Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Малі чисельно народи знають більше мов, як великі нації, що звикли привласнювати для своєї мови території інших народів”. Мова єдина · с. 7сторінка оригіналу ↗

Де ти, державо українського слова?

Слово Просвіти, №26 за 2013 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Довідник “Печать в СССР” за 1937 рік повідомляє, що в Радянському Союзі шкільні підручники видаються на дев’яноста мовах. А в журналі “Коммунист” за 1988 рік (№ 15, стор. 69) пишеться про те, що навчальний процес в СРСР проводиться тридцяти дев’ятьма мовами. Отже, за п’ятдесят один рік вийшла зі шкільного вжитку п’ятдесят одна мова. Радянський Союз швидко обертався в кладовище національних мов, а російська мова була в 60-х роках ХХ ст. оголошена примусово єдиною мовою “щасливих, збратаних народів”. Офіційною мовою компартії України стала російська мова. Якби радянська імперія проіснувала ще 50 років, українська, розстрілювана й катована, повинна була, як про це мріяли в Кремлі, зникнути. Боротьбою за державний статус української мови почалася новітня боротьба українського народу за свою державність у часи Перебудови, коли компартія почала рятувати свою мрію — комунізм економічними реформами, але твердо стояла до Володимир ПІПАШ, голова Закарпатського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук, член НСЖУ 27 червня на запрошення генерального консульства Угорщини в Ужгороді у складі групи закарпатських журналістів, побував на Токайщині — батьківщині знаменитих на весь світ токайських вин. Утім, метою поїздки було не вино (хоча дегустацію його для нас теж організували), а ознайомлення з Музеєм угорської мови, який із 2008 р. діє у колишній столиці історичного комітату Земплін. Це місто Шаторальяуйхей — за кількадесят кілометрів від Ужгорода, на самому кордоні зі Словаччиною. Воно невеличке (18 тисяч мешканців), надзвичайно компактне й акуратне. Назва його, як пояснили наші закарпатські угорськомовні журналісти, у перекладі означає: “нове місто біля Шатра”. Засноване у середині ХІІІ ст. біля підніжжя та на схилах гори вулканічного походження, схожої на шатро кочівника, втікачами від монголо-татарських орд хана Батия, які у 1241—1242 рр. окупували Центральну Угорщину. Може виникнути питання, чому цей унікальний музей (нещодавно він отримав статус національного) перебуває не у столиці Угорщини, а в маленькому містечку. Відповідь у тому, що Шаторальяуйхей пов’язаний із діяльністю ініціатора угорського національного відродження та основоположника сучасної угорської мови та літератури Ференца Казінці (1759—1833). Тут знаходиться і його могила. А становище угорської мови наприкінці ХVІІІ ст. було аж ніяк не блискучим. Державною та церковною вважалася латинська, знать розмовляла, як це тоді було модно у Європі, — французькою, бюргери, міщани — німецькою. Угорською (на діалектах) розмовляли здебільшого селяни. Вона не була кодифікованою, літератури на ній практично не було. Тож більшість угорських магнатів зневажливо вважали її лише “мовою селян та слуг” (а чимало європейських науковців аж до середини ХІХ ст. гадали, що угорці — це слов’яни). Тобто маємо чимало аналогій із тодішнім становищем української мови. “Будителем народів” Центральної Європи, включно із українським народом, вважають німецького філософа, реформатора та просвітителя Йоганна Ґотфріда Гердера (1744—1803). Він, до речі, передбакінця на позиціях придушення всіх національних рухів, особливо рухів за одержавлення пригноблених національних мов у “найдемократичнішій державі світу”. Розуміючи той факт, що в результаті перемоги економіки й демократії Західного світу над голодоморною економікою комунізму й кривавою диктатурою великоросійської червоної імперії, англійська мова утверджується на першому місці визнаних ООН міжнародних мов, ми не можемо й не будемо беззастережно схвалювати першенство будь-якої національної мови, зокрема й англійської — у світі. Розвал “імперії зла”, демократизація політичної атмосфери сучасного світу, воскресіння з мертвих біблійної мови івриту, жертовна й трагічна боротьба за свою мовну ідентичність і національну державність досі не визволених народів Тібету й Курдистану, війни за встановлення справедливих мовних кордонів між державами в Африці та Азії, конфліктна ситуація між англійською та іспанською мовами у США, подібна незгода між фламандською та французькою мовами в Бельгії та Голландії, намагання відновлювачів “русскаго міра” запроваджувати другу державну мову на українських та білоруських землях, опір англійській мові, яку чинять французи, німці, іспанці, італійці та інші європейські нації — усе це засвідчує, що національний ренесанс у світі не закінчується, навпаки, він щойно почався й триватиме в тяжкій боротьбі за рівноправність усіх мов ще довго, доки для народів існуватиме небезпека втрати своєї національної державності, сутність якої визначає насамперед національна мова. Людство хтось дуже мудро поділив на нації, і його завдання не втому, щоб придумати для себе одну мову, а в тому, щоб збудувати такий лад на землі, де кожна національна мова почувалася б вільною на своїй території. Звичайно, всі народи повинні бути багатомовними. Минувшина показує, що малі чисельно народи знають більше мов, як великі нації, що звикли привласнювати для своєї мови території інших народів. Це означає, що досі в століттях тривали вбивства національних мов, слабких лише кількістю своїх носів, носіями кількісно великих мов, народами, що корилися імперським ідеологіям свого шовіністичного керівництва. Де ж ми перебуваємо сьогодні? Поляки стривожилися, відчули повернення “латини”, збагнули, що польська поезія і проза висловлювала й висловлює такі думки, намалювала й малює такі людські характери й такі образи життя, яких нема в світовій літературі. Нам, українцям, належить почути тривогу близького нам народу. Єдиномовне людство немислиме, за межами національних скарбів не матиме воно нічого, крім матеріального задоволення. Національна свідомість кожного народу стає сьогодні надбанням усього людства, на це працюють перекладачі кожної національної літератури на численні національні мови. Але Україна як національна держава сама себе не чує, сама себе не знає, а за такого стану ніхто за кордоном не буде надихатись любов’ю до перекладання й поширення її літератури. Тим часом у нас є такі організації, як гуманітарні інститути в Національній академії наук, перекладацькі кафедри в національних університетах, “Просвіта”, Спілка письменників, “Українська Всесвітня Координаційна Рада”, Міністерство культури і Міністерство закордонних справ України, які змогли б, якби була добра воля, зібрати в Києві перекладачів української літератури з усього світу. Нам необхідно визначити твори, які повинні бути насамперед перетлумачені й засвоєні принаймні європейськими народами. А перед тим і для того, держава наша має створити державний фонд ім. І. Франка для фінансування сьогодні й надалі в майбутньому таких міжнародних зустрічей, які вже нині відбуваються в Польщі. Дмитро ПАВЛИЧКО 29.VI.2013

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин