Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Цікаво знати · “Сьогодні неможливо уявити Чернівці без цієї споруди архітектора Андреаса Мікуліча фон Радецькі, яку вважають серцем міста”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЦІСАРСЬКИЙ РАДНИК, ЩО ПОДАРУВАВ ЧЕРНІВЦЯМ СЕРЦЕ

Слово Просвіти, №26 за 2011 рік

Громада села збиралася щодня о шостій ранку в колгоспному дворі біля лавки (крам" нички). Там же бригадир роздавав наряди на роботу, а молоковоз (дядько Іван) приймав від селян молоко на здачу “государству”. На тих гамірних “тусовках” можна було почути всякі новини, бабські плітки, хтось комусь якісь поради давав тощо. Я те спостерігав, коли підлітком на канікулах працював пасту" хом у бригаді. Було тоді в хуторі багато інших колоритних постатей. Чого був вартий хоча б коваль, теж наш сусіда, Михайло Юхимович Пацюк. Кував усе: борони, сапи, ножі, начиння до возів, гарб, безтарок для зерна, ремонтував колгос" пну техніку, обслуговував бригаду й усіх хуто" рян. Був завжди веселий, мав п’ятьох дітей, завзято ловив у хутірському болоті рибу й по" лював на звіра. Його мати, Мелашка, щось знала: і від пристріту, і від усякої недуги вишіп" тувала дітей, та й дорослі ішли до неї, щоб збавитись од “поробленого”. Окрім Мелашки Пацюкової, були на хуторі й інші люди, що зна" лися на знахарстві. Остання з них, Ганна Га" лась, пішла у кращий світ декілька років тому. Шептала скоромовкою. У тому всьому була комбінація православних молитов із прадав" німи нашими замовляннями. Помагало. А ще мене дивувало те, що вона ніколи не давила комарів, які сідали їй на руки або на лице, а делікатно зганяла: “божа твар теж хоче жити”. Отака філософія була в наших людей!.. Не можна забути великого саду, що за мо" єї пам’яті був колгоспним. А насправді той сад із розкішних яблунь і груш колись посадив острівський заможний чоловік на прізвище Шкавро. Була в нього земля, сто вуликів пасі" ки і все в господарстві, та розкуркулили, зас" лали і десь він згинув у Сибіру. А стара Шкав" риха залишилась із синами Михайлом та Сашком і доживала віку сама у маленькій ха" лупині біля того розкішного саду. Я частенько бачив стареньку, як вона журливо сиділа під старою грушею"дичкою, що біля хати, певно, поринаючи у своє колишнє, що пішло з рока" ми. Довго той сад ріс і ріс та все рясно родив. Але десь у шістдесятих спиляли його на дро" ва, як і острівський млин, за вказівкою когось із недотепкуватих начальників… Була в “созі” хата"читальня. Збиралися там по вечорах дядьки й різали в карти, інколи попивали самогонку, курили самосад. Усе те починалося з пізньої осені й тривало до квіт" ня. Десь 1957"го добудували клуб, і там стали два рази на тиждень “крутити” кіно. Там же бу" ла пристойна бібліотека. Це вже було цікаво, бо збиралася молодь, гармошка грала “стра" даніє”, “карапєт” і вальс. Танці, сміх, лускання насіння, залицяння, бійки за дівчат. А найвище — постановка “Наталки Полтавки” Котлярев" ського. То був незабутній спектакль. Досі жи" ве Михайло Петрович Галась, який створив незабутній образ Виборного. Отак я ріс у природній благодаті, серед моїх чудових земляків, які дали мені духовну снагу й любов. І, певно, я також є продуктом тієї чарівливої острівської мови, тих пісень, що кожного вечора лунали із різних куточків мого маленького хутора, із колгоспного по" ля. Співали їх на весіллях, на хрестинах, на народинах, на традиційних і нетрадиційних святах, і просто в будні — так красиво співа" ли мої земляки. А тепер Острів усе меншає. Хто вмирає, хто з’їжджає, залишилось якихось тридцять душ. Позаростали чагарниками заплавні кві" тучі луки з північного боку хутора річки Поро" сючки (чи ще кажуть — Бахмачки), а з іншо" го — річки Борзенки, бо не стало кому їх ви" кошувати. Інколи вчувається мені дзенькіт кіс великого гурту острівських косарів, справді дорогих моєму серцю земляків, які вдосвіта заходили в “ручку” і один за одним, не відстаючи, весело гнали довгі гони, а під ноги їм лягали пишні покоси духмяної трави. А тепер немає нікого, пішли вони всі й заб" рали з собою жарти й пісні, а часом кумедні сварки. Залишились тільки спогади та ма" мині вишні, що цвітуть кожної весни однако" во красиво, нагадуючи про моє босоноге дитинство, про мою красиву родину, школу й численних друзів, які пішли у мандри й осиротили хутір, шукаючи свою долю, де ко" му як прийшлося. А може, в тих білих пелюс" точках віддзеркалюються радості й печалі тих, хто за межею Вічності? Можливо, про це знають ластівки, що сповнюють своїм щебе" том той старий батьківський двір і сад, а мо" же, бджоли, що носять солодкий мед у чужі вулики і гудуть, і гудуть, і гудуть?.. А серце моє, сповнене щему, знову й знову кличе мене у мамин вишневий сад… Чернівецька міська ратуша Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці Довідка “СП” Андреас Мікуліч — австрійський архітектор, предки якого походили з Білорусі. Закінчив нижчу гімназію в Чернівцях. Згодом навчався в університеті Львова, де здобув фах будівельного інженера й архітектора. З 1836 р. А. Мікуліч живе в Чернівцях, згодом його було призначено камеральним архітектором. За посадою він відповідав за спорудження державних будівель. Зокрема він упорядкував площу Ринок (нині Центральна), разом із окружним інженером А. Маріном керував будівництвом і звів на ній чернівецьку ратушу в стилі пізнього класицизму (1843—1847), розбудовував Чернівці та шляхи Буковини, заклав Народний сад (нині парк культури і відпочинку ім. Т. Шевченка) та ботанічний сад. Ще в 20-х роках ХІХ сторіччя було вирішено звести в Чернівцях гарну споруду для магістрату. Спочатку будівництво планувалося зовсім в іншому районі міста, на західній околиці над Прутом. Але інженеру Адольфу Маріну вдалося довести, що Сурмач на всі чотири сторони світу сповіщає, що “Там, на тому боці, там живе Марічка…” місто розвиватиметься в південному напрямку, і вже 1830 року прийняли рішення про будівництво ратуші в іншому місці. Декретом за номером 7872 від 24 квітня 1841 року магістратом за 8000 флоринів була куплена земельна ділянка №298 для будівництва ратуші. 12 березня 1842 року австрійський цісар видав указ про спорудження чернівецької ратуші. 19 квітня 1843 року було закладено перший камінь у фундамент майбутнього магістрату. За старою традицією туди вклали кілька золотих монет і пергаментну грамоту з посланням до нащадків. Зводили ратушу в 1843—1847 роках за типовим проектом Андреаса Мікуліча, а місце для будинку було вибрано ідеально. За 4 роки в центрі Чернівців виросла ошатна споруда в стилі пізнього класицизму. У композиційному плані споруда виконана традиційно для міських ратуш. Будинок близький до квадрата і має внутрішній двір. Над усією спорудою височить двоярусна вежа із балконом, мідним шпилем із флагштоком на даху. 50-метрова башта ратуші розташувалася на досить глибокому фундаменті: 6 метрів. Адже ратуші, “візитки” європейських міст, будували на віки. Ця споруда Бачила чернівецька ратуша і австрійських урядників, і румунських окупантів, і російських чиновників виконувала не лише представницьку, а й цілком нагальну функцію — використовувалася як пожежна дзвіниця. Ще одна цікава особливість чернівецької ратуші: на ній розміщено відразу два годинники. Один показує час на ратушній вежі, інший — подарунок міського голови Антона Кохановського (1817—1906) — встановлено на фронтоні будівлі. Цей годинник, циферблат якого світився вночі, мер замовив у Празі і презентував улюбленому місту під час свого повторного обрання на пост бургомістра. “Остаточне прийняття новобудови відбулося 20 березня 1848 року — без урочистостей та банкетів. Для цього був підготовлений детальний опис усіх трьох поверхів ратуші, який підготував архітектор Франц Радор, а підписали його крайовий комісар Краль, архітектор Мікуліч, муляр Урбанські, члени будівельного комітету Карл Мартель та Йозеф Отт. Цей унікальний документ зберігається у фонді Чернівецького міського магістрату”. Споруда чернівецької Ратуші завжди використовувалась за своїм прямим призначенням. Тут приймають укази, зустрічають шанованих гостей, а раніше тут виносили вироки злочинцям. Нині над вежею майорить український синьо-жовтий прапор, а фасад прикрашає герб міста. 12 листопада 2004 року народилася нова традиція: рівно о 12-й годині пополудні на балкончик під годинником на ратушній вежі виходить трубач у народному строї — і лине містом мелодія С. Сабадаша “Там, на тому боці, там живе Марічка…”, і послухати її збирається чималий натовп чернівчан і гостей міста. Сьогодні неможливо уявити Чернівці без цієї споруди архітектора Андреаса Мікуліча фон Радецькі, яку ось уже понад 160 років вважають серцем міста. Мереживо сходів міської ратуші Ім’я чернівчанина Андреаса Мікуліча фон Радецькі (1804—1881) добре відоме у світовій архітектурі й понині, хоча минуло понад 200 років від дня його народження, а 13 квітня виповнилося 130 років від дня його смерті.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин