10 “Просвіті” — 145 “Десятки сімей було вивезено з рідних місць і більшість з них не повернулися назад”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Просвіта Володимирщини в 20—30-х роках
Слово Просвіти, №26 за 2013 рік
Анатолій ПІСОЦЬКИЙ, Надія ВОЙТЮК
Історія зберегла для нас список членів Володимирської “Просвіти” за 1924 рік, складений її керівником доктором Станіславом Полянським. 65 осіб нараховувало товариство, із них 50 чоловіків і 15 жінок. Найактивнішими були доктор Станіслав Полянський, Хризант Озерів (член ради “Просвіти”), Микола Савич, Іван Зубович, Віктор Крайц (входив до ради), Микола Вітовський, Всеволод Березовський. Серед активних учасників “Просвіти” Ніна Річинська, Євген Комаревич, Олександр Цинкаловський, священик Даміан Герштанський, Микола Панасевич, Юхим Бунда, доктор Арсен Річинський, Олена Березовська та інші. Про поступи української інтелігенції на ниві просвітництва залишила спогади Ніна Річинська: “У місті жив Филимон Юстинович Кульчинський. У 30-х роках він був активним учасником “Просвіти”. Наше життя в місті Володимирі було тоді досить кипучим. Чоловіком моїм був Арсен Річинський. У місті він займався Просвітою, Пластом. Крім того, головним заняттям було дохторство. Я допомагала Союзу Українок. Ми з чоловіком жили в Володимирі спочатку на квартирі в польського доктора, наймали 5 кімнат. Чоловік, Арсен Васильович Річинський, був знаний політичний громадський діяч Волині. За весь період життя в Володимирі влада польська, а потім більшовицька арештовувала його чотири рази. Раз сидів у польському концтаборі Береза Картузька 2,5 місяці. Створити Просвіту в Володимирі національна свідома інтелігенція вирішила на початку 20-х років. Песимісти, а серед них священик Микола Широцький сказав, що з цього нічого не буде. Я і мені подібні вирішили зібрати молодь міста, зокрема інтелігенцію. На окраїні міста жив старий Краєвський, який мав глуху жінку. Жила сім’я в досить просторій хаті, займаючи одну половину. Ось для культурних цілей і вирішили ми використати другу частину його оселі. В мене появилася ініціатива принести на танці кожному якогось печива, поставити чай. Така “діфіляда” зібрала всіх бажаючих. Прийшов і доктор Станіслав Полянський. В хаті зробили танці. В перерві я кажу: “Може, наступного разу кожний принесе зі своєї бібліотеки по одній-дві книжки та започаткуємо бібліотеку”. Наступного разу всі поприносили різні книги. І зараз пам’ятаю їх назви: “Мотря” Б. Лепкого, твори Шевченка, Лесі Українки, інші. Почали населенню ставити вистави. Я сама грала в “Назара Стодолі” Т. Шевченка. Розповсюджували лотереї, “танці по запрошенню”. Навіть польська влада до нас мала симпатію. Ми намагалися поширювати все наше, українське. Василь Савич мав у спадок половину хати. Ось і каже: “Давайте в мене збиратися. Там і буде збиратися Союз Українок”. Ми так і зробили, а дах, який протікав, допомогли Василеві перекрити. Польська влада до нас все-таки з підозрою ставилась, я пізніше це зрозуміла. Підпільними організаціями тоді була Українська Військова Організація та КПЗУ.
Ніна Річинська
Згадую, як заарештували Арсена Річинського. Я поїхала до Луцька до начальника забезпечення (очевидно, безпеки. — прим. моя. — А. П.) Ясінського. Мені приніс Ясінський газету, в якій написано, що Річинська очолює у Володимирі Союз Українок. Коли я приїхала до Володимира, мені сказали, що робили в Союзі обшук і знайшли під сходами листівки УВО. До нас можна було чіплятися з подібними заявами. Арсен Васильович, як член Просвіти, був український автокефаліст. До Просвіти входив Михайло Тележинський, який при М. Грушевському входив до складу Центральної Ради. В Просвіту приходив Олександр Кошиць. Згодом він емігрує в США. На Волині він відбирав здібних учасників хорової капели. Демократичними поглядами відзначався Дем’ян Герштанський, священик Василівської церкви. До автокефального церковного руху він ставився з обережністю, але був членом української Просвіти. Коли прийшли совєти в 1939 році, тоді заборонили і Просвіту, і інші організації. У Володимирі було заарештовано й вивезено 1500 чоловік, їхали в Сибір чи Середню Азію не лише українці. Вивезли сім’ю Яблонського з невісткою, єврея Шмуклєра, заарештували Михайла Федоровича Тележинського. Кажуть, потім його розстріляли. На моєму шляху в Володимирі траплялося зустрічатись з багатьма розумними людьми. Як згадаю, скільки їх виселили, аж моторошно стає. Хочеться назвати відомих інтелігентів-просвітян. Це була розумна жінка Мілена Рудницька, вона очолювала Союз Українок у Львові, була і в Володимирі; Олена Кисилинська, Віктор Крайц, який потім пішов в КПЗУ, Григорій Маковський. Переслідування Просвіти почалося за поляків. Щоб поляки не конфіскували бібліотеку, її забрав до себе Юхим Бунда. Коли прийшли більшовики, я порадилась вдома з Арсеном Васильовичем Річинським і вирішила йти вчителювати. Ми не могли прожити за його дохторські гроші, тай нова влада могла причепитись, чому я не на роботі. Школа була на Островецькій вулиці. Вчителювала в 4 класі, в якому було
70 дітей. На той час ми мали двох дочок: старшій, Славочці, було 15,5 років та 6 місяців малій Люді. Якось приходжу в школу, а вчитель-поляк Ренда каже: мостять на ваше місце іншу людину. Я злякалася, а тоді ще до нас мама приїхала. Як на те, почався в мене мастит, чиста біда. Пішла я до совєцьких начальників: була в інспектора Дудіна, потім у Соколова. Так мені й не сказали, що нашу сім’ю будуть вивозити. Арсена Васильовича заарештували. Ми думали якось минеться, та ні. Вивезли сім’ю. Згадую добрими словами жителів Володимира. Грузять нас в теплушки, а тут, де не візьмись, появився єврей Лежнер. Каже попольському, що дають вам все брати. Якась стара єврейка пхала мені в валізу ковдру, інша запихала за пазуху може останні, відірвані від сім’ї гроші. Ось так воно було. Десятки сімей було вивезено з рідних місць і більшість з них не повернулися назад. Така доля була в сім’ї Баришнікових. Василя Баришнікова заарештували ніби за те, що написав карикатуру на совєцьку владу. Заарештована була і його дочка Лариса Баришнікова (по чоловіку Бохенська)”. Теплий спогад про сім’ю Полянських залишила Лідія Лугова в часописі “Літопис Волині”: “Доктор любив товариство, тому його гостинний дім у Володимирі-Волинському заступав якусь неначе українську установу, де могла сходитись місцева інтелігенція на так звані недільні вечори”. Далі Лідія Лугова згадує сім’ю Хомів, Миколу Криха, його брата Юрія. “Доктор Арсен Річинський, якого я знала як пластуна (він очолював “Пласт”. — Авт.) з Підлютого, у Володимирі мав лікарську практику… Недільні вечори у д-ра Полянського були неначе духовим кормом на цілий довгий великий тиждень праці… Гостинний дім доктора Полянського знали не тільки приїжджі галичани, а й уся інтелігенція міста, знали й цінували всі довколишні міщани й селяни… Польська поліція знала, що дім доктора Полянського заступає читальню Просвіти й бібліотеку у Володимирі, і вони пильно стежили за доктором. Кілька разів проводили ревізію в його домі та хотіли його арештувати, але доктор Полянський зміг якось викрутитись”. Авторитет товариства “Просвіта” був серед інтелігенції великий, і через п’ять років до цієї просвітницької організації ввійшли Кирило і Надія Закревські, Іван Коханський, Людмила Пушкарська, Микола Широцький, Григорій Смикалюк та інші. Знайомлячись із життям просвітян, цих і попередніх, переконуєшся у трагізмі їхньої долі. Силою певних суспільно-політичних обставин, в яких опинилася Волинь у 30— 40-х роках, частина інтелігенції стала на шлях національно-визвольної боротьби, увійшовши до ОУН. Інша — пішла за комуністами або ж взагалі припинила політичну діяльність. У 20—30-х роках кількість просвітян була різною. Так, 15 серпня 1929 року Юхим Бунда склав новий список просвітян, із якого викреслено 16 членів, серед них Миколу Вітовського, Павла Барського, Йосипа Ґонту, Івана Пархомюка, Олену Звойницьку, Катерину Ємець. За Статутом “Просвіти” за 1919 рік причиною вибуття могла бути військова служба, небажання працювати далі чи арешт. Цікавим є документ, який свідчить про добровільний вихід із “Просвіти” Миколи (прізвище написано нерозбірливо) 13 червня 1923 року. Автор заяви аргументує свій вихід із Ради товариства тим, що “вся культурно-просвітницька справа проводиться невідповідно до Статуту товариства “Просвіта”; 2) без жодної системи і плану; 3) без жодних вказівок і напряму діяльності; 4) без жодного зверхнього керівництва; 5) мляво, байдуже, без зацікавлення, просто хаотично”. І зроблено висновок:
Олександр Цинкаловський
“Я приневолений відійти від такої праці”. Очевидно, автор хотів і далі працювати в товаристві, але через певні труднощі й незгоди, нам невідомі, відійшов від цієї справи. Цей факт доводить, що не можна змальовувати сторінки історії лише рожевими фарбами. Протягом 1921—1923 рр. на Володимирщині формувалися осередки “Просвіти”. Так, у с. Ізов Володимирського повіту з ініціативи місцевих просвітян 30 січня відкрито хату-читальню. Збори постановили створити “ініціативну групу просвітян” у селі, членами якої були О. Савчук, С. Романюк, Ф. Василюк, головою ради — С. Ленартович, бібліотекарем — С. Савчук. Архівні документи свідчать про утворення культурно-просвітницьких товариств у селах Острівок (1927 р.) — голова Омелян Коханський, бібліотекар Іван Коханський; Мишів (1927 р.) — голова Данило Кошлатий, члени Володимир Кошлатий, Степан Шевчук; Микуличі (1924 р.),
яке нараховувало 30—50 членів, 1928 року його очолював Павло Козлюк. Це один із найбільших сільських просвітницьких осередків. Активними його членами були Максим Евлагійович Атлас, Олекса Костянтинович Осовський. У селі Хмелівка головою “Просвіти” був Назар Грабарчук, людина інтелігентна, віддана справі, самостійна. Велику просвітницьку роботу в Хмелівці проводили Степан Бобко, Степан Дацюк, Іван Литвинчук, Артем Кошман. 12 листопада 1923 року був заснований осередок “Просвіти” в селі Грибовиця. Ініціативна група у складі 12 осіб із села Біличі висловила бажання мати свою “Просвіту”. У хатах-читальнях містечка Володимира і навколишніх сіл збиралася українська молодь, яка займалася самоосвітою. Головна мета товариства “Просвіта” — піднесення культури та добробуту українського народу. Активно почала працювати й литовезька “Просвіта”, утворена 11 січня 1921 року з ініціативи Я. Пучковського, Г. Домбровського та інших. Волинська школа, організована просвітянами, відігравала не меншу роль, ніж хата-читальня, у піднесенні культурного рівня і національної свідомості українців. Одним із відомих просвітян села Новосілки був учитель Йосип Ґонта, який користувався авторитетом у односельчан і вчителював у приватній українській школі. Сільські прохачі писали до місцевого осередку “Просвіти”: “Просимо призначити учителем Йосипа Ґонту як чоловіка, котрий добре знає… шкільне діло”. Архівні матеріали подають скупі відомості про вчителя. У його “проханні на вчительство” зазначено: “Скінчив Володимирську второкласну школу в 1905 році, і 7 років учителював у сільській школі. Документи згублені в час війни. 25.05.1921 р.” . І Йосипові Ґонті дозволили вчителювати. У селі Осмиловичі проживав і працював Ілля Войтович, справжній інтелігент. За його сприяння 20 жовтня 1920 року відчинила двері просвітницька школа. Без участі володимирських учителів відкриття багатьох шкіл було б неможливе. Теплими словами згадувала Ніна Павлівна Річинська члена Союзу Українок Олену Калістратівну Штунь, учительку села Руснів, її чоловіка Миколу Модестовича Звойницького, Михайла Федоровича Тележинського, Филимона Устиновича Кульчинського. Відомий український діяч Ф. У. Кульчинський прославив волинську землю в Україні і за океаном. Вперше прізвище Кульчинського я почув від Ніни Павлівни Річинської. Він часто приходив до Арсена Васильовича, брав участь у створенні хору, гарно співав сам.
Завершилися національно-визвольні змагання в Україні. За Ризьким миром 1921 року західні землі Волині опинилися під владою Польщі, але потяг до свободи, освіти, культури був надзвичайно сильний. Ось чому волиняни взяли участь у формуванні культурно-просвітницьких товариств, зокрема “Просвіти”. Їхні осередки виникають у Луцьку, Ковелі, Володимирі-Волинському, Горохові та інших містах і селах Волині.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
