Очевидець і літописець · “Вони штурмом брали своє життя, бо цінували й цінують його”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
ЖЕРТВИ ЧИ ПЕРЕМОЖЦІ?
Слово Просвіти, №26 за 2011 рік
Людмила ІЛЬЄНКО Фото Петра ЯРОША Не буває нічого дорожчого в житті людини, ніж те, що вдалося зберегти. Для в’язнів концентраційних німецьких таборів такою річчю стало саме життя. Серед гостей ювілейної, з нагоди двадцятиріччя, зустрічі членів Української спілки в’язнів жертв нацизму, що відбулася нещодавно в Києві, була жінка, що дитиною жила в бараках для “жертв-донорів”: їх використовували як резерв крові та інших біоматеріалів для німецьких солдат. Вона й досі не може про це говорити… Спогади в кожного свої. На чиїхось дитячих очах спалювали всю його родину. Хтось завагітнів, знову ж таки, дитиною, від німецьких ґвалтівників і народжував просто над діркою в сортирі. А ще у їхній пам’яті лишилося те, як над ними знущалися, коли вони повернулися назад, на Батьківщину, принижували та обмежували в правах. І от, уявіть собі — ці люди знайшли в собі сили залишити минуле в минулому. Жити далі, народжувати і виховувати дітей, працювати. Дехто написав про своє життя в книжках. Хтось присвятив свій досвід участі у вихованні підлітків, роботі у вшануванні пам’яті загиблих, допомозі товаришам, які у скруті. На початку тисячоліття їх об’єдналося в цій організації півмільйона. Сьогодні лишилося десь близько 200 тисяч. Та це, безумовно, дуже сильні люди. Вони не знають слова “депресія”. Ошатно вдягнені, усміхнені, підтягнуті, вони продовжують свою боротьбу. Нещодавно німецька студія випустила цікавий документальний фільм про життя жертв концтаборів, який називається “Тріщина через все життя”. Ясно, що стикаючись із нелюдськими і непоодинокими приниженнями, людина може духовно надломитися. Та викликають безумовно, величезну повагу ті в’язні фашизму, які всупереч обставинам, долаючи шалений тиск ворожо налаштованого до них суспільства, все-таки вибудували своє життя. Їх аж ніяк не можна назвати сьогодні жертвами, бо вони перемогли свої образи, свій душевний біль. Коли я розповідала про цих дідусів та бабусь своїй найкращій подрузі, вона відповіла: “Ну, от. А тут молодь із забезпечених родин кінчає життя самогубством…” Розповідає Голова Української спілки в’язнів жертв нацизму Мар8 кіян Дмитрович Демидов: “Ми — найзнедоленіша категорія серед наших громадян. Багато хто з нас не отримав освіти, не зміг створити родину, бо рабська праця, саме перебування у “Великій Германії” — невиліковні. Люди були довгий час принижені, і лише не так давно Законом про жертви нацизму нас дорівняли в правах з усіма громадянами України. Бо ми були і для німців “унтер-менш”, тобто “недолюдками”, і вдома — “шпигунами іноземної розвідки”. Ми не могли вступити у престижні ВНЗ, нас не брали навіть простими робітниками на стратегічно важливі об’єкти. А дівчат, які були вивезені підлітками (14—16 років), потім вдома називали “німецькими вівчарками”. Вони втікали з сіл, десь до 1988—1990 рр. змушені були приховувати своє минуле. Методом консолідованої боротьби ми домоглися того, що жертв нацизму включили в закон про статус ветеранів війни, а окремого закону про жертв нацизму ми діждалися 2005 року. Треба зазначити, що лише в Україні є такий закон. ( До речі, 22 червня 1988 року, саме у Києві, відбулася перша на території колишнього СРСР офіційно дозволена зустріч малолітніх в’язнів фашистських таборів — Л. І.). 1991 року, під час розпаду СРСР, ми створили свій український національний союз і я очолюю його з того ж часу”. У своїй доповіді на урочистому засіданні, присвяченому 20-й річниці утворення Спілки, Маркіян Дмитрович зазначив: “Пішли вже багато з тих, хто заснував нашу Спілку. Але хочу поговорити про те, чого ми досягли. Створення 1988 року Союзу малолітніх в’язнів фашистських концтаборів було нашим першим кроком. Це надало потужного поштовху до об’єднання в’язнів. Союз в’язнів жертв нацизму був створений 8 лютого 1991 року на установчій конференції, і тоді наша організація налічувала лише 23 тисячі жертв нацизму з 12 областей України. До нашого союзу входять люди різних національностей, віросповідань та політичних поглядів. Український Союз в’язнів жертв нацизму є членом Міжнародного союзу малолітніх в’язнів фашизму, якому у червні 2008 року виповнилося 20 років. Головною метою УСВЖН є історична, правова й моральна реабілітація її членів, їхній соціальний захист та надання посильної економічної й гуманітарної підтримки. Не можу перерахувати все, що ми зробили за цей проміжок часу, але це велика робота. Півмільйона наших членів працювали послідовно. Після отримання нашої першої пільги, коли ми були включені в закон про статус ветеранів війни і гарантії їхнього соціального захисту, нас прирівняли до учасників бойових дій, ветеранів та інвалідів. Потім за підтримки фонду взаєморозуміння та примирення, з яким ми взаємодіяли, і за підтримки депутатського корпусу було прийнято закон про жертв нацистських переслідувань. Цим законом практично було поставлено крапку в нашому моральному приниженні. Ми були офіційно визнані нормальними людьми та повноцінними громадянами. Ми тричі пікетували німецьке посольство, написали декілька тисяч листів, починаючи з президента Німеччини, канцлера, бундестагу, до різних суспільних організацій для того, щоб навернути їх до питання про виплати нам. Бо на Заході жертвам нацизму було надано виплати ще на початку 60-х років: 122 мільярди дойчмарок. Нарешті, після довгих, важких, принизливих перемовин із німецькою стороною і за сприяння представників США нам було виділено десять мільярдів дойчмарок на всі східні країни. А на Україну — один мільярд сімсот двадцять чотири тисячі. Насправді ж, за нашими розрахунками, нам заборгували тридцять сім мільярдів! Але німці так і не визнали жертвами нацизму тих, що були вивезені на сільгоспроботи, жили у приміщеннях для худоби і працювали повний світловий день. Обійшли і питання про вирішення долі тих, хто працював у таких же концтаборах на території України, поновлював шахти Донбасу, металургійну й важку промисловість. А це були хлопчаки 14—18 років, і їх близько 250 тисяч! Не поспішає задовольняти наш позов і німецька залізниця, до якої ми звернулися за компенсацією моральних збитків. Ми завжди бажані гості у школах, ліцеях, гімназіях та інших навчальних закладах не тіль-
Маркіян Демидов — голова СВЖН ки в наших країнах, а й за кордоном. Нас запрошують до виступу в Німеччині, Польщі, ми відвідуємо ці країни і розповідаємо правду. Також безпосередньо контактуємо і з сучасною молоддю, і з людьми, що постраждали від нацизму. Є учасниками антифашистського руху. Займаємося видавничою діяльністю. Завершено роботу над тритомником спогадів “Пам’ять заради майбутнього”, альбому з конкурсів дитячого малюнка, що проводилися в Німеччині, Словенії, Чехії, та інших видань. Заради збереження історичної пам’яті силами нашої організації в багатьох містах і селищах встановлено пам’ятники, стели, меморіальні дошки. Після довгої тяганини 22 червня 2005 року в Києві відбулося відкриття пам’ятного знака “Пам’ять заради майбутнього”. В Інтернеті відкрився наш сайт. Ми плідно пропрацювали всі ці 20 років. Першу групу екскурсантів до німецьких таборів я возив сам, автобусом. Тепер вони мудро називаються музеями, і в них нема вже багатьох страшних речей, котрі були раніше. Тільки в Освенцимі все збереглося більш-менш документально. Так-от, ще 2008 року, за допомогою президента Ющенка, в нас була остання поїздка, коли ми зустрічалися в місцях масового винищення людей у Польщі й Німеччині. А наприкінці 2009 року відбулася наша зустріч із
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
