Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Так повелося в православному світі — незалежна держава має свою незалежну Церкву”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Час народження синів До 20-річчя утворення Київського Патріархату

Слово Просвіти, №26 за 2012 рік

Борис ТИМОШЕНКО, письменник, Київщина Усьому свій час, і час усякій речі під небом: час народжуватися і час помирати… (Еккл. 3:2) З особливих подій початку 90-х років, коли в Україні бурхливо відроджувалося релігійне життя, найбільше запам’ятався II з’їзд Народного руху, а точніш, коли делегати всім складом, незалежно від релігійних переконань, ринули на площу Богдана Хмельницького, заблокували всі входи до Софійського собору, де мала відбутися церемонія надання новоствореній Українській Православній Церкві статусу автономії і самостійності в управлінні. Ми тоді це сприймали як підступ, щоб завадити відродженню Української Автокефальної Православної Церкви. Даремно ми старались із блокуванням входів, бо приїжджий Московський патріарх РПЦ Алексій II і митрополит Київський і всієї України Філарет зі своїм почтом увійшли в Софію і успішно, під гучні дзвони, досягли задуманого. Віднині на землі великого князя — хрестителя Русі Володимира, постала Українська Православна Церква, зміцнена розширенням свобод у своїй діяльності. Зрозуміло, учасники блокування були пригнічені своїм неуспіхом. Запальні, гарячі рухівці навіть не здогадувалися тоді, що в задумах домогтися автономії УПЦ крилася та ж головна мета, до якої прагнув і Рух — державність, незалежність України. І автономія Української Церкви — лише початок процесу, наближення до повної незалежності УПЦ, себто автокефалії. Мудрий, передбачливий митрополит Філарет, предстоятель УПЦ, поставив за мету втілити в життя одвічну мрію українських православних мати власну самостійну Церкву, як у греків, болгар, сербів, румунів… Бо так повелося в православному світі — незалежна держава має свою незалежну Церкву. Тому, здавалося, у прагненні українців мати власну автокефалію нічого грішного не було, тільки треба наближати той слушний час, щоб про цю мрію заявити голосно. І то вже так Бог дав, бо коли Він хоче когось покарати, відбирає розум. У Москві стається безглузда спроба державного перевороту (ГКЧП). Україна рішуче захищається — Верховна Рада ухвалює Акт про державну незалежність. Ось і настав той довгожданий час. Ієрархи, священики, представники єпархій, парафій з’їхалися до Києва у Лавру на свій Соборі одностайно схвалюють рішення: прохати в Московського Патріархату надання УПЦ повної незалежності — канонічної автокефалії. Тільки ж тепер у московитів переважив дух імперський, а не християнський, Божий. Ієрархів УПЦ поодинці викликано до Москви, — на жаль, майже всі зламалися, розкаялися у своєму бажанні автокефалії. Лиш непохитно стояв мужній предстоятель УПЦ, митрополит Філарет. І його за стійкість, за відмову розкаятися звинуватили в особистих гріхах. Це були наклепи, без будь-яких юридичних доказів. Чесного українського митрополита позбавили сану, розжалували до рівня звичайного монаха. Історія знає: всіх поборників за українську самостійність Москва карала жорстоко й нещадно Сибіром, довічним ув’язненням, анафемою… Лиш часи змінилися. Несправедливо покараний митрополит Київський вертається додому. І стається християнське диво — учорашні супротивники об’єднуються: УАПЦ та вірні Філаретові з УПЦ збираються на свій Об’єднавчий Собор (25—26 червня 1992 р.). Постає нова Українська Православна Церква Київського Патріархату. За об’єднання, за нову Церкву голосували всі делегати. Я сидів поряд із поборниками національної, соціальної, релігійної справедливості, колишніми політв’язнями Євгеном Сверстюком та Олесем Шевченком, — святу справу єднання ми не могли не підтримати. “За” голосували всі, представники західноукраїнських єпархій також. Була лише одна прикрість: про Об’єднавчий Собор вчасно не повідомили першого Патріарха УАПЦ Мстислава, який мешкав у США. Мовляв, усі телефони до нього заблоковано, — пояснював керуючий справами УАПЦ митрополит Антоній. Згодом виявиться, що ця людина випадкова у святій Церкві, лукава, зрадлива. Але ж його призначив сам Патріарх Мстислав, змістивши обраного на всеукраїнському соборі митрополита Іоана, людину морально стійку, досвідченого богослова, відданого патріота. Чому так сталося, і досі загадка. Схоже, це була перша сумна помилка старенького, віддаленого від України, від її суперечливої, складної пострадянської дійсності Патріарха Мстислава. І коли довідався, що вчинено на рідній землі поза його волею, він об’єднання не благословив. “Він проявив свій характер, але рішення ухвалив не перспективне” (Євген Сверстюк). Після такого рішення ті, хто підтримував об’єднання, а це переважно представники із західних областей, лишаються прихильниками УАПЦ. Сумна доля цієї історичної Церкви, що постала в часи Української Народної Республіки: сьогодні це розрізнені уламки колишнього моноліту. По-іншому почала розвиватися УПЦ КП. Нею фактично керував митрополит Філарет, якого на Об’єднавчому соборі обрали заступником Патріарха Мстислава (Скрипника). У цьому статусі він лишався і при Патріархові Володимиру (Романюку). На Патріарха владику Філарета було обрано 1995 року. Але чому не відразу? Ще вповні не довіряли. Ще не бракувало таких, що й далі ставилися до нього загострено критично. Сказати по правді, я теж ставився суперечливо, хоч і написав ґрунтовну статтю “Нашестя”, де переконливо довів, — не за гріхи особисті судять непокірного митрополита Київського, а за його стійку позицію: незалежній державі — незалежну Церкву. Не знали ми тоді ще, хто ж він у глибині своїй, провідний церковний діяч. Не усвідомлювали до кінця, що й він з українського болю, з гіркої української правди. Народився 1929 р. на Донеччині в селі Благодатному (колишня Амбросіївка). Тож із перших років життя мучився голодом, як і мільйони українських діточок. Батько, щоб порятувати родину від загибелі, лишає селянську роботу і йде працювати на шахту. Про ті часи майже через шістдесят років на зустрічі з гірниками митрополит Філарет згадуватиме: “Я син шахтаря, і пам’ятаю, як кожен день переживав, коли батько ішов у шахту, не знав, чи повернеться він”. Оці переживання за батька, який тяжко, з ризиком працював, щоб поставити на ноги чотирьох синів, глибоко вражали Михайла, повнили вдячністю, яка з роками переросте у глибоку, віддану любов і в долі найстаршого сина відіграє роль особливу. В одному зі своїх численних інтерв’ю Святійший Владика згадує: “Я хоч і народився в релігійній сім’ї, але школа мене виховувала безбожником. Та Господь привів мене до себе своїм шляхом, через смерть батька. Батько загинув на фронті сорок третього року. І коли він загинув, то переді мною стало питання: якщо він перетворився в небуття, кого я люблю? Чи можливо любити неіснуюче? Коли я таким чином дійшов, що вічне життя є, тому що мій батько є, а він є, є тому, що я його люблю. Раз існує вічне життя, є Бог. А якщо є вічне життя, Бог, і мій батько є, то я повинен служити Богові, а не владі, яка відкидає Бога і вічне життя. І тоді я ото обрав свій шлях”. Підліткові було чотирнадцять років, він народився вдруге, він запалав новим життям, життям із Богом. Він став ходити до церкви, яка, на щастя, в рідному селі збереглася, вишукував богословську літературу. Ще школярем наполегливо вивчав біблійну історію, катехізис, церковний устав… Тому його одразу зараховують до 3-го класу Одеської духовної семінарії. Роки навчання тут згадує з радістю, з просвітленням на душі. Голодні були роки, всілякі штучні перешкоди влади… Але мало що важили ці перешкоди, коли в семінарії таке дороге його серцю духовне середовище. Мудрі, турботливі викладачі, привітні товариші-однодумці, чуйні парафіяни їхньої семінарської церкви. Михайлові Денисенку тут більше подобається, ніж вдома. На канікули не їде гостювати до рідних, лишається в монастирі, виконує обов’язки послушника, научається чернечого терпіння, прагне удосконалення. Такого випускника ОДС одразу зараховують до Московської духовної академії. І тут постає проблема вибору: як далі служити Богові — стати священиком-сім’янином чи вибрати суворе чернече життя? Вибрав чернечий постриг. Монастир Свято-Троїцької Сергієвої Лаври став його домівкою. Його полюбили. Сам Патріарх Московський і всієї Русі Алексій І його опікун. Із його благословення 15 січня 1950 року Михайла Антоновича Денисенка було пострижено в чернецтво з іменем Філарет, на честь святого праведного Філарета Милостивого. Самим Патріархом Алексієм I монах Філарет був рукоположений у сан ієродиякона, а невдовзі, 18 червня 1951 р., в сан ієромонаха. Органи і влада до ієромонаха ставилися насторожено — не став “їхнім”. Але в подальшу діяльність енергійного, мудрого, всебічно обдарованого ієрарха нібито не втручалися. А він дедалі більше трудиться для збереження, утвердження православ’я в умовах безбожної влади. Щаслива доля виносить його на вершину — Митрополит, екзарх України. А після смерті Патріарха Пімена — місцеблюститель патріаршого престолу. Власне, він перший претендент на Патріарха Московського і всієї Русі. Ось тут у доблесних чекістів і з’явилася нагода відплатити впертому церковнику за незгоду бути “їхнім”. На Патріарха РПЦ було обрано людину податливішу… Митрополит Філарет такий поворот подій сприйняв спокійно, навіть із внутрішньою радістю. Він чистий. Бо якби був таким, як вимагали “доблесні”, той Патріархом був би... Але якому боговірному, чесному ієрарху потрібне таке патріаршество?.. У нього є Україна. І думалося про батьківщину по-особливому: скільки кривди зазнав його рідний народ! За його душу треба дбати — треба повернути історичну справедливість, відродити могутність Київської митрополії, що тепер має називатись Українською Православною Церквою — незалежною, автокефальною. Але за такі домагання його найвищого, найдостойнішого церковного діяча РПЦ несправедливо, жорстоко покарано, власне, розтоптано. Тільки ж він син шахтаря, що народився як дитя Боже з невгасимої любові батька й матері та родинної братньої відданості. Ні, таку несправедливість до нього, до любові його загиблого на війні батька, до віковічних страждань його народу, — має бути подолано. Постала новітня Українська Православна Церква Київського Патріархату. І він, її предстоятель, має знайти шляхи, щоб новоутворена Церква стала справді українською. “Для того, щоб наша Церква самобутньо розвивалася, — розмірковує Патріарх, — бу-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин