Гаряча тема · “Сумно коли люди з апломбом “знавців” беруться не за свою справу і відстоюють наперед поставлені їм завдання”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Упереджено і непрофесійно
Слово Просвіти, №26 за 2017 рік
Олександр ФЕДОРУК, доктор мистецтвознавства, професор, академік Національної академії мистецтв України, завідувач кафедри теорії та історії мистецтва НАОМА
У газеті “Вечерний Харьков” 23 травня 2017 р. з’явився невеликий відгук під назвою “Суперечливе видання не може претендувати на державну премію” (http://vecherniy.kharkov.ua/ news/132869/) на капітальну шеститомну “Шевченківську енциклопедію” (2012–2015; далі – ШЕ), спонукою до чого стало її висунення на Державну премію України в галузі науки і техніки 2017 року. Автор статті підписався скромно: Станіслав Пазиніч, професор, мистецтвознавець, член НСХУ. Оскільки ніколи не читав його шевченкознавчих праць, то вирішив поцікавитися творчим профілем дописувача. Знаю, що доктор філософських наук Пазиніч є професором, завідувачем кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Опублікував 9 монографій, 11 навчальних посібників, 7 підручників. Мистецтвознавчих публікацій у нього немає – їх не фіксує покажчик “Станіслав Миколайович Пазиніч. До 75- річчя від дня народження: Біобібліографічний покажчик” (Харків, 2015). Щодо суті висловлених зауважень. Прошу вибачення у читачів, але цитуватиму відгук С. Пазиніча зі збереженням авторської стилістики і правопису. Він зауважує, що “на привеликий [sic! – О. Ф.] жаль, воно [видання. – О. Ф.] утримує в собі ґрунтовні суперечності та прикрі помилки, відвертий плагіат і академічну недоброчесність. Довіра читача випробовується, коли стосується матеріалів про малярську спадщину Шевченка. Статті щодо малярських творів Шевченка у переважній більшості схожі на підготовчі матеріали, або музейні інвертарні [sic! – О. Ф.] картки, які призначені для фактографічного опису об’єкта, але аж ніяк не енциклопедичні статті, що мають інше призначення. Ось один із таких описів: “На першому плані – берегова смуга, перевернута шлюпка, поруч на мілководді будара. Олівцем ледь окреслено декілька осіб, які купаються в морі. На другому плані – убога рослинність”. (“Усть-Чека”. ШЕ: Т. 6, С.457-458)”. Мушу урвати цитування для пояснень. Рисунок насправді називається “Усь-Чека”, а не “Усть-Чека”. Назва мису в перекладі з казахської означає “три сопки”. У статті йдеться про те, що на підставі запису в щоденнику О. Бутакова твір датувався 19 вересня 1849 р. Натомість А. Костенко заперечив таку аргументацію, вважаючи, що на рисунку відтворено берег моря учас літньої спеки. Опис зображення на рисунку має продовження в статті: “На лінії горизонту чітко промальовано дві сопкоподібні гори, ледь видимими штрихами означено небо, джерела світла не видно”. Перераховано наукову літературу, в якій згадано твір, місця зберігання тощо. Що ще хотів прочитати С. Пазиніч у довідці про олівцевий малюнок, яких у Шевченка кілька сотень?.. Далі автор наводить кілька прикладів “мистецтвознавчих” пасажів” (лапки належать С. Пазинічу), з чого слід розуміти, що насправді вони, ці пасажі, зовсім не мистецтвознавчі, а якісь інші. Чесно сказати, не побачив у них якоїсь непрофесійності. Пазиніч упевнено проголошує: “Значній частині текстів характерним є несумлінне й непрофесійне використання літератури, часто без посилань на справжнього автора наукового тексту, препарування його під білетристичний [sic! Мабуть, від слова білет? – О. Ф.] формат, вилучення з нього суттєвих атрибутивних думок і внесення просто ілюстративних, щоб досягнути хоч ілюзорної відмінності від первісного матеріалу. На жаль, тут варто говорити про наукову недоброчесність. Матеріали про малярську спадщину Шевченка, а подекуди й окремі персоналії часом потребують перевірки на достовірність за іншими, більш авторитетними виданнями, що пройшли вже багаторічну перевірку на науковість і достовірність. Справляється враження [sic! – О. Ф.], що особливо два останніх томи готувалися поспіхом, як то кажуть, “із того, що було під рукою”. Якщо мистецтвознавець Пазиніч висуває такі серйозні звинувачення у плагіаті, науковій недоброчесності, то мав би навести докази, яких у статті насправді немає. Пазиніч зауважує: “Викликає здивування, те, що розташовані поруч статті при аналізі малярської спадщини – одні посилаються на останнє 12-томне академвидання, а інші обмежуються старим 10-томним, ігноруючи останні атрибутування творів”. Спеціально для професора-мистецтвознавця поясню. “Шевченківська енциклопедія”, яку готувало не одне покоління шевченкознавців протягом майже 20 років, виходила так: томи 1–2 – 2012 рік, томи 3–4 – 2013 рік, томи 5–6 – 2015, а у вихідних відомостях двох останніх томів вказано: підписано до друку 21.11. 2013. Не було коштів випустити змакетоване видання, на верстку і коректуру лише одного тому якого потрібно не менше півроку за умови, що усі матеріали написано на високому науковому рівні, що всі вони пройшли літературне редагування тощо. Мистецькі томи Повного зібрання творів Шевченка у 12 томах з’являлися друком так: том 7 – 2005 рік (охоплює спадщину за 1830–1843 рр.), том 8 – 2013 рік (1843–1847), том 9 – 2013 рік (1847–1850), том 10 – 2014 рік (1851–1857), том 11 – 2014 рік (1857–1861). Невже важко збагнути, що у перебігу редакційної підготовки в енциклопедії, де статті подано за алфавітом назв Шевченкових творів, неможливо було врахувати останні томи повного зібрання, у якому дотримано принципу хронологічного?! Саме тому автори енциклопедії спиралися на 10-томник, а також 7-й том 12-томника, а вже у 5–6 томах ШЕ взяли до уваги випущені на той час 8–9 томи 12-томного зібрання, що видно з переліку бібліографічних скорочень на початку книжок ШЕ, у якому поруч наведено обидва академічні зібрання. Цим труднощі авторів ШЕ не обмежувалися, але хіба це цікавить того, кому, очевидно, поставлено завдання спаплюжити колосальну роботу великого колективу, аби видання, дай Бог, не здобуло державну премію, якщо її вже призначено “зоряному” колективу ректорів кількох університетів, серед яких троє – члени того самого Комітету з державних премій України, а один із них – доктор соціологічних наук з Харкова. Відкрию ще одну таємницю для пана професора: мистецькі томи упорядковували і коментували здебільшого ті самі науковці, що й писали статті для ШЕ – переважно працівники Національного музею Тараса Шевченка (не лише, звісно), де зберігаються майже всі оригінали образотворчих робіт митця. Але повернімося до мистецтвознавчої конкретики, в якій С. Пазиніч, схоже, добре орієнтується. Він пише: “…датування роботи “За малюванням товариша” (ШЕ: Т.2, С. 645) подається недостовірно: 19 червня—25 липня 1848 року в Новопетровському укріпленні, в той час як останнє академічне видання (Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. К, 2014. Наукова думка) ПЗТ: Т.10, С.500 датує цей твір іншою датою [“датує… датою” – блискуча стилістична знахідка, як і “датує… місцем виконання”. – О. Ф.] та місцем виконання – [1856 – 1857 Н. п. липня. Мангишлак]. Так само і з малюнком “Затока біля Новопетровського укріплення” (ШЕ: Т.2, С. 706) 1851-серп. 1853 неподалік Новопетровського укріплення, в той час як останнє датування звучить інакше –
[1852—1857. Н. п. 13 травня. Мангишлак] ПЗТ:Т.10 С.510”. Дуже зворушливо, що С. Пазиніч, напружено працюючи над своїм відгуком, не тільки відкрив сторінку 645 другого тому енциклопедії, а й сторінку 804 четвертого тому ШЕ, де під заголовком “Уточнення та помічені помилки у першому–третьому томах” серед іншого вказано на зміну датування сепії “За малюванням товариша”, адже перше ґрунтувалося на попередній концепції, яка, до слова, теж досі має право на життя, а друге – 1856—1857 – засновано на пізніших розшуках Г. Паламарчук. Утім, не обтяжуватиму читачів викладом аргументації на користь обох поглядів. Апеляція автора відгуку до “достовірності” у цьому разі може викликати тільки посміх, бо нагадує ерудованість того, хто достеменно знає автора “Слова о полку Ігоревім...”. У ШЕ датування малюнка “Затока біля Новопетровського укріплення” подано за 10-томником (т. 9, №133), у 12-томнику на кілька місяців зміщено верхню межу – із серпня 1853 р. на 1852 рік без вказівки на місяць – аргументацію можна прочитати у коментарі (т. 10, №52, с. 437). “Останнє датування”, про яке нам урочисто повідомляє харківський професор із покликом на стор. 510, насправді стосується однойменної акварелі – копії Шевченкового твору. Місцезнаходження оригіналу невідоме. Воістину, для деяких професорів-мистецтвознавців слід відкривати курси з користування академічним виданням, адже на цій самій сторінці великим літерами написано назву рубрики – “Твори, відомі за копіями”. Професор Пазиніч не заспокоюється, а здійснює далі перелік “помилок”: “Так, малюнок “Звільнення Апостола Петра з темниці” (ШЕ:Т. 2. С. 711) подає датування – 1833—37 у Петербурзі, в той час як у академвиданні (ПЗТ: У 12 т. Т. 7, С. 356) інша дата – [1833 (?). С.-Петербург]. Автор статті одноосібно і необґрунтовано встановлює дату, як цитовані документи не дозволяють цього зробити, про що і
Насамперед зазначу: важко дискутувати з “неофітами”, які претендують на знання й оприлюднюють такі особистого характеру претензії. Якби йшлося про “розкритикування” продукту праці однієї особи, можна було б скромно опустити очі і вдати, що нічого не трапилося. Але у цьому, як на мене, сумному, – однак характерному для наших здинамізованих ритмів прикладі вияскравлюється типове для такого ґатунку “неофітів”: необ’єктивно критикується продукт багаторічної праці великого числа авторів із різних наукових інститутів, об’єднаних у благородній меті. Проте для “неофітів” такий чинник не має значення, бо перед ними інша мета, інші завдання.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
