Родовід · “В тих білих пелюсточках віддзеркалюються радості й печалі тих, хто за межею вічності”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
М МААМ МИИННІІ ВВИИШ ШННІІ
Слово Просвіти, №26 за 2011 рік
Іван ПАВЛЕНКО, професор, Київський національний університет ім. Т. Шевченка
Закінчення. Початок у ч. 25 за 2011 р.
СІЛЬСЬКА ПРАЦЯ Людьми нас робила сільська праця з ди" тинства. Літа тоді були спекотні, але в міру, й дощі з грозами проходили частенько. Усе росло гарно. І садок яблуневий наш почав підніматися в 50"ті. А я став долучатися до сільської роботи. Ото був виховний процес. І не треба було педагогічних методик, психо" логів, вчителів із трудового виховання. Треба було пасти курей, каченят, гусей, поросят, телят, корів, кіз, овечок, індиків. Усе це з ро" ками після війни розвелося в острівчан. А вдома всякої"всячини треба було робить, допомогать батькам. Часто вечорами в ліс уже їздили возком по дрова або по сіно. А ще возили на возку до болота мочити коноплі. Коноплі в’язками клали у воду, а зверху пригнічували мулом, щоб не спливали. І так коноплі мокли днів десять. Поїхали возком у місячну ніч їх забирать. Батько у підштани" ках, мама у полотняній сорочці бродять по озерцю в болоті, витягають коноплі до бере" га й — у возок. Веземо додому, і я позаду во" зок попихаю, все ж батькам легше. Стали ви" вантажувати у дворі, а в тих в’язках — в’юнів повно. Набрали їх цілі ночви. Посолили, по" сушили, а юшка — от добра! Не можна не згадати тодішніх жнив. На городі вирощували переважно жито, а з ньо" го пекли вдома хліб. Та ще сіяли просо, яч" мінь, інколи гречку. Пшеницю сіяли дуже рідко — певно, тому, що хліб на столі мав бу" ти житній. Як зернові достигали, то якогось дня (за місячним календарем слідкували) батько й мати просили у Бога помочі й почи" нали жати. Красива та робота. Спочатку в’я" залося перевесло, а потім на нього рівнень" ко лягало з маминих рук важке колосся. Батько теж жав, хоч і менше, але він дуже ту" го в’язав снопи після того, як пожате проси" хало на сонці. Снопи складали в полукіпки й накривали “шапкою” з снопа. І в будь"який дощ снопи не замокали, а “доспівали” десь пару тижнів. Потім батько молотив у дворі. Робив він це сам. Ми з мамою допомагали прибирати солому, яку знову в’язали уже в кулі (а не в снопи), і та солома годилася для крівлі будівель або на розпал зимою, на під" стілку для худоби тощо. Зерно, перед тим як везти до млина, що стояв у нас за городом на горбі, сушилося на печі. Мололи зерно, починаючи з пізньої осені і зимою, коли роз" гулювалися потужні вітри. Мололи й ночами, бо у млині було завізно. Цією важливою справою займалися чоловіки. По ночах між ділом вони курили самосад, розповідали різну бувальщину, але в млині не прийнято було пити горілку. Привозили туди своє збіжжя і вдови, які були на своєму обійсті й жницями, й молотницями, і косили самі, й дрова рубали, і загороди городили, та й не тільки — все господарство було на їхніх плечах, поки підроста" ли діти. Серед них були й бездітні жінки, обездолені, які так і дожива" ли віку в самотності, ладуючи своє нужденне життя, радіючи хіба що Сонцю та, може, доброму слову, по" чутому од когось…
ХУТІРСЬКА ШКОЛА До острівської початкової школи я пішов у “холодному” 53"му, в рік смерті Сталіна. Перша вчителька в мене була Ольга Іванівна Риба, що вела перший і другий класи одночас" но, а її чоловік Григорій Пилипович Риба вів третій і четвертий класи. Академічна година ділилася навпіл: півгодини тему пояснювали одному класові, а півгодини — іншому класо" ві. Ходив я до школи з полотняною шанькою (торбинкою) через плече. Туди складав книжки, зошити, чор" нильницю і ручку з металевим пе" ром. Звичайно, ж чорнильниця роз" ливалася дорогою та коли я борю" кався з товаришами, і та шанька ста" вала рябою од фіолетових плям. Ма" ти її прала, але плями лишалися, і батько тягав мене за вуха й сварив та ще до того частував лозиною. Через рік (у другому класі я був) прислали нове подружжя вчителів — Михайла Романовича Савченка і його дружину Пронію Яківну. Вчили вони нас добре, лише сварили за
