Український шлях · “Не повинна перериватись естафета людської пам’яті, якщо хочемо стати справді державним народом”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
«Прочитаймо
Слово Просвіти, №26 за 2012 рік
Беру до рук ошатну, розкішно видану нову книгу Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею. Історичний нарис”. Із обкладинки дивиться гострим проникливим поглядом просто мені в душу вродливий, із мужнім вольовим обличчям чоловік у гарній вишитій сорочці. Потрапляю в магію цього погляду і швидше хочу дізнатися, ХТО він — цей невідомий мені герой нової книги невтомного дослідника нашої багатостраждальної української історії ХХ століття? Читаю далі: “Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Серія “Отаманія ХХ століття”. Видано у Вінниці на ДП “Державна картографічна фабрика” 2011 року.
Сластьон. Під його впливом Шевченкіана стала провідною темою життя і творчості Михайла Гаврилка. Але бути прихильником Шевченка і не боротися проти царату могла тільки нещира людина, зауважує автор. Тож юнак з головою кинувся у вир революційної боротьби, взявши на карб гасло Миколи Міхновського “Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”. 1904 року Михайло як кращий із малювання і скульптури одержує державну стипендію для продовження навчання у Санкт-Петербурзькій центральній школі технічного малювання барона Штігліца. Але й там гарячий, запальний козацький нащадок увійшов до нелегального товариства українських студентів, щоб “боротися за відлучення України від Росії”. Потрапив до в’язниці, був звільнений з “вовчим білетом” і тавром неблагонадійності. Не мав спокою хлопець і на Батьківщині, де провадив революційну агітацію, брав участь у селянських і молодіжних заворушеннях. Поширював і перевозив зі Львова і Чернівців нелегальну літературу для Революційної української партії. “Одіссея революціонера була повна пригод, трусів, арештів, з яких він різними способами викручувався”, — пише Роман Коваль. Свої тривоги і переживання Михайло виливав у віршах. Мене вже втретє душогуби В холодні мури завдали. Душа болить… А серце тліє, Горить гаряча кров моя Жагою помсти… Вірші увійшли пізніше до його поетичної збірки “На румовищах”, виданої 1910 року. (Вона, до речі, теж уміщена в книзі, як і добрий відгук на неї Ігоря Калинця). Щоб не “загриміти” до Сибіру, Михайло тікає до Австро-Угорщини. Опиняється у Львові. Отримує тут підтримку від Наукового товариства ім. Тараса Шевченка і стипендію від письменниці Наталії Кобринської для продовження навчання у Цісарській імператорській академії мистецтв у Кракові. На межі століть тут здобували освіту Іван Труш, Олекса Новаківський, Осип Курилас, Михайло Бойчук, Микола Бурачок, Осип Сорохтей та інші. Михайло навчається блискуче, одержує постійно відзнаки й нагороди на виставках за малюнки та скульптурні композиції. Тут Михайло заприятелював із В’ячеславом Липинським, Богданом Лепким і познайомився з майбутньою своєю дружиною Оленою Гордієвською, двоюрідною сестрою Соломії Крушельницької… Особливо велику увагу приділяє Роман Коваль у своїй книзі Шевченкіані Михайла Гаврилка, а надто його участі у чотирьох конкурсах на кращий проект пам’ятника Кобзареві у Києві до його 100-літнього ювілею. “Історія побудови пам’ятника Тарасу Шевченку у Києві — це не тільки історія всезростаючого народного благоговіння перед великим українським поетом, а й історія знущання над його світлою пам’яттю темних сил реакції в царській Росії”, — цитує він мистецтвознавця Андрія Німенка. У журі конкурсів призначалися люди, далекі від розуміння величі Шевченка, його генія. До участі запрошувалися здебільшого чужоземні митці. Точилися безкінечні суперечки щодо місця встановлення пам’ятника у Києві. І все ж Михайло Гаврилко “кидається у бій”. Тамуючи гордість, звернувся по допомогу й до митрополита Андрея Шептицького. Допомогла коштами також львівська “Просвіта”. І вже 15 лютого 1910 р. журі розглянуло Михайлів проект з таким авторським описом: “Т. Шевченко стоїть на п’єдесталі. Три постаті внизу: пробуджена Україна, оточена двома лицарями, провадить далі свій недокінчений історичний похід у чарівну країну грядущої слави і життя. Лицарі її виглядають такими, якими їх ворожі стріли поклали, як здавалось, на вічний сон, але чародій Тарас своїм чудодійним словом воскресив їх, і вони йдуть, вірні “Заповітові” Тарасовому, проложити дорогу Україні”. Відчуваєте напругу творчої думки? Проект Михайла був відзначений другою премією, але це не було перемогою. Жорстока критика і нападки (часто від своїх-таки українських інтелігентів) не зламали Гаврилка: він узяв участь у другому конкурсі, де здобув третю премію. Скільки словесних баталій точилося навколо проектів пам’ятника “мазепинцю і бунтареві” в пресі — і як сміливо й пристрасно відбивався від “хулителів пророка” Михайло Гаврилко! Наприкінці 1912 року він пише до друга: “Надходить конкурс в третій раз на пам’ятник Т. Шевченкові. Б’ю в останній раз в мої струни-нерви. Підпалюю і роздмухую невгасимий вулкан — моє серце. Гострю свого меча-кладенця — розум, щоб ударити гостро і влучно по ворожих головах і грудях. І з тим-то вогнем, ударом і музикою хочу викликати з тайного неладу і темної безвісти постать мною убожественого, ніжного, як дитина, і грізного, як гроза Перунова, батька Тараса”. Але і цей конкурс журі провалило: влада й не збиралася споруджувати пам’ятник “занадто революційному поетові”. Про це свідчив і четвертий конкурс, іменний, міжнародний, до якого запросили єдиного українця — Михайла Гаврилка. На жаль, переміг у цьому конкурсі італієць Антоніо Шіортіно, далекий від розуміння Тараса Шевченка. Його Шевченко нікому не загрожував, ні до чого не закликав, ні до кого не промовляв. Образа і глум над пам’яттю поета-художника! — відзначав художник Василь Кричевський. Ідея встановлення пам’ятника Кобзареві так і не була реалізована, а 5 лютого 1914 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії видав циркуляр з вимогою “заборонити прилюдне вшанування пам’яті поета”. Влада конфіскувала наклади “Кобзаря”, видрукувані до ювілею, а могилу Тараса у Каневі обсадила поліцією. Відвів душу Михайло Гаврилко, коли виготовляв пам’ятник до ювілею Шевченка на Буковині, у Кіцманській гімназії, де панував український дух. Погруддя поета було виконане коштом учнів та вчителів гімназії. А журнал “Сяйво” повідомляв, що “бюст п. Гаврилкові удався в такій мірі, що він одержав замовлення на повторення цієї праці і тому одлив її із штучного каменя в числі кількох примірників”. Свою майстерність скульптор встиг удосконалити в Парижі в студії Вільної
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
