Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Євген МАЛАНЮК (1897—1968) Із смертельного виру

Слово Просвіти, №26 за 2012 рік

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Крутіж лихої веремії Поніс у вир смертельний нас. Євген Маланюк айнезручніший з найбільших українських поетів. Постать трагедійна й самотня. Занадто великий, щоб на нього можна було не зважати. Київ Пам’яті Юрія Нарбута Се він підніс — відданий на загладу Вітрам азійським — золоте чоло, Щоб стерегти незбуджену Елладу Над вируванням пристрастей і злоб. І від віків повзуть під стіни орди, Як ніч, як тьма, як чорна сарана… Навколо ж нарід, мирний і негордий, В масній землі нестямно порина. І від віків столичний город — вдовий: І князь, і каган одійшли навік, Лишень живуть міцним життям будови, І голосний — їх кам’яний язик. О, жаден гетьман з цих козацьких прерій Не переніс до тебе свій намет, Бо тут — віки, тут — блиск гучних імперій, Тут — летаргія несмертельних мет. Ні, не тобі мандровані держави. Ти спиш і сниш один варязький сон, Що встане день, покличе голос ржавий І Третій Рим розірве свій полон. Бо не в гіперборейських трясовинах, А тут, де вічне море й древній степ, Де гуркотить майбутнім Україна, Він із землі залізом нам зросте. …Гудуть вітри крізь площі і дзвіниці, Та нерушимих стін не захитать! А вколо — хлібороби міднолиці, Висока синь і золоті жита. 21. III.1930 Друге посланіє В повітрі мла і смертний одур. Охляле сонце, як сліпе. Занадто пристрасний і непримиренний до внутрішнього каліцтва нації, щоб перед ним схилятися. Поет домінуючої ноти — найнебезпечніший ворог українців самі ж українці. Різав по живому: ревізував українську історію. За темпераментом, пафосом викриття і таврування — рівня Шевченкові. Але Шевченко був нетерпимим до верхів і переймався болем за “братів незрячих гречкосіїв”. Маланюк погромлював тих і тих. Для нього народні низи — чернь, плебс. Сила непередбачувана, схильна до безглуздих заколотів і бунтів. Носії бездержавності. Україноцентризм Маланюка вилився у своєрідну форму. Як максималіст і романтик, він, не без допомоги Гердера, витворив метафоричні знаки-символи України — Степову Елладу й Рим. Перша для нього — явище культуротворче. Другий — державотворче. Це спалену твою свободу І напівмертвого тебе, Народе мій, вітаю словом Під небом, від пожеж багровим, Під гуркоти чужих гармат, Коли мордує брата брат, Коли пророцтва найлютіші Оце сповняються навбач, Коли скупі перерви тиші Невтішний роздирає плач. Потрібен пломінь Єремії, Та, ненароджений, він згас. Крутіж лихої веремії Поніс у вир смертельний нас. І несемося, як билини, Понад румовищем руїни, Аж поки сіркою й вогнем Нас згубний подих не здмухне. Внизу ж — твоє безформне тіло Звивається під градом кар: В чужій руці — безкрила сила, В своїй — безсилля і тягар. Роздріблене дощенту крушить Закон життя. І де ж — вогню На вожденят вошині душі, На лицедіїв метушню, На їдь продажної безради, На яди дідичної зради, На віковий коловорот Хохлацьких охів і глупот? Актор чужі мавпує міни, Крутій відсотки тне з легенд, Нащадний дурень рота слинить — І всіх їх продає агент. Ця зоологія убога Все застує. А збоку десь Гірким сміється сміхом Гоголь — “З самих себе-бо смієтесь” — І корчить постать вовкулачу, І тане сміх у пеклі плачу, І він зникає. І дарма Сурмить Шевченкова сурма. Бо і трибун грамофоновий, І рідномовний графоман Лиш про “недолю” й “чорні брови” Вискиглюватимуть пеан. В тім ярмарку все творче гине, Задушується все живе, Все вічне робиться хвилинне, Й стає живучим неживе. І мертві душі бенкетують, Защеплюючи, як отрую, Ледачу кров, духовий гній Всім паростям ієрархій. Герой доби встає в цій аврі Космічних бур, космічних гроз, Як спраглий містечкових лаврів Здрібнілий мікромалорос. Народе мій, оцей непотріб Ти за які гріхи придбав? Чи недівоча пристрасть Мотрі? Мазепи спізнена доба? Чи за перебіг надто сковзький Гальмо на шляху до державотворення — інерція першої. Цілий комплекс негацій: низький рівень самосвідомості, користолюбство, зрадництво, піддатливість чужим впливам, інстинктам, відсутність самоповаги й гідності, “смертельний чар дичавини”. Куди ж поділа, Степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь? Степова Еллада оберталася на Дике Поле, Елладу скитську, сарматську, монголо-татарську. Загалом — на демона