Першодрук · “У мирний час йшла війна з самою українською ідентичністю”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Загадка з багатьма невідомими
Слово Просвіти, №26 за 2018 рік
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Він був найбагатший в Україні Живеш серед тисяч людей і в суєті мирській, бува, навіть не встигаєш уважно розглянути їхні обличчя чи задуматися над їхніми долями. І раптом винагодиться така хвилина, коли ти раптом спильна глянеш на людину й мовби вперше її побачиш, услухаєшся в її слова і збагнеш: ти ж зовсім її не знав. Напівавтоматичне, етикетне спілкування нічого не казало вам одне про одного. Так у мене сталося з Борисом Возницьким. Зазнайомилися ми під час роботи в Шевченківському комітеті. Високий, поставний і стриманий чоловік видавався самотнім у нашому гамірливому гурті. Ми гаряче дискутували про претендентів на премію, кожен не приховував своїх симпатій та антипатій. А він задумливо мовчав, наче б і не чув наших суперечок. Лише подеколи ледь помітно, самими кутиками вуст усміхався тільки йому відомим думкам. Здавалося, що посеред дитячого гурту опинився дорослий чоловік, який усе розуміє і до всього ставиться терпляче, бо знає всьому справжню ціну. На засіданнях комітету він також здебільшого відмовчувався. Лише вряди-годи міг кинути якесь слово. Ніколи не виступав ні за кого з кандидатів у лауреати ні позитивно, ні негативно. А як голосував, то це невідомо — голосування в комітеті таємне. Одне слово, Борис Возницький так і лишався “річчю в собі” не тільки для мене. Хіба що ближчими були в нього стосунки з давно знайомими львів’янами Романом Лубківським та Андрієм Бокотеєм. Мабуть, і лишився б для мене Борис Возницький не живою людиною, а тільки натяком на себе, якби не наша поїздка до Рівного. Вистава за поемою Ліни Косенко “Берестечко” у тамтешньому обласному театрі була висунута на здобуття Шевченківської премії. Комітет спорядив до Рівного свій “десант”, у якому були Роман Лубківський, Лариса Кадирова, Микола Жулинський, Іван Марчук, Борис Возницький та автор цих рядків. Після перегляду вистави, як і ведеться, була дружня вечеря разом з акторами та обласним начальством. Коли вичерпалися всі ритуальні тости і потекла невимушена розмова на різні теми, мовчазний доти Возницький заговорив. Він розповів, що тут, у Рівному, в час війни, був на концерті українських бандуристів. П’ятнадцятирічний селюк прочитав оголошення про ту подію. Вхід на концерт — тільки для німців. Возницький у школі любив німецьку мову (навіть художні твори нею намагався читати). Тож йому не було ніякої проблеми порозумітися німецькою. Він дивився на обличчя офіцерів, що проходили повз нього і намагався вгадати саме того, до кого можна звернутися. Одне з облич викликало в нього довіру, і він заговорив до німця. Сказав, що дуже хотів би почути українських кобзарів. Інтуїція не підвела Возницького — німець узяв його з собою в театр, де хлопець уперше в житті захоплено слухав кобзарів. Далі підхмелений Возницький розговорився ще більше. Сказав: сам собі дивується — він і ветеран УПА, і ветеран Радянської армії. Несподіване це поєднання в одній особі. Сам ніяк не може до того звикнути. А все склалося так. Хлопчисько був в УПА. Там його використовували в ролі розвідника. А ще — як охоронця складу зброї, захопленої в німців. У той час фронт наближався до Волині — німці відступали. Скоро їх тут не буде. В загоні всі розуміли: незабаром розпочнуться бої не тільки з червоними партизанами, а й із регулярними радянськими військами. Насуваються ще складніші часи. Якогось дня їх усіх вишикували посеред табору, який вони мали полишати, змінюючи місце дислокації загону. Командир пояснив: відійдуть у глухіші ліси йна якийсь час зачаяться там, щоб приспати пильність ворога. А далі діятимуть, як того вимагатимуть обставини. Потім він звернувся до хлопців з юначого взводу. Наказав їм здати зброю і розійтися по домах. Вони мають жити. Вони ще не раз стануть у пригоді Україні. Мусять знайти можливість учитися, набувати важливий фах, робити кар’єру. А настане день, коли їх покличе Україна під знамена боротьби — дружно стануть під них. Добре, що ніхто не знає, де вони були. Отже, дасть Бог — ніхто хлопців не видасть. Окремо поговорив командир із Возницьким. Наказав ретельно замаскувати склад зі зброєю. Вона зберігатиметься тут. До кращих часів. Якщо вони настануть, Борис має зорієнтуватися, що з нею робити. Про склад, окрім командира, знатиме тільки він. І він не має права більше нікому цього розповісти. Хай ця таємниця живе в ньому рівно стільки, скільки буде треба. І це він уперше — нам отут — розповів про неї. Ми мовчали, вдумуючись у його слова. А він говорив далі. Нещодавно їздив туди, де зберігається зброя. Там — усе в порядку. Все, як і належиться, змазане й так приховане, що його важко знайти. — Як ви гадаєте, настав час повідомити владі про цей склад зброї? — запитав він. Ми мовчали, вагаючись. Кожен виважував щось у собі. Наче ж і державу незалежну маємо; отож можна б і зброю нарешті здати… Однак щось утримує від такого рішення. Бо ж не один із нас мав у душі відчуття, яким навіть боявся поділитися з іншими: щось наша держава не дуже схожа на справжню. Якась квазідержава. Пародія на державу. Звідки було нам тоді знати, що не мине й десять років, і
“старший брат” із Москви нападе на нас, щоб знищити навіть саму ідею Української держави, аби все, що нею ставало, обернулося складовою “русского мира”. Я не знаю, як тоді вчинив Возницький. Якось не було нагоди його запитати, а згодом його раптово не стало. Тоді, на тій вечері, він розповів і як став ветераном радянської армії. Слава Богу, ніхто в селі не видав юного упівця, і його вмить підмели разом із ровесниками в Радянську армію. Гарматного м’яса хронічно не вистачало. Йому пощастило лишитися живим. Отак і сталося, що йому мимоволі довелося побувати в двох протиборствуючих силах. Це також довго було його таємницею, котру він так само глибоко тримав у собі аж до переддення незалежності. Тоді, коли він тільки встиг повернутися в село, як його вже оточили радянські війська і всіх чоловіків без розбору хапали й відправляли на фронт — Возницький з усіма опинився в штрафному батальйоні — мали “кровью смыть с себя то, что пребывали в окупации”. Після кількох боїв, коли чи не три чверті штрафбатників викосили німецькі кулеметники (штрафбатників постійно гнали в лобові атаки на ворожі позиції), Возницького перевели до звичайної частини. Він став кулеметником 322 стрілецького полку 32 стрілецької дивізії. Війна скінчилася, а його все тримали у війську — сім років “з’їла” в нього армія. У ті часи з ним відбулося дві важливі події. Він знайшов ікону Святого Миколая, і вона стала його оберегом на все життя. Ікона для нього — не якийсь артефакт, бо вся його родина була віруюча. Він у дитячі літа був послушником у церкві, подавав священникові кадило. До речі, церква була автокефальна. Віруючим Возницький лишився на ціле життя. Навіть носячи партбілет у кишені. Отака макабричність характерна для “соціалістичного способу життя”. Друга важлива подія — він заприязнився в армії з донецьким хлопцем Сергієм Родіоновим, який узявся вчити його малювати. І — навчив. Возицький без будь-яких труднощів опинився в стінах Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша, яке закінчив із відзнакою. Червоний диплом давав йому права широкого вибору вишу для подальшого навчання. Він вибрав Ленінградський інститут імені Іллі Рєпіна, що, очевидно, був тоді найрейтинговішим навчальним закладом цього профілю. Ще до закінчення інституту став працювати у Львівському музеї українського мистецтва. А після одержання диплома його запросили на роботу у Львівську картинну галерею. Роман Лубківський писав про той час у Львові і про Бориса Возницького в ньому: “Львів післявоєнний, “радянізований” ударними темпами, відкрився перед юнаком як фантасмагорична реальність. Набуваючи деяких прикмет українськості (школи, назви вулиць, пожвавлення мистецького життя), мистецька інтелігенція болісно сприймала диктат тоталітарної ідеології, нав’язування вульгарно-халтурної “естетики” в мистецтві, не кажучи вже про репресії щодо визначних діячів культури, знищення шедеврів живопису, графіки, ув’язнення в спецфонді літературної класики, пограбування храмів з тотальним перетворенням їх у склади. Будь інакшим за характером, випускник художньо-прикладного училища легко міг би влаштуватися на комбінати з виготовлення “наочної агітації”, міг би робити кар’єру як ремісник-виготовлювач портретів для “першотравневих” і “жовтневих” демонстрацій”. Але то був би не Возницький. Таких було тисячі, а він до них і не приставав, і ніколи не зміг би вписатися, якби навіть його силоміць загнали в ту кошару халтурників-соцреалістів. Фаховий мистецтвознавець Возницький починає спроби порятунку українських артефактів, котрі не улягають у прокрустове ложе дозволеного владцями мистецтва. Навіть у часи їхньої “боротьби з українським буржуазним націоналізмом”, втрати національної культури від якої просто важко заоблікувати. Епоха тотального варварства не приховувала свого звірячого вищиру. Не злічити всіх знищених режимом картин, скульптур, книг, важливих документів, історичних пам’яток. Набагато менше їх загинуло в полум’ї Другої світової війни, аніж у мирний час, коли, проте, йшла війна з самою українською ідентичністю. Борис Возницький очолив Львівську галерею, якій було визначено профіль: західноєвропейське мистецтво (домінував там, звичайно, польський живопис). Владці вирішили додати в галереї відділ російського мистецтва. Додали. А Борис Григорович помалу призбирував українське мистецтво. Свої картини галереї дарували художники, яким Возницький організував там виставки, дещо приносили колекціонери, дещо навіть щастило закуповувати. Отак стихійно і без владного благословіння розростався український відділ. Але, певно, найбільше приваблювали Возницького напівпоруйновані чи й узагалі зруйновані замки. Він неоднораз побував у кожному з них. Гаряче переконував усіх, що це — не тільки історія України, а і її багатство. Тут, до речі, подам таку цікаву подробицю. В загалом бідній країні Іспанії, де рівень життя значно вищий, аніж в убогій Україні, наповненням бюджету опікується міністр туризму. З усіх куточків світу їдуть туристи в Іспанію, щоб зустрітися тут з історією і культурою. Наша ж влада ні історії, ні культури взагалі не бере до уваги. Оскільки у владних кріслах здебільшого нудяться невігласи, а почасти й недоукраїнці, то що їм говорити про іспанський досвід та потужні фінансові резерви України саме в історії та культурі? Вони ніколи в це не повірять, бо не мають жоднісінького уявлення про те, що це таке. Зрештою, це окрема тема, для якої необхідно збирати арсенал не тільки гірких, а й саркастичних гнівних слів. А ще запасатися розумінням, що до цих індивідів усе одно в жоден спосіб не достукаєшся.
Далі буде.
Торік з’явилася друком мемуарна книжка Михайла Слабошпицького “Протирання дзеркала”, яка вже має добрий розголос. Нині автор завершив другу мемуарну книжку “Тіні в дзеркалі”, яка вже готується до друку у видавництві “Ярославів Вал”. Читацькій увазі пропонуємо кілька фрагментів з неї.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
