Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Український шлях · “Національне пробудження до українства ніколи не приходило легкою дорогою”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

тую славу…»

Слово Просвіти, №26 за 2012 рік

художньої академії “Гранд Шом’єр” на Монпарнасі — у відомого скульптора Еміля Бурделя. По всій Галичині й Буковині розійшлися медальйони з портретами Кобзаря, що їх наполегливо карбував у гіпсі й металі Михайло для народу. Був переконаний, що “Шевченко має як огненний маяк стояти над землею українською, розбиваючи пітьму, ведучи народ за собою до сонця нашої народної долі”. Можливо, задовго розповідаю я вам, шановні читачі, про Шевченкову сторінку у творчості Михайла Гаврилка. Але в цьому “винен” сам Роман Коваль, що зібрав такі цікаві та цінні матеріали з його творчої біографії. Поринаєш в атмосферу боротьби, протистоянь і прагнень мистців прорвати сіті заборон навколо імені Кобзаря — і розумієш, чому кожна спроба українців відстояти своє, найдорожче, завжди викликала у влади таку жорстку реакцію і… страх. Національне пробудження до українства ніколи не приходило легкою дорогою. Але бажання жити у своїй державі вже заволоділо умами інтелігенції і молоді, яка гуртувалася навколо неї у “Січах” і “Соколах” напередодні Першої світової війни. До багатьох прийшло усвідомлення, кажучи словами Михайла Грушевського, що “тільки тоді, коли… послужити створенню Великої України стане найвищим і найбільшим щастям для кожного свідомого українського громадянина по щирості і по совісті, — тоді тільки збудується ся Велика Україна, і український народ зможе сказати перед світом, що він послужив загальному ділу людства”. Саме з такими переконаннями вийшли на арену політичної і збройної боротьби за Українську державу Українські Січові стрільці. “Коли вони вперше пройшли чіткими колонами вулицями Львова — під час маніфестації, присвяченої 100-літтю Тараса Шевченка — і почалася переломна епоха в думках галицьких українців, поставивши їх перед фактом невідкличної збройної боротьби за власну державність. Усі мусіли тепер зрозуміти, що епоха фразеології на Шевченківських концертах минулася, що тільки маршируючі сотні озброєних стрільців здійснять слова Шевченкового “Заповіту”. Всі відчули, що зближається рокова хвиля розправи з Москвою”, — писав свідок цих подій Степан Ріпецький. Михайло Гаврилко взявся “творити збройну силу проти осоружного самодержавства”. Разом з Володимиром Старосольським, Оленою Степанів та Іваном Чмолою увійшов до мобілізаційного комітету, що об’єднав січові товариства. Почав свою службу Україні у першій бойовій сотні, що дістала назву “залізної”. Роман Коваль подає нам справжню енциклопедію діяльності УСС — з іменами, описами боїв, поразок і перемог. Ми дізнаємося про участь Гаврилка в Союзі визволення України, де об’єдналися українські емігранти з Російської імперії на чолі з Дмитром Донцовим, Миколою Залізняком та Андрієм Жуком. На боротьбу з Росією організатори планували залучити “найпалкіші серця найкращих синів України” і Шевченковим словом будити в них оспалі серця. Михайла посилають проводити просвітницьку роботу у таборі для полонених російської армії в австрійському місті Фрайштадт, аби переконати їх у необхідності спільними зусиллями боротися за вільну Україну. Він читав полоненим твори Шевченка, Глібова, Руданського, читав лекції з історії України, шукав свідомих земляків своїх зі східних теренів і гуртував їх у лави однодумців. Невдовзі в таборі завирувало українське життя: хор, драмгурток, читальня, зазвучала українська мова. А в боях на фронті чотар Гаврилко був взірцем відваги й сміливості. Але його здібності агітатора і пропагандиста були більш потрібні для іншої важливої справи. Під час літнього наступу 1915 року німецькі та австро-угорські війська зайняли Львів, Холм, Володимир-Волинський, Ковель, Луцьк та інші українські міста. Союз визволення України вітав ці перемоги, маючи на меті звільнення з-під російської окупації українських земель на схід від річки Буг зі столицею Києвом. Волинь була практично спустошена російським військом… Австро-угорська влада дозволила на цих теренах діяльність комісаріатів СВУ — і робота закипіла. “Українські січові стрільці пішли з українським словом на волинські села, проповідуючи живу українську визвольну ідею, будили народ, освідомлювали його, ширили українське друковане слово, часописи, книги, закладали товариства, хори, бібліотеки, а в кінці приступили до того найбільшого діла — до виховання нового, свідомого покоління, через закладення і введення широкої сітки українських шкіл. Діяльність УСС по селах Волині — це найкраща, може, сторінка в історії стрілецтва. І одним з авторів цієї сторінки був полтавський козак Михайло Гаврилко”, — пише Роман Коваль. Коли я читала книгу, все спадало на думку: “А кажуть, що один у полі не воїн!” Воїн, ще й який! Коли в нього гаряче серце, що прагне добра своєму народові! За рік Січові стрільці відкрили на Волині понад 150 українських народних шкіл, забезпечили їх українськими книгами і вчителями, хоч у деяких школах було по 8—10 учнів! І знову подумалось: “У роки такої розрухи, неволі і боротьби про майбутнє думали більше, ніж тепер, у вільній Україні, де “табачники” правлять бал і закривають малочисельні сільські школи, бо їм, бачте, потрібна “оптимізація”, а не “українізація”. Нема на вас, панове, таких, як Михайло Гаврилко! Не втримаюсь, аби не процитувати один сердитий Михайлів лист до президії СВУ: “Я ж вам говорив багато разів, що давайте нам історію України, а ви в своїх видавництвах всім займаєтесь, тілько не тим, що треба. Чом нема книжечок про Хмельницького, князя Святослава, про Мазепу, Виговського, Антона Головатого, а все видаєте якісь галилейські, хитро-мудроплетені, недоступні народові “публікації”. Видайте яку сотню тисяч історії України! Коли тільки кожний примірник буде прочитаний, то й то величезний успіх. Я рішуче домагаюся від вас сього!” Чи розуміє цю і нині злободенну потребу народу сьогоднішній міністр освіти, пропонуючи замінити “Історію України” будь-чим у школі? Риторичне запитання. На нього дасть, я певна, грізну відповідь сама Історія… Не була прихильною до Михайла Гаврилка його доля. Випробувань подарувала, як кажуть, “по зав’язку”. Але цей великий патріот, справжній син свого народу ніколи не думав про себе. Мріяв малювати, творити скульптурні образи українських борців. Та козацька вольниця, що нуртувала в його гарячій крові, кинула його у вир боротьби: поміняв стек мистця на шаблю, яка щербилася у багатьох січах об ворожі голови. Одружився з коханою, але так недовго були вони разом: обов’язок кликав і бойова стрілецька сурма. З великою надією брав участь у формуванні військ УНР. Вишколював новобранців для українського війська, був командиром зв’язку 3-го полку Першої козацько-стрілецької дивізії. І навіть тоді, коли вже “був за крок до своєї мрії стати викладачем Миргородського художньо-промислового інституту на рідній Полтавщині, сам зруйнував її, узявши участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського”, — резюмує автор. Якими тільки крутоярами не ходила наша історія! Мрія про Самостійну Україну віддалялася — більшовики тероризували села, нав’язуючи люту московську владу. Роман Коваль мовою документів розповідає про грізні селянські повстання, про діяльність численних загонів захисників свого права бути господарями на своїй землі. Ось текст листівки, вміщеної на сторінках книги: “Брати мої рідні! Батьки мої любі! Повстаньте! Годі спати, годі гинути під ярмом комуни! Геть комуну! Геть ярмо людське! Гляньте сміливо у вічі смерти! Не дайте загинути всім вільним українцям, не дайте пропасти з голодної смерті! Станьте стіною і не пустіть до себе палачів, які п’ють з нас кров хуже вампірів. Брате мій! Батьку мій рідний! Стань на боротьбу! Рідний наш брат і син поможе нам. Поможе і Бог, поможіть і ви!” Разом з однодумцями Гаврилко створив Полтавський губернський повстанський комітет. Розшукав загін Федора Вовка, що мав дві сотні озброєних козаків, і умовив об’єднатися з іншими загонами для боротьби з більшовиками. Ця боротьба, як відомо, закінчилася поразкою. Чекісти арештували ватажків та багатьох учасників і засудили до розстрілу. Михайло “загинув у печі локомотива, куди його вкинули большевики живим”, – стверджував його брат Степан.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин