2 Погляд · “Борімося — і станемо нарешті державною · українською нацією”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Термоядерна Орда винародовлених Звідки вона і чим небезпечна
Слово Просвіти, №26 за 2017 рік
Леонід КЛИМЧУК, просвітянин, м. Коростень
Слову “винародовити” не знайшлося місця в радянському Словнику української мови 1970-х років, хоча воно ще 1907 року було в Словнику Грінченка, де тлумачилося як “денаціоналізувати, позбавити національності”. Чим і було насправді цілеспрямоване перетворення Російською імперією упокорених етноспільнот на територіально-адміністративні одиниці імперського населення, перешкоджаючи їхньому розвитку в нації.
Саме так винародовлювалися колись Москвою угро-фінські племена в “московитів”, потім — в “рус(ь)ких”, а інші народи — в малоросів, білоросів, жовторосів. Продовжили цю імперську політику і більшовики, проголосивши всесвітній “пролетарський інтернаціоналізм”. Військово-політично народи знову було завернено ними в імперську “тюрму народів”, хоча вже і не “по-сталінськи” у вигляді губерній, а “по-ленінськи” у симулятивному форматі Союзу республік, та обов’язково із єдиною самодержавно правлячою партією. Саме її владна інтернаціонал-номенклатура і заповзялася перетворювати народи такого Союзу на російськомовне населення під політичною назвою “советский народ”.
Адже “проманіфестований”
Марксом і Енгельсом із подачі Моше Геса класово-пролетарський ребрендінг національної ущербності “громадян світу” виявився дуже доречним для політики імпер-одержавлених більшовиків з винародовлення етноспільнот в комуняцьки-безмаєтну пролетарську масу безрідних вигнанців. Цей процес денаціоналізації народів і мав підготувати остаточне вирішення національного питання в СРСР.
Ось так, прикриваючись марксистською класово-пролетарською політекономічною ідеологією, більшовикам вдалося відновити і аж 70 років самодержавно розбудовувати ще тоталітарнішу Російську імперію. Аж поки у 1990-ті роки її республіканські номенклатурні клани, передусім Російської Федерації, вирішили заздалегідь національно самовизначитись, заодно приватизувавши її народногосподарські і фінансово-економічні потужності.
Отож у імпер-советській номенклатурній метушні відбулася лише “пере-ре-будова”, тобто поки що лише так названа в народі “прихватизація” нею держкапіталістичної власності. Це якщо сказати про суть горбачовської “перебудови” в СРСР одним словом. Хоча агресивна реваншистська поведінка правителів виокремленої безсоюзної Російської Федерації потребує повнішого визначення. Адже в перебудовні роки не лише була зруйнована псевдосоціалістична ідеологія влади СРСР. Заразом із територіальними розмірами цивілізаційний характер імперської державності РФ змінився зі слов’янофільського на євразійський.
Правда, така євразійська владна постситуація правителями РФ поки що офіційно не афішується, хоча про неї вже обмовився, як про нібито “Нову версію Путіна”1, його колишній політтехнолог Володимир Голишев. Адже нинішні кремлівські управителі Росії під прикриттям імпер-совєтської фразеології та ще й проекту Московського “православного” патріархату “Русский мир” продовжують вибудовувати реваншистську ордино-євразійську термоядерно озброєну державу.
Так, замість слов’янофільської
Російської імперії, як зробив висновок Петро Хомяков у своєму історичному дослідженні “Россия против Руси”, виникає “Росіянія зразка 2004 року”2 , верховна влада якої прагне будь-що зберегти її як імперію. Тому сьогодні в євразійській Росіянії безцеремонно забороняють та закривають українські культурно-просвітницькі установи і громадські організації. Жорстоко переслідують людей за їхні слов’янофільські погляди. Саме за це Московський суд посадив у тюрму в похилому віці П. М. Хомякова, де цей автор і загинув.
Слов’янофільські пріоритети, що зберігалися в монархічній Російській імперії та відчувалися навіть ще й в Радянському Союзі, якось притлумлювали предковічні номадо-атавістичні пориви євразійських спільнот Росії, викликаючи лише приглушені ремствування республіканської номенклатури РФ. Згадаймо хоч би жорстоку розправу 1950 року Сталіна за подібне з фігурантами так званої “ленінградської справи”. Але в “перебудовні” роки ці стримуючі пріоритети були занедбані. Росіяно-євразійство, перехопивши владні позиції в постперебудовній Росії, вдалося до явного неоординського реваншу.
Скориставшись “перебудовною” ейфорією, вже 12 червня 1990 року номенклатурна Росія(нія) проголосила про свій державний суверенітет, але в складі ще СРСР. Тож це не влаштовувало євразійську номенклатуру. Тому розпочалося витіснення нею зі всесоюзних адміністративних органів інтернаціонал-слов’янофільських номенклатурних кадрів на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС, кубанським слов’янином Горбачовим, щоб перебрати їхні імперські функції. Так розпочалася боротьба євразійців за відміну ще існуючого “ленінського” формату Союзної імперії і повернення, прикриваючись поки що слав’яно-руською фразеологією, до прямого російсько-імперського самодержавства, тепер уже не слов’янофільського, а євразійсько-ординського. Це пропонував невдозі після революції 1917-го й сам Й. Сталін, за що не випадково М. І. Бухарін назвав його “Чингісханом, який читав Маркса”3.
Передусім саме з цією метою євразійською номенклатурою було підтримано скасування статті 6-ї Конституції СРСР про монопольно-всесоюзний статус КПРС (яким окрема компартія Росії не передбачалася, за що було ратували і потерпіли фігуранти “ленінградської справи”), а 20 вересня 1990 року взагалі було припинено вплив її Політбюро на призначення державних посадових осіб.
Саме устремління правлячої номенклатури Російської Федерації до свого імперського самоствердження і призвело до розвалу Радянського Союзу. Тож призначений після цього головою уряду Росії Єгор Гайдар змушений був заявити, що з розпадом СРСР і КПРС різко ослабла, стала безвладною сама держава, а тому-то, мовляв, перехідна авторитарна китайсько-комуністична модель економіки уже не може бути застосована.
Сахаючись євразійської реанімації Російської імперії, інші республіканські компартійно-номенклатурні клани почали передбачливо “втікати” від такої ретро-імперії, організувавши так званий “парад суверенітетів”. Почався обвальний розвал народного господарства СРСР, загребуща кланово-республіканська “прихватизація” народних багатств, викликавши занепад і зубожіння людей.
Адже в ході такого “перебудованого” самоодержавлення номенклатурні євразійці РФ відразу ж запрагли прямого керівництва всією пострадянською імперією, навіть із відродженням царизму. У російських ЗМІ почалась інформаційна кампанія з реабілітації монархії, прославляння Сталіна, а в Російській православній церкві — із зарахування останнього царя до “лику” святих. Почастішали у російських ЗМІ називання президента РФ Єльцина “царем Борисом”. Активізувались історичні дослідження про Орду; на батьківщині нинішнього міністра оборони РФ тувинця Сергія Шойгу “віднайшли” палац Чингісхана, про цього монгольського правителя стали виходити позитивні кінофільми. Перемовини щодо цього повелися і з президентом СРСР Горбачовим, який одначе наполягав лише на оновленні Союзного договору. І тоді євразійцями був організований військовий путч.
Але млявість перших днів путчу відразу ж показали його організаторам безперспективність їхнього ретроградного проекту.
Почалося його згортання. Після чого перед збуреними москвичами і з’являється на танку Єльцин вже як ревний захисник демократії. Горбачова повертають із фороської ізоляції, бо реальна влада опинилася, вже як у лідера євразійської номенклатури РФ, у її президента (за походженням марі-вогула) Єльцина. Тому така влада для годиться лише причинила номінантів путчу, а потім амністувала.
Однак юридично все ще існував СРСР, і Горбачов вважався його президентом, а це загрожувало євразійцям реваншем інтернаціонал-слов’янофільської союзно-радянської номенклатури. Спроба якого, правда, всетаки виникла, але із запізненням, аж 1993 року, коли євразійська влада вже мала сили для його придушення. Спроба цього реваншу зазнала тоді справедливого краху і тому, що євразійці заздалегідь пішли на небажаний для них, але демократизаційно вимушений крок. Вони ініціюванеіснуючої держави і склав свої загальносоюзні повноваження.
Згодом вони спішно зайнялися зміцненням євразійського характеру державності РФ. Розпочали було знову вже з конституційного перейменування “русских” у РФ у “россиян” (яких, до речі, українці давно саме такі називають), але це викликало слов’янофільське незадоволення у ще традиційно налаштованого населення РФ. Тож її нові правителі вирішили перетрусити ще й слов’янофільські за ментальністю кадри силових органів. А щоб заручитись більшою підтримкою своїх євразійських регіонів, їм на якийсь час дозволено було “брати суверенітету, хто скільки зможе”.
Коли ж євразійський характер державності РФ проявився у достатній оновленості кадрового складу силових структур, а самоврядність її регіонів стала відгонити сепаратизмом, Єльцин передав свої президентські повноваження іншому євразійцю (угрофінському вепсу) В. Путіну. Який, після жорстокого збройного придушення Чечні та доукріплення євразійцями найвищих структур державної влади і Московського православного патріархату, зайнявся притлумлюючою реорганізацією самоврядності федеративно-етнічних одиниць, почингісханськи переформатувавши територію Росії просто на адміністративні округи.
За євразійською “сурковською суверенністю” згорнулися демократія і свобода ЗМІ, заразом і з посиленням державного контролю за політичною та бізнесовою діяльністю олігархів,
схвально сприйнятого населенням. На тлі виниклого нафтофінансового буму відбувалася мілітаризація країни, витрати російського бюджету на збройні сили та правоохоронні органи збільшились з 2,8 млрд дол. у 2000 році до 36,5 млрд у 2010 році.4
І тільки після цього навчені путчевим конфузом євразійці РФ насмілились знову взятися за відновлення через формат СНД свого імперського самодержавства (вже як ЄЕП). Належного спротиву цьому з боку постімперської номенклатури в колишніх радянських республіках не відчувалося, бо вона розраховувала отримати в СНД додатковий захист від власних народів, обікрадених нелегітимною приватизацією. Отож для Московії при здійсненні ретроградного ординсько-імперського проекту проблемою залишалися національно воскреслі народи колишнього СРСР.
Ось так і українці, отримавши внаслідок усіх цих подій свою суверенність, але без відсторонення від влади колишньої імперської держбюрократії, самотужки у вигляді галасливого “Народного Руху України за перебудову” розпочали свою боротьбу за існування як нації. Після чого наш народ відразу ж сповна відчув як загребущість і зрадливість своєї постімперської номенклатури, так і зловорожість розперезаної євразійської спільно-
При цьому особливу тривогу викликає те, що транснаціонально глобалізований фінансовокапіталістичний політикум світу всерйоз поки що не сприйняв ретроградний реванш нинішньої, термоядерно озброєної Росіянської Орди, вважаючи його неістотними постімперськими конфліктами.
Не бачимо і належного розуміння цивілізаційних змін, що відбуваються в Росії, в інформаційному просторі вже самостійної України навіть тепер, коли проти неї розпочата неоголошена загарбницька війна. Хіба що задумався вже над тим, “Кто пришел на смену ГКЧП”5 журналіст Віталій Портников. Адже, щоб вистояти і захиститись від “гібридної” агресії євразійської Росії, нам сьогодні потрібна не вузько-українська стратегія боротьби, як пропонують ура-патріоти (критикуючи європейсько-атлантичну компрадорську стратегію президента Порошенка), а й підтримка існуючого опору ретро-імперському євразійству в самій Росії.
Ось із таким ретро-цивілізаційним результатом розвалу СРСР сьогодні маємо справу. Саме його справжню антислов’янську та антиєвропейську сутність нам, українцям, необхідно усвідомити.
Тож налаштовуймося на тривале співіснування з таким агресивним євразійським сусідом. Адже проблема не в одіозності Путіна, а в неоординському характері державності РФ, яка є вираженням результатів євразійського тисячолітнього винародовлення різноетнічних демографічних спільнот Росії, втягнутих у цей процес ще на племінному рівні. Тож сьогодні справжні українці теж остаточно відмовилися від участі в імперській грі Московії, усвідомивши, що вона їх використовувала не для організації великої руськослов’янської інтернаціональної країни, а як сказав видатний українець, знаменитий московський театральний режисер Роман Віктюк, — лише для зведення “найбільшої тюрми світу”.
Нам, українцям, тим часом необхідно вибудовувати потужну структурованість громадянського суспільства, відтак і українську державу. Ми спромоглися вистояти і зберегтися як народ за трьохсотлітньої обездержавленості; тож зможемо вибудувати і свою власне українську оберегову державність. Борімося — і станемо нарешті державною українською нацією.
Шануймося, бо ми того варті!
____________
1. Сайт електронного журналу
“Лебедь”, № 734 за 2 квітня 2015 року.
2. Хомяков П. М. Россия против
Руси. Москва. Сайт Royal Lib.com.2004. — С. 51, 105.
3. Сталин И. В. Сочинения.
Т. 16. М.: Издательство “Писатель”. 1997. — С. 276.
4. Стивен Коткин. Усиление
Владимира Путина… — сайт журнала “Россия в глобальной политике”, 20 марта 2015 г.
5. Блог електронної газети
“Українська правда” за 20.VIII.2015 р. 14:55.
6. Шафарик П. Й. Славянские древности. Т. 2, кн. 1. — Москва. 1847 г.— С. 234.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
