Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Декомунізація · “Історія знає приклади, коли патріотично · налаштований люд змушував владу йти на поступки”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Зудар «мистецтва» й гідності

Слово Просвіти, №26 за 2017 рік

Олесь ВАХНІЙ Геть не темної, оскільки подія відбулась у центрі української столиці на добре освітленій вулиці, ночі з 20 на 21 березня 2017 року, донині “не встановленими слідством особами” (навряд чи цю дію міг вчинити одинак), від бронзового пам’ятника Миколі Щорсу-вершнику було спиляно частину передньої кінської ноги. Сам акт вандалізму, як і падіння з кількаметрової висоти геть не легкої залізяки та гуркіт жодним чином не привернув уваги поліції. Але йдеться не про уважних поліцаїв, а про пам’ятник, котрий постав ще в часи окупації й демонтаж якого (байдуже, чи з причини ухваленого владою рішення, чи внаслідок старань патріотично налаштованого люду) насправді є справою часу. Пам’ятник харизматичному, проте обділеному чітким усвідомленням причин буття людини в цьому світі Миколі Щорсу був встановлений на бульварі Шевченка з нагоди 300-ліття Переяславської Ради (важко зрозуміти, який він до неї мав стосунок) 30 квітня 1954 року. Відомо, що задум зарахувати Щорса до когорти комуністичних святих виник ще 1936-го. Роком раніше, у 1935-му, кривавий практик деспотичного централізму Йосип Сталін безальтернативно запропонував Олександрові Довженку створити фільм про “українського Чапаєва”, що останній запопадливо втілив у життя. Ось так маловідомий виходець із Чернігівщини і перетворився на народного героя. Роботи зі встановлення монумента розпочалися 1940 року, однак із причини початку бойових дій ІІ Світової війни на теренах України реалізацію сталінського проекту було відтерміновано на кілька років. Монумент, про який йдеться, зображує вершника, що піднявся на стременах — загальною висотою 13,8 метрів. Фігури виготовлено з бронзи та встановлено на гранітному постаменті висотою 6,5 метрів. Вгорі постамент прикрашено карнизом та барельєфами із зображеннями, котрі прославляють війну 1918-21 років. Автори монумента — скульптори Михайло Лисенко, Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров. Відкинувши політичні вподобання, доведеться визнати, що сам скульптурний силует справді є витвором мистецтва. Бронзове лиття вдало передає і коня, Едуард ОВЧАРЕНКО Виставка розповідає про 25 людей свободи, які своєю працею та боротьбою у минулому столітті зробили її можливою. Але героїв виставки 26. Останній з них віддав життя, щоб зберегти свободу України, вже у ХХІ столітті. Експозиція знайомить з Миколою Міхновським, Євгеном Чикаленком, Агатангелом Кримським, Вільгельмом фон Габсбургом (Василем Вишиваним), Георгієм Нарбутом, Миколою Леонтовичем, Василем Чучупаком, Євгеном Коновальцем, Марком Безручком, Оленою Степанів, Василем Липківським, Лесем Курбасом, Оленою Телігою, Юрієм Шевельовим, Йосипом Сліпим, Марією Савчин, Нілом Хасевичем, Михайлом Соі вершника. Зайве дивуватись, що замилувані в творінні людських рук зарахували його до числа об’єктів культурної спадщини, а скульптурне поєднання коня з вершником було визнано одним із найкращих у світі. Нинішні заклики патріотично налаштованої громадськості демонтувати пам’ятник мають глузд, чітке пояснення і логіку. І саме вони, в часі відродження нації й збройного спротиву войовничому та водночас злодійкуватому зовнішньому чиннику, котрий прагне втягти Україну до антицивілізаційного й згубного москвинського світу (“русскага міра”), мають стати мірилом у справі вирішення його подальшої долі. Історія вже неодноразово доводила, що поклоніння силоміць накинутому жодним чином не сприяє постанню шляхетної величі, багатства і краси, проте спричиняє до дії нікчемність, вузькість і брутальність, верхівкою яких є сіра посередність. Побіжно щодо Щорса. Наприкінці позаминулого ХІХ й на початку вже минулого ХХ століть, внаслідок відсталості й законсервованості царської Московщини, антинаціональні за суттю й водночас прогресивні в справі протидії визиску людини людиною соціалістичні ідеї пропагандою й терором вибили собі право на буття. Супутній соціалізмові матеріалістичний позитивізм опанував й українські революційні та культурологічні середовища. В подальшому байдужість й вивищення матеріалістичного над духовним стало однією з причин поразки національно-визвольної війни українського народу, який наприкінці 1917 року спромігся змусити очільників Центральної Ради проголосити постання української держави. Неприродні ідеї комунізму задля пошуку адептів потребували камуфляжу, і великою трагедією для України є той факт, що без сумніву харизматичні і талановиті, проте збиті на манівці атеїстичною блекотою Віталій Примаков, Юрко Коцюбинський, Микола Хвильовий і, зрештою, й сам Микола Щорс опинились в одному таборі з нівеляторами національних ідентичностей і практиками механічної зрівнялівки, котрі аж ніяк не приховували своєї антиукраїнськості. Прагнучи подовжити справу утримання українців у стані поневолення, окупаційний режим почав створювати нову, ніяк не пов’язану з національними традиціями “пролетарську культуру”. Особа Миколи Щорса виявилася для архітекторів “безнаціонального й безкласового суспільства” вкрай доречною, оскільки згідно з офіційним повідомленням він загинув у бою з антагоністами “пролетарського інтернаціоналізму” й прихильниками націо­нальної незалежності (правдоподібну версію вбивства Щорса троцькістами згадували лише лічені особи і не на велелюдних зібраннях). Перейнявши від колонізаторів зневагу, зверхність і негативну оцінку щодо себе, поневолена нація визнає власну безсилість і неспроможність бути господарем на власній землі. Хіба факт дотеперішнього вшанування радянських ідеологічних пам’ятників не є проявом стану духовного рабства й моральної деградації? Якщо ми кращі, мусимо довести це чином. Здоровий глузд і логіка свідчать, що монумент Миколі Щорсу — символ брехливо-тенденційної інтерпретації змагу українців за дане Творцем право бути господарем на власній землі. Голосисті адепти комуністичного псевдовчення апелюють нині навіть не до “доказової бази”, котра постала на брутальних фактах савєцької дезінформації. Єдиним аргументом прихильників його збереження є лемент про художню вартість. Про злочинну практику руйнування більшовиками храмів (а Щорс воював саме на їхньому боці) незгідні скромно замовчують. Така поведінка є маніпулятивним використанням подій української минувшини й унеможливлює здоровий поступ. У часі ініційованих активістами патріотичних дискусій посадовці Київської міської державної адміністрації, навіть не позичивши в Сірка очей, спочатку посилались на його культурну вартісність, а нині цинічно брешуть про відсутність коштів у міському бюджеті. Гроші. Ось тут доля й випробовує українців на усвідомлення першочерговості й національну свідомість. Що є головнішим у справі вирішення долі прикріпленого до гладенько обтесаного граніту бронзового лиття? Нещире скиглення про високі тарифи й малі пенсії, і, як наслідок, “потреба державним коштом компенсовувати витрати незахищеним верствам”, чи гідність, вшанування знищенних окупантами українців й історична справедливість? Зрештою, суспільство вже поінформовано про започаткування музею тоталітаризму. Чому, без сумніву, чудовий експонат для його фонду донині не доправлено до місця призначення? Під сучасну пору травмована війною Україна стоїть перед колосальними викликами, спричиненими зовнішньою агресією та необхідністю здійснення докорінних реформ. Великим гальмом в справі їхньої реалізації є зріст політичного популізму (це я про бюрократів, котрі практикуючи “доплати за високу продуктивність праці”, нарікають на відсутність в бюджеті коштів). Мусимо зрозуміти, що інституція з атрибутами державності, яка є байдужою до здорового глузду й правди і дозволяє зневагу гідності автохтонів, є цинічною профанацією національної держави. Цього року зусиллями небайдужих до долі України вдалося призупинити фінансування державним коштом значної частини так званих “ветеранських організацій”, керівництво й членство яких відверто декларувало свою антинаціональну і антидержавфіка стала ефективною зброєю в руках підпілля. Дереворити, створені Нілом Хасевичем у криївках й віддруковані у підпільних друкарнях, творили графічний стиль УПА. Копії гравюр розповсюджували навіть серед іноземних посольств та делегатів сесії Асамблеї ООН. “Поки буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але я б’юся різцем і долотом. Я каліка. Б’юся у той час, коли багато сильних і здорових людей навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива”, — розповідав Ніл Хасевич. “Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старший син, гербів і емблем живописець”. Так 1912 року писав про себе Георну суть. 23 травня з ініціативи народного депутата Юрія Шухевича у Верховній Раді було ліквідовано комісію у справах “колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни”. Із зекономлених понад 20 мільйонів гривень можна виділити частку для пам’ятників комуністичного режиму. Уникаючи вчасного виконання власних обов’язків влада провокує патріотів до радикальних дій. Мовчанка на зло робить споглядача спів­учасником злочину. Втрачена нога щорсового коня засвідчила, що окрім збайдужілого обивателя й самозакоханих кар’єристів в Україні є здоровий люд, який не потерпить лихих комуністичних традицій тих, хто разом зі Щорсом допомагав поневолювати Україну. Лицемірне скигління про відсутність коштів або необхідність узгодити демонтаж з одним або і кількома міністерствами є проявом небажання здійснювати оновлення й гонитвою за легким політичним зиском. Практикований нинішньою бюрократією цинізм є болючим, але майбутнє все одно не за ним. Історія знає приклади, коли патріотично налаштований люд змушував владу йти на поступки. Під тиском патріотів Київська міська рада ухвалила перейменування значного відсотку вулиць й демонтаж кількох псевдоісторичних монументів, котрі возвеличували поневолювачів. До переліку несумісних з ідеєю української державності “архітектурних витворів” потрапили і бронзові кінь та вершник. гій Нарбут на власноруч створеному родинному гербі. На 1917 рік він мав за плечами чудову кар’єру графіка у Петербурзі. Та все ж із початком Української революції митець приїздить до Києва. Тут він стає творцем символів Української Народної Республіки, її стилю: герба, печатки, а також грошей, марок, цінних паперів, шрифтів. Долучився до створення, а згодом очолив Українську академію мистецтв. Його напрацювання в естетиці українських державних символів досі ніхто не перевершив. “Він був українцем не тільки по крові, мові, переконаннях. Українською стихією насичені всі його твори. І формальне джерело його генія б’є незмінно з рідного чорнозему Чернігівщини”, — писав про Г. Нарбута Федір Ернст.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин