Українці у світі · “У Португалії я побачила Україну, про яку мріють”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
НА ЗАРОБІТКИ — В ЛІСАБОН
Слово Просвіти, №26 за 2009 рік
Марта ШОКАЛО, Українська служба Бі-Бі-Сі Знайомство з португальськими заробітчанами починається ще з літака. Рейс “Київ—Лісабон” не схожий на інші міжнародні рейси. Більшість пасажирів — прості українці: немолоді люди з провінції з натрудженими руками та втомленими обличчями. Дослухаюся до розмови жінок поруч — розмовляють про життя у Португалії. І залюбки розказують мені. Валентина з Хмельницького повертається з відпустки. У Португалії живе вісім років. Каже, що не шкодує, що виїхала, але дітей не кличе, бо важка робота. В Україні була головним бухгалтером, а в Португалії збирає малину. Її товаришка Наталя разом із чоловіком працює на каменоломні. Зарплата невелика, але вони наймають окремий будинок, кілька разів на рік їздять відпочивати на океан і життям задоволені. Жінки розповідають, що вже почуваються європейцями і ніяковіють від українських реалій. “Дай Бог, щоб ми так за 100 років жили”, — зітхає Надія. Вона їде в Португалію до сина, і хоче, щоб діти її колись туди забрали із Вінниці. Відтоді, як українці масово почали виїжджати на заробітки до Португалії, минуло десять років. Тоді тут їх було майже сто тисяч. Тепер трохи більш як сорок. За ці роки їхній статус змінився: вони вивчили мову, майже всі легалізувалися, купили житло, перевезли родини. Та досі для багатьох життя лишається важким. Однак, як вони кажуть, легше, ніж в Україні. “Хочу звикнути вдома, але ніяк не можу. Тут ліпше: більший заробіток, стабільність, життя легше, без проблем. Удома, як приїду, все якісь проблеми”, — каже мені чоловік, якого зустрічаю на вокзалі у Лісабоні. Звідси щотижня автобус вирушає в Україну. Цього разу автобус напівпорожній. Більшість пасажирів їде додому в гості. Ніхто не сказав, що повертається назавжди. “Не знаю, подивлюся як вийде. Як приживуся в Україні після семи років у Португалії, то залишуся, якщо буде робота”. “Поки що тут. До ліпших часів”. “Діти мене кличуть, але не хочу. Ще рано, ще трошки”. Ось таке почула від людей. Їхні долі схожі. Усі вони в Португалії давно. І майже всі працюють на важких роботах: будівельники, доглядальниці тощо. Дехто навіть зараз має проблеми із документами. “Я тут уже 10 років, а ще досі жодного разу не був удома. Дуже хочу, але не маю змоги, бо бос не дає дозволу на легалізацію”, — розповідає чоловік, який проводжає додому дружину. Вона їде до доньки. “А вас донька не кличе додому?” — запитую. “Та вона вже й не пам’ятає тата. Я лишив її маленькою, трирічною ”. Тримає українців у Португалії не тільки стабільний заробіток, а й ставлення до них самих португальців. “Хоч ми іммігранти, до нас удома так добре не ставляться, як тут”, — хвалиться Стефанія. “Жиєш, працюєш, і тебе поважають. А в нас… Я їхав уперше додому, то до мене в Києві на вокзалі пристала міліція. Перерили всі сумки, 175 євро забрали — половину того, що віз. А тут скільки працюю, ще жоден поліцейський не спитав про документи. Нема в нас добра! Нема чого вертатися! Тому й люди добре роблять, що роз’їхалися по світі. Хоч дітям допоможуть”, — каже чоловік, який їде в Україну на синове весілля. Майже скрізь мене супроводжує Василь Шайтанюк — відома серед португальських українців людина. Він — один із засновників Спілки українців у Португалії. Це його автобус перевозить людей в Україну. Василь змушений був приїхати в Португалію, бо мав великі борги. В Україні йому не дали займатися бізнесом — він мав 100 гектарів землі. “Судився роками, і мене наша судова система довела до ручки”, — розповідає. Вісім років тому в Португалії Василь починав зварювальником, тепер — власник кількох фірм. Купив машину, квартиру. Має власне туристичне агентство, а також магазин українських продуктів у центрі Лісабона. Тепер уже не він працює на португальців, а вони — на нього. Українці порівняно з іншими іммігрантами, наприклад, з колишніх португальських колоній в Африці, інтегрувалися найліпше. У Португалії навіть росіян та молдован називають “ucranianos” (“українці”). Мені пояснили, що португальці, можливо, тому такі добрі до мігрантів, що самі їздять по світу на заробітки. Зараз, наприклад, їх тільки в Анголі три мільйони: країна відбудовується, і зарплати там вищі, ніж на батьківщині. За десятиліття в Португалії з’явилося багато змішаних шлюбів. Українські жінки подобаються тутешнім чоловікам. А тутешні жінки вважають українців відповідальнішими й хазяйновитішими. Принаймні так каже дружина-португалка Павлові Содосі — голові Спілки українців у Португалії. Він досі громадянин України. Давно вже міг отримати португальський паспорт, але не хоче: “Як громадянин України в Португалії я досить захищений. Єдине, що відрізняє мене від португальського громадянина, — те, що не можу брати участі у виборах”. Павло розповідає, що Португальська держава всіляко підтримує українську громаду. Безплатно надає церкви — першу українську церкву в Лісабоні відкрив португальський священик; допомагає українським школам, яких тут близько двадцяти. Єдине, чого не має громада, — власної газети. З 2001 року в Португалії виходять газети “Слово” та “Маяк Португалії”. Обидві російськомовні. Як стверджує Павло, їх фінансує російське посольство. “Вони антиукраїнські, не друкують матеріалів, які ми даємо”, — розповідає він і зауважує, що росіян у Португалії вдесятеро менше, ніж українців. Посольство України в Португалії не може спонсорувати газету, бо не має на те коштів. Щороку їхнє фінансування скорочується, навіть на проведення українських свят. Часто гроші на це дають самі португальці або міжнародні компанії з переказу грошей. Увесь час у Португалії чула про переваги тутешнього життя. Чудовий клімат, тиша і спокій, низькі ціни. Хорошу квартиру з ремонтом і вбудованими меблями в Лісабоні можна купити за менші гроші, ніж
“хрущівку” в Києві. Низькі ціни на комунальні послуги та харчі: м’ясо втричі дешевше, ніж в Україні. Розвинена система страхування, якою скористалася моя співрозмовниця Тетяна: “Маю стільки страховок, що якби зараз умерла, мій син був би дуже багатий — мав би квартиру, 100 тисяч євро”. Мене вразило, що португальська влада щомісяця виплачує українцям по 30 євро допомоги на кожну дитину, навіть якщо діти в Україні. Про це розповів Віталій Шевчук, у якого три сини: “Наші тут цим зловживають. Знаю, що багато хто підробив довідки і зними отримував гроші. А португальці наївні — вірять ксерокопіям. А коли вже зрозуміли, що ми можемо шахраювати, то кажуть: приведи дитину. То наші позичають одне в одного дітей”. Віталій Шевчук утік до Португалії від успіху та багатства. В Україні займався політикою і був власником швейної фабрики. Тут працює охоронцем на заводі. Каже, що щасливий. Біля його хати — грядка: тут і редька, і цибуля, картопля, яка родить тричі на рік, але не росте кріп. Під вікнами — помаранчеве дерево. Господар припрошує збирати апельсини, щоб не гнили. “Я тут вільний. Тут усі всміхаються. Навіть коти тут добріші, собаки не кусаються”, — жартує Віталій. — Не думаю, що ми зіпсували ложкою дьогтю цю гарну країну — вписуємося, асимілюємося. Людині, яка вже тут пожила, важко переінакшуватися. Мене обурює, коли дивлюся наше телебачення: чомусь більшість депутатів каже, що ми тут батраки, мало не унітази миємо. Люди добрі, приїдьте, подивіться!” На українське телебачення в Португалії я натрапила тільки раз — у домі Віктора й Наталки. Вони мешкають і працюють на острові Троя, що через затоку від Сетубала. Це курортна зона, так звані дачі багатих португальців. Віктор — садівник, Наталка — прибиральниця. Приходжу до них на свято, садовлять за стіл. Частують капусняком і домашніми маслюками, які виросли під пальмами. Розмова — теж про переваги життя у Португалії. Хоч, мабуть, якби не я, вони і не говорили б про високу зарплату, зручності та хороше ставлення господарів — усі до цього звикли. По телевізору — українські новини. Це як повідомлення з іншого світу. Там важко, криза, холодно. А тут про кризу не згадують, за вікном сонце й океан, мимоволі переходимо на розмови про те, коли краще збирати мушлі, скільки діток народилося у місцевих дельфінів. У Португалії я побачила Україну, про яку мріють удома. Можливо, ці люди зроблять її такою, коли повернуться.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