Брат Андрій з німецьким музичним трофеєм колядування, але то “для виду”. По закінчен" ні початкової ми складали іспити з україн" ської мови й арифметики до Бахмацької школи №2. І почали ми ходити чималеньким гуртом (до 15 осіб) до тієї школи за шість кі" лометрів. Ні восени, ні зимою нас, школярів, ніхто не підвозив — ходили пішки. Одна бу" ла в нас перевага, що ми перед уроками не робили зарядки. Але ми й так росли фізично міцними. Весною, як травичка встеляла землю й співали різноголосо пташки, ми просто не йшли до школи, а залишалися в лісі по дорозі, грали в гилки, а згодом у фут" бол, смажили сало на вогнищі, підкріпляли" ся і в певний час верталися додому з усві" домленням учиненого. Потім уже були “роз" борки” і в школі, і вдома. Вчителі були дуже фахові й вимогливі. Оцінки ставили об’єктивно. Престиж навчан" ня був високий. Дбали і про моральне, і про фізичне виховання. Закінчував я хрущовську одинадцятирічку. Отримав посвідчення фа" хівця рільничої бригади… Із вдячністю згадую свого вчителя співів Віталія Омеляновича Страшного. Він був ве" ликий музика, блискучий хоровий диригент, який віртуозно володів скрипкою і вчив нас нотної грамоти, а ще завжди ходив у вишитій сорочці. Здається, його батька зацуркували за націоналізм у 30"ті. Прищепив він мені лю" бов до співів, і вступив я після закінчення шко" ли до Ніжинського культосвітнього училища на хорове відділення, яке закінчив із відзна" кою й 1967"го вступив до Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського на ди" ригентсько"хоровий факультет.
Вся родина Павленків. 1966 р.
ХУТІРСЬКІ ЛЮДИ Пишу й згадую, як батько катав мене у своїй бригадирській бричці. Це було 1949" го. Батько був бригадиром острівської бри" гади, мабуть, років зо три. А коли йому зап" ропонували стати головою колгоспу, то від" мовився, бо часи були непрості. Достатньо було на людину написати щось в “органи”, івона після того зникала. Батько був люди" ною поміркованою, обережною. Все мене застерігав від зайвих балачок. Розповідав, як ночами він стеріг колгоспне добро сам. А люди вночі йшли, щоб не вкрасти, а забрати своє зароблене. Нікого не “здав”, але не витримав і пішов працювати конюхом. Місцеве начальство, починаючи з брига" дирів, ходило в чорних і синіх галіфе, в яло" вих або навіть хромових чоботях і сталін" ських високих картузах зеленого, “защитно" го”, кольору з великим козирком, але без кокарди. Їздили бричками — двоколками однокінними. Перша “Побєда” з’явилася 1955"го в голови колгоспу Дениса Кир’яно" вича Копи, який чомусь говорив трохи по" руськи, мабуть, після військової служби в армії. А батько мій ходив у картузі"восьми" клинці й звичайному селянському одязі, ні" чим не виділяючись, навіть як бригадирству" вав. Об’їждчики (сторожові державного й колгоспного майна) їздили верхи на конях, щоб можна було наздогнати крадія. Пам’я" таю чотирьох бригадирів за буття колгоспу. Усі вони мали загальний стереотип одягу, поводили себе брутально, гнули руським матом на людей, пили надурняк горілку, і, до речі, всі вони були партійні. Хами були “от" пєтиє”. Прізвищ не називаю, бо троє з них були земляками"острівчанами — все"таки свої. До них люди йшли просити дозволу взяти підводу, щоб привезти дрова або сіно чи на базар повезти, щоб щось продати або купити. Інша справа прості люди, мої дорогі зем" ляки. Майже всі вони були уродженцями ве" ликого села Городище, що під Батурином. Традиційне козацьке село з великою цер" квою, вибудуваною козацькою старшиною із золотим іконостасом, як мені мама розпо" відала. Село мало високу традиційну культу" ру, славилося піснями, майстровими людь" ми й хліборобами. Коли в селі стало тісно, то завдяки тодішньому прем’єр"міністру Пет" рові Столипіну, окремі сім’ї виселялися на хутори. Отож і мої діди оселилися в Острові серед квітучої природи на родючих чорно" земах. Мого дідуся по мамі звали Омелько. Був зросту невеликого, але з великою бородою і дуже хазяйновитий. В імперіалістичну взя"
ли його німці в полон. Служив добросовісно у німецького доброго господаря"бауера, і той відпустив його додому з усяким столяр" ним і слюсарним інструментом. Дід мав млин"вітряк, що стояв за великим садом на гірці, а ще змайстрував ручного млина у клуні. В колективізацію великого конфіску" вали, а того, що в клуні, не зачепили, бо Омелян Федорович його то збирав, то роз" бирав по частинах і так обдурив конфіскато" рів… Ходили і мама з татом до нього моло" ти дерку. Я те бачив. Дідусь був дуже делі" катною людиною. До всіх звертався на “Ви”, і навіть до дітей, чого я не міг утямити. Вперше яблуко і ложку меду я спробував із дідусевих рук. Якщо Федір Антимонович, коли сварився — вживав деякі невластиві для української культурної традиції фоль" клорні елементи, а в Омеляна Федоровича найкрутіша лайка була: “Кат його знає!”. Ні" де, ні в яких фольклорних джерелах подіб" ного не знаходжу. У війну, коли вступили німці й прочісували Острів, дідусь Омелько поговорив із ними добірною німецькою мо" вою так, що ті були в захваті від нього. До" лонями його по плечах схвально поплеска" ли і після того в хутір тільки інколи приїздив німець"комендант Йосип подивитись за по" рядком та “свої” поліцаї, бувало, заглядали по дворах, щоб якогось харчу розжитись у людей (яєць, курей тощо). …Жили на нашому хуторі Галасі, Коло" мійці, Воробеї, Хоруженки, Рисенки, Соро" ки, Темнюки, Домашенки, Шкаврі, Пацюки, Топішки, Строгі, Браги, Тишенки, Невольки та інші поважні господарі, які давали лад у своїх господах. Окремі з них чомусь мали вуличні призвіська (Воробей"Мара, Стро" гий"Кальошок, Воробей"Маленко). Вони бу" дували млини, кували залізо, столярували, лимарювали, вирощували сади, тримали великі пасіки, співали, ворожили, любили та славили Бога, як і годиться православному люду. А в сусідньому хуторі, що через боло" то, жило велике плем’я Кошмалів, які теж були закріпачені в острівській колгоспній бригаді. Серед усього того люду виділялися своїм колоритом індивідуальності, інакше кажучи, люди чимось примітні. Ходячою легендою був Степан Тимофі" йович Згонник, а по вуличному — Хабеньок, що з Кошмалового хутора. Чоловік той був росту невисокого, але надзвичайно кремез" ної статури. Зовнішність типового українця з великою круглою головою та яскравою, чітко окресленою великою лисиною, маленькими, але дуже розумними й проникливими очима. Це була людина з феноменальною пам’яттю й дуже потужного розуму. Розказував він якось: проїхав, мовляв, потягом від Владивостока до Бахмача і всі назви станцій та полустанків уже знав на" пам’ять у відповідній послідовності, де зупинявся потяг. У буремні часи 1920"х побував на службі в загонах Махна, Червоної шапочки й інших формуваннях. Дивом уцілів, повер" нувся до свого сільського життя й став видатним народним адвока" том. Завдяки своїй пам’яті Цивіль" ний і Карний кодекси знав напам’ять постатейно. Захищав у судах різних людей, хтось щось поцупив десь і попався, хтось за межу посварився, хтось майна не поділив із кимось — на все це в нього знаходилися такі юридичні аргументи, що він не прог" рав жодного суду як адвокат. Робив він це за натуральну плату — хто чим і як міг завдячував: хто шматком са" ла, хто мішком борошна, а молодиці (як правило вдови) відробляли йому на городі. Церкви в селі не було. Тож Степан Згонник, знаючи досконало всю церковну ритуалістику, відправ" ляв молебні на похоронах і на по" минках односельців. Не доведи Гос" поди з ним було затівати сварку. Фі" аско будь"якому його супротивнику було забезпечене завдяки його по" тужному інтелекту і вмінню колорит" но вживати безліч епітетів і порів" нянь, адресованих “супротивнико" ві”. Особливий ефект усе те мало, коли діалоги відбувалися в супрово" ді реготу сільської громади.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
