Постать · “Цілий світ — у калиновому кущі з трав’янистим поземом. Світ, де людина знаходить собі відповідне”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
«Не все, не все підвладне забуттю» Наталка Нікуліна (7 липня 1947—24 червня 1997)
Слово Просвіти, №26 за 2017 рік
Наталя СТАРЮК, м. Дніпро
Закінчення. Поч. у ч. 25 за 2017 р.
Захищена вся. Доторкнешся — і твердість, і холод. Міцний обладунок — запона від кпинів і лез. Дошкульні слова, наштовхнувшись, зги+ наються кволо. Лиш очі над всім (не дивися) — шалені від сліз. Це дуже особисте, а водночас, як розуміла сама Наталка, аж надто типове у цій дійсності, де й постмодерн є якимсь постсовковим. Три сили переслідує юрба: красу, любові незалежність духу. Та, власне, лиш тому, що і любов, й краса від їх диктату завжди незалежні. О незалежність… Вічний ворог ницих… Поняття НЕЗАЛЕЖНОСТІ, нині доволі заформалізоване, у поезії Наталки Нікуліної явлено, як набуток внутрішнього життя, як чесноту, виплекану в душі: Декларовану незалежність можних вибачають: відверто бояться. Незалежність тиху, затяту Тих, кого вважають слабкими, не прощають. Знов ці означення — “ТИХА”, але тут-таки — “ЗАТЯТА”, тихий-бо СВІТ руйновано й ґвалтовано, як зону поза законом навальних “можних”. Зрештою, цілий доробок Наталки і останню книжку “Знамення калини” пересотано ниткою (звісно ж, червоною, кольору калинової крові та вогню) роздумів про НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Її прагнуть — і її не прощають іншим; її проголошують, але передовіряють мімікрованим “змієшкірим”; її природно плекає в собі НАРОД і люто переслідує ЮРБА; незалежність існує, як невідлучна складова триєдиності: “краса, любов і незалежність духу”. Саме так — духу, першооснови гідного життя. У горнилі цих чуттів — міркувань постає пророчий вірш: Звір, що в натовпі спить, прокидається раптом від запаху крові… Це ж нині ЮРБА по обидва боки східного кордону сп’яніла з ненависті до української “незалежності духу”: Так, з інстинкту юрби, починаються війни. Певно, й світу кінець починається так… Наталка була незалежною і — безборонною. Так само і поезія — справжня, висока, з ознаками класичності — живе власним, НЕЗАЛЕЖНИМ життям, та постає беззахисною проти сили забуття у простецькій сірячині незнання, необізнаності. Було б писати складніше, як численні верлібристи, що громадять докупи тіні строкатих вражень (“Я так бачу”)? Але ж Наталка плекала самодисципліну у творчості, як самопосвяту, як жертовну відданість правді. Було б писати простіше? Еге! На це Наталка мала вагому відповідь: Облудності свято. Облудності свято — безкарність ЛЕГКОГО РЯДКА. “Легкий рядок” — це у Наталчиному дискурсі не блискучий пасаж генія, Моцарта у слові — це викид енергії, не обтяженої сумлінням і принциповістю: адже наведені слова — з поезії про успішного літератора-стукача: Спочатку доноси, а потім посвяти – одна і та сама рука. Облудності свято. Облудності свято – Безкарність легкого рядка. Звісно ж, та ЛЕГКІСТЬ СЛОВА як явище, як феномен у поетичних роздумах Наталки Нікуліної не завжди кидає аж таку чорну тінь на постать котрогось із хвацьких поетів: адже інколи та легкість рядка є лише вислідом стрімкого юначого розгону. Але що ж далі? Які межі виставляє авторка безжурній грі “на полі слова”? Легке твоє у віршах існування — Таке солодке, неміцне вино – Аж доки не наповниться воно Живою кров’ю справжнього страждання. Коли вже вкотре попереджено про нікчемність і моральну марноту “легкого рядка”, стає в цьому контексті ще невідворотнішим посил з іншої вже цитованої поезії: “Не сподівайся… легших мук”. Гріх легкослів’я і спокусу легко-існування відкинуто разом, як гріх самозради. А отже, КАЛИНА. Провідний вогонь (“Співа в вічу калиновий вогонь”), помічна краса, сакральна істота на землі, що з волі неба рятує чи вершить суд. Ми, люди Січеславщини, часом не усвідомлюємо міри спорідненості з цим виявом неспалимої сили — видимим і метафізичним, випускаємо з уваги, що зростали в лоні Калини, хай яким зариториченим нині є вже цей образ, але ж, поза тим культосвітнім гомоном-шумом, ми завжди знали, що неподалік — Петриківка, місцина, де збереглася давня традиція придніпровського малювання, своєрідний Острів Калини, мальованої зворушливо-ритуально — пучками пальців. Слово “Петриківка” тут уживають не лише як топонім, а й як назву (з малої літери) своєрідного мистецького стилю. І масова продукція (немудрящі мальовані скриньки та плакетки), і виставкові мальовки, і досконалі музейні твори петриківців — повсякчас тримали нас у полі оберегового світла Калини. А ще тутешні дискусії (ба ні — запеклі суперечки!) поміж прихильниками декоративного підходу та речниками калинової й квіткової символіки як знакового письма. Харизма Яворницького, який колись відкрив світові козацький “почерк” придніпровського (і петриківського) малювання, і прикрий досвід совєтської зорганізованої творчості як виробництва, і тихий спротив митців, і чвари поміж майстрами-лідерами, і нове відкриття замовчуваних старих малювальниць, бабусь, “не охоплених” рухом виробничого конвеєра, — все це відбувалося тут, все кублилося у рясних кущах символічної “калиноньки-доленьки”, і кожен зі свідомо долучених обирав тоді собі улюблених “патріархів”-матріархинь малювання, народжених ще наприкінці ХІХ століття: мистецтвознавець Лідія Яценко проникливо інтерпретувала мальовки Ярини (Оришки) Пилипенко, художник-народознавець Володимир Падун вбачав джерельні ведичні коди у творчості Параски Павленко, Надії (Надежки) Білокінь. Наважуся тут згадати і про власне знайомство зі старесенькою Надією Оврамівною, яке по-новому явило мені світ і вартість життя. Наталка Нікуліна обрала постать Тетяни Пати — єдиної серед найстаріших майстринь, чию роль було “удержавлено” в УРСР, бо наприкінці 30-х вона викладала розпис в офіційному закладі Петриківки — школі декоративного малювання. Пата була, безперечно, геніальною художницею, вподобаною ще Д. Яворницьким. А втім, Наталчин вибір героїні не сприймався натоді вибором у справжньому сенсі: ще в 70-ті роки молоду поетесу і журналістку було спрямовано на вшанування певної “кандидатури” (та чи й не всім нам судився саме цей шлях). Визнаний майстер Федір Панко та авторитетна дослідниця Наталя Глухенька саме створювали ієрархічну схему розквіту — сучасної — Петриківки: Пата — Панко — його учні. Віддамо їм належне: певно, з найкращих міркувань ці люди творили свій міф. Але він завдав і деяких збитків: у затінку схематичної вертикалі опинилися таланти й генії з інших “таборів” та й поза жодними таборами. Чи розуміла Наталка Нікуліна, що її заангажовано, що допущено лише до обмеженого кола? Гадаю, так. Зарадило ж те, що і в пропонованих до нормативного уславлення доробках та життєписах вона потрапила відкрити те, чого не бачили інші, і все-то, сказати б, з погляду ідеалу. За ідеал же мала Калину. Вірша, присвяченого Федорові Панку, назвала “Засніжилася калинонька”. Мова про конкретне “калинове” панно Федора Савича, але в підтексті — про те, щo перемагає в людині — палахка будівнича енергія чи жорсткість зимових кристалів. Вірш має оптимістичне завершення: “калинове серце над світом горить”. Отже, не пригасло, не вичахло. Наталка завжди належала до вельми вдячних людей, а всі петриківці, навіть непримиренно-амбітні, мали свій чар, свій карб неповторності. Поема в картинах про Тетяну Пату “Рожденна калиною” (з рядком Михайла Дяченка за епіграф: “Вродила калина зозулю”) має то баладний, то епічний лад, та найчарівнішим є ліричний образок №2 про трепетне проникнення поетки в іншу реальність мальовки “Зозуля на калині”: Чим більше я вдивляюся в цей світ, сотворений Тетяною Патою, у ці переплетіння квітів, стебел, дрібних муравок і листків перистих, тим явніше здається: я вже там, у тих сплетіннях, трав’яних альтанках, в зелених брамах тих кущів розлогих, у німбах квітів, у перевисанні тонких стебелець і гнучких гілок. Цей світ затягує, приваблює, усоте він всотує моє зболіле серце, таке захланне на його красу… Цілий світ — у калиновому кущі з трав’янистим поземом. Світ, де людина знаходить собі відповідне, де їй добре, надійно і затишно. Світ, куди варто було б утекти… Під таким оглядом ще, може, й не писали про феномен Петриківки, але ж так-таки так: це як Шевченкова ідилія про садок вишневий — у казематі: за років тяжких і непевних селянське наше малювання — то не лише базарна копійка на хліб, чи виконання фабричних норм, чи самоствердження у викидах феєричних барв, — то для порятунку “зболілого серця”, то спасенна віра: рай ще не втрачено, якщо я його бачу, якщо “я вже там”, як пише Наталка. Далебі, до цього цілющого “іскейпу” вдавалася й сама Тетяна Пата — селянка, яка зазнала була і болісних втрат, і зневіри, і жахіть більшовицької сваволі. Авторка ж поеми “Рожденна калиною” Наталка Нікуліна власним зором повторила і відтворила “Втечу в Єгипет” по-українському: втечу в уявний рай — не як у примарно-розмиту ілюзію, а як у заповіданий світ, добре зладований за прозорими законами краси і доцільності. Пригадую Наталчин сценарій кінонарису “Сказати квітами усе…” (кінець 70-х) з однойменним вступним віршем, який мав звучати за кадром. Та чудова поезія не ввійшла до жодної збірки, але, як казав був телережисер нашої літдрами Валентин Десятерик, “оце ж і є сенс приорільського малювання”. У сценарії повідалося про трьох талановитих, молодих на ту пору художниць Експериментального цеху петриківського розпису: метку, яскраво-гоноровиту Віру Тезик, сумирну, якось сумно-дотепну Ніну Турчин і Марію Кравець — невеличку дівчину, мовби з народних казок, яка малювала вдома, у хатині-мазанці, бо хвороба зав’язала їй світу. Уже тоді відчувалося, що саме Марійка — її, Наталчина, героїня. І згодом поетка напише, згадуючи Марійчин голос, її слова:
Та що це я, немов колись Марія: “Як “найде” щось, малюю лиш калину”. Отак і я: калина та й калина. Без неї якось — наче без душі. Тож від “Червоного кетяга” (1984) до “Знамення калини” (2000). Від фрагментарності картинки: кетяг, лише один-одним, — до всеосяжної сакральності: калина творить, звістує, ЗНАМЕНУЄ: “В калиновім гроні прочитую долю…” Це є окрема тема — іконографія калини у поезії Наталки Нікуліної. Ніч калиною скрапує в серце… Дослухаюсь… Чи це з серця калина… по краплі… Зазвичай Наталка Нікуліна уникала такого скупчення багатокрапок: її позірна стриманість цуралась і найменшої підозри у буцімто показовій значущості, штучній глибокодумності. Тут же — випадок особливий: чотири багатокрапки — чотири скрапування калинової крові з поетового серця. Близько до складної символіки ікон “Христос-виноградар” з проростанням лози крізь тіло Спасителя і краплями крові на місці проймання. Прадавнє уявлення пращурів про Землю, як живе тіло, про сонячну — калинову кров Усесвіту Наталка Нікуліна вчуває в собі, як глибоко інтимне пережиття, як поклик болючо-живодайної віри. Священна Калина — мовби праматір легендарних виноґрон, найдавніше Господнє одкровення — ЗНАМЕННЯ тим, хто обрав жертовність і самопосвяту: Мовить Бог із глибини калини про тернистий визволення шлях. “З глибини калини”, з тієї магнетичної пущі, насиченої снагою, ринуть грози натхнення і лине лагода кохання, звідти приходять у світ генії та герої. У вірші Наталчиному “Шевченко в смутку і Шевченко гнівний…” є промовистий рядок: І він іде до нас з глибин калини. “Глибини калини” — візія космічних засягів, водночас образ цнотливого жіночого серця: Люблю! Любитиму! ніхто не вирве імені твого з глибин калини, що у серці. У поезії “Артемій Ведель” бринить пісня, радше її зародок — щемка й жагуча мелодія: О пісне, шукай же глибоке КАЛИНОВЕ слово, яке мене зцілить й у звиш поведе за собою в безтямну, безмежну, уже передчуту свободу… Що передчувала сама Наталя? Що прочитувала у ЗНАМЕННІ калини? “Нас мешкало разом три товаришки”. Майже так, як у Ольги Кобилянської, днювали й ночували у кімнатці радіоредакції ми втрьох — Таїсія Ковальчук і ми — дві Наталі. Одного дня Наталка Нікуліна сказала, що все у нас достоту так, як у “Меланхолійному вальсі” Кобилянської: три товаришки, дуже близькі, але різні. Різні й долі їм судилися. Таїсія видавалася Наталці рідною посестрою оповідачки Марти, я нагадувала їй художницю Ганнусю, сама ж вона впізнавала себе у піаністці Софії Дорошенко. Чому саме у Софії? Стенула плечима, одвела погляд. То вже згодом, уже по всьому, перечитали ми з Тасею “Меланхолійний вальс”, і справді постала нам у Софії світлої пам’яті Наталка: “…ходила така тиха, скромна, відпихала так очевидно всю увагу, що на неї зверталася, мов прикрий тягар, що сунеться під ноги… Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна. Усміх на її вустах, що проявлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком”. Так, то в її фортепіано тріснула і розірвалася струна, і Софія-Наталка вчула в тому віщування кінця. “Винесли нашу “Музику”. Май забрав її до себе”. Ні, не май, а червень 1997-го. Що ж, похибки у збігах-передбаченнях трапляються. Чи ж трапляються у ЗНА- МЕННЯХ КАЛИНИ: “Минуще — минеть+ ся, // Зостанеться слово”?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
