Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Людям із комплексом малоросійства не місце у владі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

МАНІВЦІ ГУМАНІТАРНОЇ ВЛАДИ

Слово Просвіти, №26 за 2008 рік

робот. Збереження незмінною системи — машини, яка допускає втрату українських етнічних ознак-цінностей означає втрату державності. У добу глобалізації й інформаційної боротьби це можливо і в доволі короткі терміни. Чи готові ми протистояти сучасній, дуже поширеній у світі хворобі денаціоналізації? Як нація з давньою культурою та історією, ми це зможемо, але ще не готові до цього, адже й певні в діагнозі хвороби державної машини і так званої владної еліти. Нам дуже не хочеться вірити в неприємні речі, робити висновки з давньої та близької історії й знімати ікони харизматичних осіб. Можна говорити про фатальний історичний феномен — як тільки Україна здобуває шанс мати власну державність, звідкись набираються тисячі “доброзичливців”, охочих іти в українську владу хоч писарем, аби долучитись до руйнування першого паростка українського культурного й національного відродження. А далі все поволі втрачає українські ознаки і передусім — українську мову й гуманітарний сенс влади. Історична нетривкість української державності зумовлена руйнуванням гуманітарної сфери, влади українського етнічного гуманітарного начала. Зараз це лихо виявляється особливо гостро і загрозливо. Недаремно лунають стурбовані розмови про Україну як про зону гуманітарного лиха. Українці з власною мовою, самобутньою культурою чомусь опиняються осторонь гуманітарної політики влади. Сила-силенна випадкових і байдужих до українських етнічних цінностей чиновників — у владних коридорах, а українці й досі стоять збоку, чогось сподіваються. Політики їх заспокоюють і на кожних виборах обіцяють красиву “українську Україну”, щоб вірили і правильно голосували. Інші лякають другою державною мовою і теж домагаються потрібного волевиявлення. Дехто із щирим вболіванням за українські гуманітарні цінності таки пробивається у вищу владу, але потім все одно система його “усереднює”. Українське чиновництво від Луганська до Івано-Франківська майже однаково реагує, наприклад, на іншомовні вивіски. Одні помічають засилля англомовних, іншим забагато російськомовних і примітивних, але нічого не змінюється. Чиновник, що відповідає за порядок на вулицях, бачить лише сміття. Чиновник з гуманітарного відомства ніби не ходить вулицями і показує пальцем у господарника, не вважаючи себе представником держави. Усе це нагадує службу ніби не своїй, а чужій державі. Пригадую притчу про безбожника, якого силоміць затягнули до церкви. Він пішов, але про себе сказав: “Піду, але чорта лисого помолюся!” Саме такі недовірки в українську справу й українську націю керують державою. Ця незрима, ідеально замаскована під патріотизм сила вмить оточує перспективних українських лідерів, українського Президента і дискредитує, якщо вже не може “усереднити”. Домінантна більшість конкретних людей, які не вірять в українську справу, трансформує всіх до рівня отого метушливого юрбища клерків, які щороку “провалюють” державні гуманітарні програми, незважаючи на ідеалізм їхніх текстів. Можна почати лякати патріотичну громадськість, що Україну з історичною закономірністю підстерігає крах гуманітарної влади і що на це немає ради. Діагноз синдрому небезпечного руйнування гуманітарної влади очевидний — знеосіблена і багатолика державна машина систематично робить збої в гуманітарній сфері та сфері поширення інформації, продукує чимало програшних для гуманітарної сфери й української культури проектів рішень. Складається враження, що ці збої в діяльності апарату влади постійні й системні. Теоретично таке можливе лише тоді, коли в структурах державної влади працювали б люди, глибоко байдужі, а то й ворожі українським державним гуманітарним цінностям, і число таких людей з правом приймати рішення дійшло або перейшло критичну межу. Схоже, що хвороба перейшла в хронічну стадію, і щось змінити лише заміною керівництва гуманітарної сфери неможливо. Хто винен? Донедавна всі невдачі пояснювали важким колоніальним спадком, але довго так робити не можна. У тому, що відбувається у структурах влади, відповідальні народні обранці всіх рівнів, з яких бере приклад чиновництво. Чи не подає поганого прикладу український парламент, продовжуючи допускати незаконне застосування російської нарівні з державною? Для прикладу, не заслухано як першочергове питання розпуску Донецької міської ради у зв’язку з прийняттям рішення з порушенням Конституції, яке забороняло збільшення числа українськомовних шкіл. Чому досі на посадах державні чиновники, які аплодували Лужкову під час його відомої промови у Севастополі? Нелояльні до Конституції й держави службовці й обрані представники народу не мають права працювати водночас ніби на державу і де-факто проти її Конституції й законів. Не треба думати, що народ цього не здатен побачити й оцінити. Псування гуманітарної аури України починається згори і чомусь це завжди пояснюють політичною доцільністю. Державні кабінети наповнюються особами, далекими від гуманітарного стандарту службовця Української держави. Тонке розуміння механізмів гуманітарної влади — той критерій, який відрізняє дрібного політика від державника і державного лідера від пересічного громадянина. Погано, коли високі політики все знають і розуміють, але діють інакше, мотивуючи це політичною доцільністю. На жаль, таких немало серед українських політиків і урядовців. Звичайно ж, Президент розуміє, що не варто призначати головами адміністрацій слабких людей, які бояться розмовляти державною мовою в Донецьку, Харкові чив Криму, адже 10 стаття Конституції однаково діє на всіх теренах України. Те саме стосується і призначення міністрів. Вихід із ситуації є: треба зробити так, щоб Українською державою в усіх галузях суспільної діяльності керували люди, які поважають державну мову й українські гуманітарні цінності, сприймають їх як особисті. Це аксіома, якої не визнає

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин