“Виник унікальний шанс сформувати нову · державу”. · 8 Абетка відомих імен · с. 8сторінка оригіналу ↗
Уроки самостійного життя
Слово Просвіти, №26 за 2017 рік
— Ігоре Дмитровичу, почну з найголовнішого: як на Вас вплинули життя і творчість батька української нації — Тараса Шевченка?
— Давно пора було б написати щось на тему “Тарас Шевченко у моєму житті”, але, очевидно, ще не час. Проте вже нині можу упевнено стверджувати, що Шевченко значною мірою вплинув на формування мого світогляду, і процес цей має своє продовження. Тому, закономірно, що значна частина моєї біографії тісно пов’язана з його меморіалом у Каневі. І не тільки. Загалом уже понад три десятиліття.
— А тепер ще кілька слів про своє ставлення до того глуму (інакше не назвеш), що вчинено над святим для кожного із нас місцем — Канівським музеєм Кобзаря?
— Очевидно, що йдеться про події 2010—2013 років. Тоді найближче оточення попереднього президента-втікача, скориставшись формальним приводом підготовки до 200-ліття поета, вирішило кардинально змінити імідж меморіалу Шевченка, пристосувавши його до потреб режиму та на догоду Москві. Адже ні про яку анексію України та її нової колонізації не могло бути і мови без пониження впливу ідей Шевченка на українців. А для цього необхідно було викорінити його дух із музеїв у Каневі й Києві, а при реконструкції меморіалу — не допустити реалізації проекту Василя Кричевського 1930-х років, який має виразно національний і високомистецький образ. Більшовики також робили все для того, щоб не допустити формування меморіалу в українському стилі — від обмеження фінансування і репресій 1937 року проти будівничих і до жорсткого ідеологічного контролю наступного п’ятдесятиліття. Свято ж 1 травня 1923 року “відзначили” демонстративним руйнуванням меморіалу: скинули з могили величний пам’ятник — Хрест, який встановила Стара Київська громада 1884 року. А в кінці 80-х років ХХ століття союзне керівництво, за підтримки місцевих манкуртів, почало забудовувати унікальні заповідні шевченкові ландшафти промисловими об’єктами Міненерго та Міннафтогазу СРСР. Та на щастя українців — у нас є Тарас Шевченко, який здатен захистити і себе, і Україну. Звісно, за умови, якщо ми виконуватимемо його заповіти. Тож і мені випало особисто побачити уже три хвилі національного відродження, породжені генієм Кобзаря і силовим полем Тарасової Гори.
— А як інженер-електромеханік і соціолог за освітою, колишній заступник голови Канівського міськвиконкому, а затим генеральний директор-науковий керівник Шевченківського національного заповідника опинився на дипломатичній роботі?
— Перед цим була ще робота на посаді міністра культури і туризму в уряді Юрія Єханурова. Тоді багато кого з учасників Помаранчевої революції залучили до державної роботи. На жаль, до влади прийшли не лише ті, хто хотів змінити майбутнє України. І тоді, вже через півроку, виникла перша урядова криза.
Я ж після Помаранчевого
Майдану продовжував працювати генеральним директором Шевченківського національного заповідника. Перед тим, у грудні 2004 року, Черкаський апеляційний суд скасував незаконний наказ Міністерства культури уряду Януковича від 22 січня 2004 року про звільнення мене з роботи в Шевченківському заповіднику, і в березні наступного року я повернувся на Тарасову Гору. За рік моєї відсутності призначенець сумнозвісної і тоді всевладної СДПУ(о) (як з’ясувалося — об’єднаної з Москвою і проти українського народу) довів меморіал Шевченка до стану руїни, і мені випало терміново нормалізувати ситуацію та надолужити згаяний час із реконструкцією музею. І якось, в останніх числах вересня, під час чергової робочої наради з реставраторами в музеї, задзвонив мій телефон. Я вибачився перед колегами і відповів на дзвінок: з’ясувалось, що телефонує Президент! Він сказав: “Ігоре, вітаю! Це — Ющенко. Як поживаєш?”. Ми були з ним знайомі, але не настільки, щоб отак просто телефонувати. “Коли в Києві будеш?”— питає. Я відповів, що збираюсь десь через день — Іван Марчук запросив на церемонію закладки його музею. Він і каже: “Ну, тоді, може, й побачимось. Треба обговорити два питання…”. Я і сьогодні не знаю, яким було друге, але перше він озвучив при зустрічі і без будь-якого вступу: “Берисьно за Міністерство культури і туризму”. Чесно кажучи, я дещо отетерів від несподіванки: де Канів, а де Київ! Та і в Каневі роботи — море… Але Президент сказав: “Треба! І то невідкладно: в уряді вже давно відсутні два міністри — охорони здоров’я та культури. Необхідно терміново завершити формування Кабінету міністрів. Та й Каневу зможеш допомогти…”. Згодом Президент публічно заявив про нову роль Мінкульту — ледь не як “міністерства оборони національної культури”, що мені дуже сподобалось. Після Майдану, — гадаю, не тільки мені, — здавалося, що виник унікальний шанс сформувати нову державу, де все кардинально зміниться на користь людям. Тож, порадившись з родиною і колегами, я погодився.
Мінкультури — унікальне
Міністерство, де є спеціалісти з питань туризму, театру, музики, кіно, зарубіжного українства, української мови і красного письменства, образотворчого мистецтва, музеїв,
пам’яткоохоронної справи, цирків, навчальних закладів і ще з багатьох галузей знань. Тоді міністр відповідав навіть і за державну політику у сфері гуманного поводження з тваринами. І все це мені було цікаве.
— Але керівник мусить бути насамперед менеджером у своїй галузі й креативною особистістю…
— Абсолютно правильно.
Треба вміти об’єднати навколо себе тих кілька сотень висококласних спеціалістів різних напрямів роботи (а в сфері культури і туризму тоді працювало ледь не півмільйона людей!), не примусити, а мотивувати колег генерувати нові ідеї і втілювати їх у життя. До цього я уже отримав певний досвід, працюючи в різних великих трудових колективах. Знав, як формується і виконується бюджет, що таке кошториси, структура управління на всіх рівнях, зокрема й на рівні місцевого самоврядування. І при цьому не належав до жодної із партій та не мав зобов’язань перед бізнесом чи олігархами (їх у Каневі ж не було!). Думаю, що це також вплинуло на моє призначення у той романтичний постмайданний період.
На все життя закарбувався в пам’яті урок, даний мені на зорі моєї трудової діяльності. Після Одеського політехнічного інституту мене направили на Канівський електромеханічний завод “Магніт”— один із флагманів в Україні з виробництва обчислювальної техніки для ВПК. На той час я уже мав досвід роботи на кафедрі, свої винаходи, що здобули міжнародне визнання, пройшов стажування в Празі (і це в 1980-ті роки!). Я пам’ятаю, як таким собі одеським піжоном із почуттям своєї значимості приїхав на завод. А мене призначають керівником служби експлуатації в цех гальваніки, де крім електриків та слюсарів-ремонтників були і сантехніки.
— Не хочу, — кажу, — з моїми знаннями і досвідом керувати сантехніками. Не на те я вчився!
А головний енергетик подивився на мене поблажливо-іронічно і говорить: “А вам, юначе, до хорошого сантехніка ой ще як далеко…”
Це й був один із перших і важливих уроків мого самостійного життя: те, що в тебе диплом про вищу освіту (а в когось гроші, зв’язки), ще нічого не значить. Найголовніше те, що і як людина вміє робити.
— Але мова зараз не про Міністерство культури, а стезю в дипломати…
— Усе в нашому житті має причинно-наслідковий зв’язок. Свою каденцію в уряді Єханурова я пройшов від початку до кінця і після парламентських виборів 2006 року, несподівано для мене, був призначений Верховною Радою до наступного складу Кабінету міністрів. Але пропрацювавши там три місяці, я не схотів миритись із диктатом донецьких (багато із тих “моїх” колег тепер у бігах) і подав у відставку на знак протесту проти згортання реформ, зокрема і щодо поширення української мови у кіно, а також через обмеження фінансування на реставрацію пам’яток, перешкод популяризації українського мистецтва вкраїні і за кордоном. Заяву, до речі, сам написав до парламенту, пам’ятаючи застереження Альбера Камю, що із злом можна або співпрацювати, або боротись. Згодом мене запросили до Секретаріату Президента на посаду керівника Служби з питань збереження національного культурного надбання. Раніше це була Головна служба гуманітарної політики з досить широкими повноваженнями. Але перед моїм призначенням її негайно перейменували. Таким чином тодішній глава Секретаріату — з власної ініціативи чи з підказки з вулиці Грушевського, вирішив мене приструнити за мою непоступливість щодо виділення коштів на певні проекти в Закарпатті та Києві. Але, попри таку дещо дивну назву, до компетенції моєї Служби належали питання не лише культури і туризму, а й науки, освіти, охорони здоров’я, спорту, книговидання, свободи совісті і ще багатьох напрямів гуманітарної політики, яка тоді, як і тепер, потребувала серйозних реформ. Але на те не було належної
Про сьогоднішнього ювіляра, Ігоря ЛІХОВОГО, можна почути чи прочитати доволі багато строкатих і неоднозначних відгуків, думок, оцінок. Зазвичай до оприлюднення цього в нашому розбурханому суспільстві спонукають людей певні особисті (фінансові, кар’єрні) інтереси і, як один із інструментів їх реалізації, — доступ до інформаційних ресурсів і наближеність до власть імущих. Ні першого, ні другого у нашого героя нема. Як ніколи не було спільних інтересів з олігархічними кланами чи їх охвістям у системі української влади. Оглядаючись на етапи його синусоїдоподібної біографії, бачиш людину, яка чомусь виштовхується із закостенілого тіла цієї системи. Яка тому причина: конфліктність його натури, професіоналізм чи певні морально-етичні принципи, через які він не може переступити? Щоб зрозуміти це, із широкого спектра життя і діяльності Ігоря ЛІХОВОГО — від дитячих років у поліському селі до вищих кабінетів влади, обираю один період — дипломатичну роботу. Тим більше, що це чи не єдиний випадок, коли виходець із нашого просвітянського середовища досяг вершин дипломатичної кар’єри — став Надзвичайним і Повноважним Послом.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