руїни. Цю Елладу Маланюк поборював нещадно й невтомно. До надриву голосу. З несамовитістю Єремії, Івана з Вишні (Вишенського), протопопа Аввакума, Савонароли. Він кляв її, діймав в’їдливо й дошкульно. Для нього вона Антимарія, Горбата наречена. Відьма. Повія. Розпуста на дорозі. Все це могло б стати святотатством і блюзнірством, коли б не було спробою одинака повернути історію навспак. Відчайдушним намаганням вилікувати безнадійно хворого… отрутою. Психотерапевтикою від навпаки. Коли б ненависть не була любов’ю. Криком болю. Гірким досвідом безпосереднього учасника визвольних змагань. Почули і зрозуміли це не всі. За Маланюком закріпилася репу- Двірської служби Розумовських? Чи вбогість життєвих спонук Поганих внуків і онук? І з того гойного врожаю Вже півстоліття п’ємо жах: Доба нам обжинки справляє На наших душах і тілах. Та ти — не виграшка природи, Не примха лиш земних стихій — Ти не загинеш, мій народе, Пісняр, мудрець і гречкосій. Бо вірю: судні дні недаром, Твій чорний рай зняли пожаром І пломінь слупами росте, Сполучуючи з небом степ. І небо сходить на країну Крізь зойк заліз, крізь звіря рик, Крізь дим руїни — Україну Новий узріє чоловік. 30.VI.1944 А.D.MCMXXXIII1 Ані шаблі, ані ножа Не схрестити в останнім герці: Та ж камінно-мертва душа, Те ж безлюбе і чорне серце. Вже нема хуторів і держав, Тільки трупи в житах, тільки трупи Та від хрипу кривава іржа, Що замкнула посинілі губи. Може, скажеш: зійде? проросте? — Поміж ребрами хат, по дорогах Диким зіллям здіймається степ І регочеться з неба і Бога. Диким, древнім, монгольським виттям Необмежена далеч заводить. Сірим попелом стало життя Під огнем степової свободи. Але сонце не згасло. Горить Незворушне, байдужо-біле, І освітлює тишу безсилу Летаргічних століть. 1933 __________ 1 Року Божого 1933-го Символ Чим далі, тим похмуріш мряки, Тим небезпечніша дорога… О, ніби Ніке з Самотраки, Твоя смертельна перемога: З одірваною головою, Безумна і посмертно біла, Вона несе над полем бою Своє сліпе й крилате тіло. тація україноненависника, поета “тьми й хаосу”, обпльовувача національних святинь. До нетямущих, “наївного українізму”, чий слух був налаштований на “патріотику для імпотентів”, долучилися й голоси знаних літераторів. Поверхове прочитання Маланюка сучасниками спричинилося до зміщення акцентів. Не всі помітили, що до концепції державного Риму поет вибудував синонімічний ряд, чільне місце в якому належить варягам. І хоч знаменита “Варязька балада” була зауважена, численні варіації на цю тему не стали об’єктом розгляду. Варяги, вікінги для Маланюка — уособлення державницьких Але в руках, у тьму простертих, В несамовитій силі руху — Така страшна погорда смерти, Таке сліпуче сяйво духу, Що кам’яніє скудний розум, Заблуканий в словесних пущах, І шкіра терпне, і морозом Проймає теплі жили сущих… І ось встає із піни Понту Над хвиль розгойданим свічадом Співуча мрія горизонту — Сліпуча Степова Еллада. 1937 Варязька балада Необорима сонячна заглада — Віки, віки — одна блакитна мить! Куди ж поділа, Степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь? Від синіх меж до сіверських україн Широчина нестримано росте, Мов на бандурі велетенській грає Співучим вітром припонтійський степ. Гарячий день розлив пекуче злото І сам втопивсь у сонячнім меду, Й крізь спокій цей єдина ллється нота — Блаженних бджіл в вишневому саду. Лиш чорними очима хитрих вікон Всміхнуться молодицями хати, — І знову степ пестить мої повіки, і знову скитські баби і хрести. Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії І ніч очей з-під п’явок гострих брів, — І знову — степ. Лиш де-не-де замріє Архіпелаг поснулих хуторів. Дзвенить вода. Це він, це він синіє Балада хвиль — Дніпро. І на горі Спить Київ — Степова Александрія Під злотом царгородських мозаїк. Там обертав в державну бронзу владно Це мудре злото — кремезний варяг, І звідтіля ж воно текло безладно Під ноги орд — на кочовничий шлях. Гриміли десь козацькії литаври, Вони несли не раз залізний дар, — Він в холодку ж спочив у темній Лаврі, Від мудрості знесилений Владар. (А ти недовго гаялась в тривозі: Сарматських уст — отруйний, п’яний мед Ти віддала татарину в знемозі, І чув твій сміх батиєвий намет). І далі, там, де берег Кіммерії Підніс коринтські обриси колон,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин