Мова єдина · “Українська мова сьогодні потребує не міфічних інвестицій, а державної підтримки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
ПОТРІБНЕ ЩЕПЛЕННЯ КУЛЬТУРОЮ
Слово Просвіти, №26 за 2011 рік
не прийшов учитель української мови Віталій Баранов. І весь клас перевтілився, і вже ніхто не мріяв звільнитися від вивчення української мови. Взагалі, у мами був вибір: їй радили віддати мене в англійськомовне середовище. Але вона віддала мене на математику, а потім я пішла в Політехніку. Хоча зараз відчуваю брак гуманітарної освіти. — Як Ви дійшли до розуміння потреби в “духопідйомних постатях” (Любомир Гузар, Ліна Костенко, Роман Кісь)? — Такий висновок я зробила після презентацій у Харкові протягом двох місяців цього року. Були в нас Оксана Забужко, Ліна Костенко… А Любомир Гузар вразив своїм привітанням із нагоди Різдва Христового п’ять років тому. У його промові відчувалося щось живе, неформальне. І згодом я прийняла хрещення в Греко-Католицькій церкві під Харковом. — Чому Ви обрали УГКЦ? — Бо отець Онуфрій (Репецький) років п’ятнадцять читає публічні лекції, вони духовні, про людину, про її стосунки з іншими. Так я опинилась і в “Українському культурно-мовному клубі”. — Ви його організовували? — Я відчула, що почала забувати українську мову. І звернулася до тодішнього голови облдержадміністрації Арсена Авакова з пропозицією створити українськомовний дискусійний клуб. Він схвалив мою ідею. Я надрукувала концепцію клубу і роздала для ознайомлення. Пан Аваков дав завдання заступникам знайти приміщення. Через два місяці у нас було приміщення, і ми почали там проводити зустрічі. — Чого бракує українцям, аби Україна ставала більш українською? — Бракує теплого, позитивного ставлення один до одного. Нам потрібно більше екстравертності. Бути не стадом, а особистостями. — Ви говорили про ще один проект — “Торуємо шляхи”… — Назва походить від міста Тор, що поблизу Слов’янська. Ми створюємо неповторні туристичні харківські маршрути. Один із них — до Полтавщини. — А як виник “Український клуб Слобідчини”? — Він виник 24 лютого цього року — на традиціях українського клубу, який 1908 року заснував Микола Лисенко. 1914 року царський уряд припинив його діяльність за розповсюдження літератури, забороненої цензурою. Так-от, Лисенківському клубові вдалося тоді напрацювати цікавий формат, який ми спробували відтворити в себе. — А саме? — Доповідач готує доповідь, тези — перед тим, за два тижні. Модератор їх розсилає до сімох експертів, які готуються до засідання. За тиждень запрошують журналістів. Доповідач виголошує свій спіч за 20 хвилин, по 5—10 хвилин є у кожного експерта. Потім відбувається обговорення у вільному режимі. Зголошення на репліку чи запитання — не через підняття руки, а через підняття аркуша. Це дозволяє модератору об’єднувати, групувати питання й коментарі у блоки. Словом, це щось таке наближене до мозкового штурму. За дві години вдається розглянути кілька важливих проблем, які виникають спонтанно в процесі обговорення… — Ви зазначили на презентації, що тема “Місія України в світі” виникла завдяки візитові Романа Кіся до Харкова. Можна про це детальніше? — 2009 року, восени, я як журналіст газети “Український простір” потрапила на засідання телевізійного круглого столу “Викрадення Азіопи”, в якому брав участь Роман Кісь. Відповіді Романа були чіткими, лаконічними, і це справило на мене враження. Одного разу Роман розповів мені
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
