Позиція · “Мова — це не тільки і не стільки спілкування, це — Галактика пам’яті і самобуття народу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Модель мовного будівництва чи мовного поділу держави? Щ Щее ппрроо ззааккооннооппррооеекктт ««П Прроо ззаассааддии ддееррж жааввннооїї ммооввннооїї ппооллііттииккии»» ((№ №99007733)):: поступ у майбуття чи відступ у недавнє минуле?
Слово Просвіти, №26 за 2012 рік
Анатолій ЗАГНІТКО, член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ, м. Донецьк
Про “особливості” законопроекту “Про засади державної мовної політики” (№9073) писали багато. Писав і автор цих рядків у первинній експертизі, наполягаючи у висновковій частині на знятті цього законопроекту з розгляду як такого, що суперечить відповідним статтям Конституції України. І в сьогоднішніх відгуках наголошується здебільшого на юридичних колізіях у самому законі, на необдуманості багатьох положень законопроекту, на неможливості їхньої реалізації. Чи не найголовніше — законопроект не спрямований на консолідацію громадянського суспільства. Він не пропонує дієвих заходів подолання асиметричного вияву сучасної двомовності: її основною особливістю є те, що рівень знання української мови з-поміж росіян (ширше російськомовних) суттєво нижчий, ніж рівень знання та вільного володіння російською мовою серед українськомовних громадян. Це спостерігається навіть на численних шоу-програмах, дискусіях депутатів тощо. Що вже говорити про текстову частину ст. 4 законопроекту №9073, де наголошено, що порядок застосування мов в Україні встановлюється “виключно цим Законом”, — це, по суті, протиставляє аналізований законопроект Конституції України. Автори законопроекту (народні депутати Сергій Ківалов і Вадим Колесніченко) переконані, що Конституція Держави не повинна визначати порядок і рівні застосування мов в Україні, а тільки заявляти основи державної мовної політики. Тим самим конституційні положення про державність української мови відтісняються на другий план, здійснюється реальна ревізія Основного Закону. Власне, цей законопроект і не зорієнтований на захист мов національних меншин (грецьку, кримськотатарську, гагаузьку, польську та інші), він спрямований тільки на відродження мовної ситуації часів Радянського Союзу. Тоді українська мова виконувала лише декоративну функцію, а реально витіснялася, бо навіть батькам дозволялося звільняти своїх дітей від вивчення української мови заради їхнього розвантаження в навчальному процесі. Очевидно, сьогодні в активному наступі на основу української нації та Української Держави — її МОВУ — покоління сімдесятих-вісімдесятих років минулого століття. Це покоління сформувалося під впливом прагматичної тези-ідеологеми єдності національностей і народностей усього територіального обширу Радянської імперії, коли в усіх сферах адміністративно-командного й науково-технічного забезпечення функційне навантаження припадало тільки на російську мову. Тому ухвалення законопроекту в першому читанні представники цього покоління сприймають як перемогу… Але перемогу над ким? Якщо визначальним постулатом є захист мов незалежно від того, скільки громадян нею користується, а для надання статусу регіональної необхідно не менше десяти відсотків, то українська мова підпадає під цей захист чи все-таки ні?
Чи реальним був і залишається державний статус державної мови? Від кінця вісімдесятих років минулого століття і до сьогодні на терені всіх слов’янських держав — Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія — утворилися Білорусь, Україна, Росія, Словаччина, Чехія, Чорногорія, Македонія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Хорватія. У кожній слов’янській державі власна державноконсолідуюча мова є самодостатньою (крім Білорусі), забезпечуючи увесь спектр функцій — від адміністративно-управлінського до науково-технічного. Навіть Чорногорія, основною мовою якої є сербська, сьогодні на державному рівні опрацьовує концепцію “материнської” мови як власної і самодостатньої. У державах Прибалтики, у Польщі, Словаччині та інших статус державної мови передбачає у відповідних статтях законів про освіту викладання предметів державно-патріотичного циклу державною мовою у школах з будь-якою мовою навчання, зокрема і в школах національних меншин. Такі меншини можуть бути численними, як, наприклад, у Литві польська громада. У сучасній Слов’янії з її мовним багатством абсолютно слабкими постають вияви двох лужицьких мов — нижньолужицької (розмовляють близько 10 тис.) і верхньолужицької (розмовляють близько 40 тис.), що функціонують на території Німеччини і належать до мов національних меншин, потребують державної підтримки і захисту. Знає Слов’янія втрати мовного багатства, адже полабська (назва походить від слов’янської назви річки Лаба (Ельба)), що використовувалася до першої половини XVIII ст. і вживалася на сусідніх із серболужицькими мовами територіях, стала мертвою. Чи став багатшим від цього слов’янський світ? Аж ніяк ні… У сучасних слов’янських державах білоруська мова має послаблені державотворчі функції, що спричинено статусом двох мов — білоруської і російської як державних. Тому державно-чиновницький апарат швидко відтворив модель минулого декоративного використання білоруської мови. А можливо, комусь аж так кортить зреалізувати визначальні принципи Русофонії (пор. з Англофонією, за якою британська, американська, південноафриканська, австралійська, новозеландська не є окремими мовами, а тільки варіантами англійської), за якими українська національна (подібно і білоруська) лише варіант російської (ав Росії наявний інваріант російської) (Олександр Рудяков). Слов’янія-Славія має берегти власне мовне розмаїття, а не через різні законотворчі ініціативи посилювати мовне протистояння і маргіналізацію одних мов за рахунок інших. У справі мовного будівництва не буває переможених, тому що втрата однієї мови — це втрата цілісного суцвіття, у якому кожна пелюстка є значущою і цивілізаційно навантаженою. Законопроект №9073 ґрунтується на запровадженні умов, коли російську мову як регіональну де-факто буде піднесено до статусу офіційної мови на більшості території України (ст. 7, п. 3, ст. 15, ст. 18 та ін.). Через те законопроект не сприятиме мовно-територіальній консолідації, а посилить тенденції мовної сегрегації (певної мовної зверхності, що і сьогодні можна зустріти в репліках на кшталт “Я украинским владею, но разговаривать не буду”), що принципово суперечить меті і принципам Європейської хартії регіональних і міноритарних мов, на яку постійно посилаються автори законопроекту та його прибічники. Важко уявити, як будуть захищені українськомовні права громадян із домінуванням регіональних мов, тому що про це у законопроекті жодного слова.
Фото Олександра Литвиненка
Слово-логос / слово-знак — слово-образ / слово-міф Цей законопроект відкидає Україну на узбіччя історії та цивілізації. Річ у тім, що останнім часом дедалі більшою мірою словознак (слово-логос) починає заступатися словом-образом (словом-міфом). Усе це засвідчує активізацію навантаження внутрішнього слова. Слово-логос і слово-образ наявні у греків. Слово-логос спрямоване до знака, до комунікації з іншими. Звідси так активно упроваджувана в минулому столітті, у період панування марксистсько-ленінської ідеології, у свідомість мас і сповідувана на всіх рівнях суспільної свідомості теза про визначальний статус комунікативної функції мови як основної. Слово-міф спрямоване до образу, основу якого складає самовплив (Федір Гиренок). Як міф, слово не обманює, воно завжди істинне і приходить до нас, наче з потойбіччя, що завжди постає правдивішим, ніж сучасне. Слово-образ завжди насичене, уміщує в собі багатство минулих епох: І сміються люди вже у вічі: / треба ж так от збутися ума, / щоб оце в двадцятому сторіччі / та шукати те, чого нема! (Ліна Костенко). Як логос, слово мотивоване сучасністю, воно земне, поцейбічне. Тому воно може обманювати і вводити в оману. Розмежування слова-логосу і слова-образу відбивається й у двох різновидах слухання. Слухати міфи — означає приймати в себе, усім єством слухати, входити в його гаму, бо тільки та людина чує, яка уміє слухати душею і відтворювати в собі все почуте. Слухати логос — означає слухати вухом, слухати прості людські слова. Логос чують, а міф сприймають. Слово-логос сьогодні вичерпало себе, його відтісняє слово-образ / слово-міф.
Мова — це не тільки і не стільки спілкування, це — Галактика пам’яті і самобуття народу У мові кожного народу, зокрема в українській мові, зібрано різнобічну інформацію, що містить у собі код створеної культури. Тому суспільство має усвідомити, що зникнення мовної сутності потягне за собою і деградацію свідомості. Це буде помста мови тим, хто її не цінує. 24 квітня 2012 року в Донецькому Палаці працівників культури відбулася презентація роману-хроніки, документально-історичної розповіді “Хронотоп” (книга перша “Гетьманщина”) доцента Донецького юридичного інституту Олександра Рогожкіна. Автор цікавий і самобутній. Та й сам твір цікавий не тільки масштабністю зображеного, а й тим, що Олександр Рогожкін показав тяглість мовного багатства і розмаїття Донеччини. Через призму оповідача (а головний герой книги — історія України) показано, що автор, який тепер самоідентифікує себе як російськомовного, формувався в потужній українськомовній стихії. Стилістика розповіді побудована зі збереженням мовного тла усіх учасників динаміки історичних змін. Презентація була цікавою і складом учасників, які брали активну участь в обговоренні, і постаттю автора, який щиро і відверто ділився міркуваннями. Наприкінці Микита Мірошниченко (учитель історії в минулому, так він себе назвав) почав коментувати перспективи розвитку і навантаження мов. За його словами, українською не можна написати фундаментальної праці з психології, а технічний текст найкраще і найдоцільніше викладати англійською. Не торкатимусь ані постаті М. Мірошниченка, ані безаргументності почутого, тому що сьогодні можна почути багато безапеляційного. Адже один із дослідників російської мови Михайло Епштейн резюмує: очевидно, російський мат є “основним джерелом новітнього словотвору” (за М. Сироті-ним). Опертям цієї тези в нього виступає кількість (“нарощення”) нових слів, що найактивніше творяться в англійській мові. Подібні твердження є малопереконливими і не відбивають найголовнішого у мові — її образної і поетичної величі, її інформативного багатства і цивілізованого насичення. Скажу тільки, що свого часу один з творців та основоположників теорії “лінгвістичної безвідносності” етнолінгвіст Бенджамін Уорф констатував: “Мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, а й тим, як вони поділяють навколишній світ на елементи, що постають матеріалом для побудови речення. Граматика сама формує думку, виступає програмою і керівництвом мисленнєвої діяльності індивідуума, засобом аналізу його вражень та їхнього синтезу”. Мова завжди була, є і буде найважливішою частиною духовного і культурного життя народу, вона визначає теперішнє і майбутнє всієї країни, тому що мовні параметри (і тільки!) постають самостійним началом цивілізаційної ідентифікації та самоідентифікації усього народу як цілісності. Тільки мова спроможна забезпечити тотожне бачення ідеалів і цінностей поступу Держави. Мова — найважливіша співтворча іпостась людської душі й людського духу, без яких людина як homo sapiens, людина як сутність не існує. Звичайно, комусь надто хочеться сказати, що в період абсолютної глобалізаційної “культури” людина як індивідуум просто непотрібна. Очевидним є формування багатомільйонного споживача, який існує поза будьякою культурою, будь-якою цивілізацією. Чи не тому так інтенсивно і нав’язливо упроваджують “шансонізацію” та “шоузацію” усього громадянського суспільства, де усталеним звичаям і цінностям відведено суто маргінальну роль? Таким аж надто реальним є бажання викривити, окарикатурити, сфальшувати людину, систему її цінностей, підняти на поверхню її глибинні інстинкти за принципом — А мені так зручно… Цим самим нівелюється богоподібність людини. Тому слухаючи законотворців, “ревізорів” Конституції України, бажано було б поміркувати про мету, яку вони ставлять перед собою, мету близьку і віддалену, розраховану на перспективу. Замість висновків. У законо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
