної архітектури вже немає на Заході!) та цілющий гірський озон і джерельна вода. Вічна літня косовиця. Тонко гаптований білим роменом — скільки око бачить, схил гори, школа за кілька кілометрів пішки, неперехідні замети взимку, неймовірні акварельні небеса після дощу, безробітні батьки, які нишком спиваються. Строкатий центр Європи. Учителька музики принесла показати нам унікальну полотняну дівочу сорочку, яка відрізняється від узвичаєних вишиванок. Але саме в такі вбиралися тут, у Вишці, ще в минулому столітті. Особливий крій: забрана “вафельками” на гру- Літня косовиця дях, з воланчиком під горло й на рукавах, вишивана подвійною гладдю, а не хрестиком. Орнамент рослинно-квітковий і шитий ниткою “шєрвеной, белавой, ружовой, зеленой”. Цю сорочку Людмила Миколаївна Ільченко знайшла в рідному селі, й через надмірну старість тканини, бо сягала вже століття своїм віком, перенесла вишивку на нову, повторивши точно оригінал. Ще зберегла й місцеву національну прикрасу, яка входила до святкового вбрання дівчини. Це вишита бісером стрічка — оздоба довкола шиї. Приміряли дев’ятикласниці Яні: царівна… Яну та її подруг художники попрохали позувати у закарпатських строях, обставивши етюдниками нагрітий сонцем лужок перед пансіонатом “Перлина Бескиду”. У цій точці географічно й емоційно окреслилося для всіх учасників пленеру поняття “Батьківщина”. Бо з ґанку красивого будинку відкривалися видноколи на всі краї світу, трепетала в гор-

с. 9 · сторінка оригіналу ↗

Василь Вовчок розповідав за тими вечірніми бесідами під зорями, як століття тому хтось із його предків їхав на заробітки до Америки. У ті часи місцеві заробітчани могли з найближчої станції безперешкодно діставатися будь-якої країни без паспортного режиму. Тож верховинець добувся аж до океану, але вже на пароплав не пускали без документів, які засвідчували б його особу. Аж поки з кишень не випав папірець: “Корова Ружа, власник Агоста” і печатка. З такою посвідкою на пароплав прийняли. Так і поїхав у чужі світи. Серцем завжди озираєшся на рідний край, і які б далекі горизонти не відділяли від батьківської землі, народу, мови, “українець — це вже карбовано на генотипі”, — каже художниця з Молдови Ірина Шух. Вишивка на чорному шовку, тонкі кісточки і грубі осінні мешти — це фото її матері Стефи Лавринець, зв’язкової УПА. Ще в юності “за Польщі” разом з чоловіком Стефаном Шухом були активними просвітянами в сільськогосподарському коледжі, де вчилася свідома молодь. Село Розвадів Львівської області пам’ятає 21 листопада 1946 року, коли 23 родини ви- Художник О. Сидорук везли на спецпоселення в Росію. Матір заарештували 1947 року і відправили в табір “посьолок Інта в Комі”. Двадцять п’ять років не могли повернутися на постійне проживання в Україну, це сталося тільки 1978-го. Ірина вже дев’ятнадцятирічною відкрила для себе етнічну батьківщину, про яку стільки розповідали батьки. Тож проект ВГО “Українська Наші натурниці взаємодопомога”, започаткований ще шість років тому як естафета культур народів Карпато-Балканського реґіону під символічною назвою “Свято Центру Європи”, — завчасна підказка владі щодо стратегії продуктивної співпраці в усіх сферах європейських народів, та насамперед — це утвердження європейськості культури власного народу, турбота про українських митців — емігрантів, вияв народної дипломатії, що сприяє політиці Української держави щодо активного залучення українських закордонних громад до процесу націотворення й державотворення та консолідації українського суспільства. Усі митці, які працювали на пленері у Вишці, — відомі особистості, Їхні портрети як Юрій Салко з Придністров’я, якому недавно присвоєно звання академіка Академії сучасних мистецтву Римі. Людмила Корж-Радько — лауреат обласної премії імені Й. Бокшая та А. Ерделі, працює в різних жанрах образотворчого мистецтва, учасник багатьох зарубіжних виставок. Створила дивовижної краси ілюстрації до шедевра Боккаччо “Декамерон”. Її донька Леся Корж під час пленеру одержала звістку з Києва, що стала лауреатом Республіканського скульптурного трієнале. Учасниками закарпатського пленеру стали фотохудожник і видавець Ладіслав Цупер з Пряшева, керівник Української світової інформаційної мережі (УСІМ) при МГОУ “Четверта хвиля” Дмитро Славов з Австрії, Микола Стасішин — фотохудожник з Придністров’я, відомий аквареліст Сергій Заяц з Одеси, Алла Салко з Придністров’я, Василь Іванчук з Молдови, Олександр Сидорук з Ужгорода, голова товариства угорських художників Закарпаття Ласло Мадяр. На терасі вже не поміщалися полотна, створені за десять днів, адже художники побували в наймальовничіших місцях Великоберезнянського району і щодня привозили по кілька ескізів. І хоч живописці зазвичай шанують більше осінній колорит у горах, але в пленерних роботах жив настрій цих днів, де було багато рясної роси на ранкових травах, грибний аромат лісів, акварельні фантазії небес. Достатньо динаміки, щоб схопити характерні риси цього краю (стара архітектура храмів така ж дорога для серця верховинця, як і атласні стрічки на голівці його дитини). Достатньо щирий тон одкровень у полотнах і вечірніх розмовах про культуру, Україну в світі, про себе у всьому огромі. У Великоберезнянському районі колись працювали вчителями засновники закарпатської школи живопису Андрій Коцка і Ернест Контрато- Своя “Асамблея”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин