Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пряма мова · “Україна — дивовижне природне середовище, яке виховує чимало талановитих людей”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ССттееппаанн ДДААВВИ ИМ МУУККАА:: «Мрію про тверду, шановану в світі, сильну Українську державу!»

Слово Просвіти, №26 за 2018 рік

Торік колектив Львівської національної наукової біблі' отеки ім. В. Стефаника підготував і видав унікальний три' томник — “Український книжковий знак ХІХ—ХХ століть. Каталог колекції Степана Давимуки” (упорядник і автор вступної частини Лариса Купчинська, науковий редактор Лідія Сніцарчук). Через якийсь час після презентації цьо' го унікального видання, що відбулася в бібліотеці імені В. Стефаника, ми зустрілися з провідним науковим спів' робітником Інституту регіональних досліджень імені М. Долішнього, доктором економічних наук, професором Степаном Давимукою, щоб привітати його з виходом цієї дивовижної книги зібраних ним екслібрисів і розповісти читачам про діяльність відомого українського державни' ка, екс'голови Львівського облвиконкому 90'х років ми' нулого століття, його бачення нинішніх подій в Україні і в світі. “Спілкуючись з художни4 ком, бачиш його еволю4 цію…” — Читаю у Ліни Костенко: Найвище уміння — почати спочатку життя, розуміння, дорогу, себе. Чи доводилось Вам у Вашому житті щось колись починати спочатку — як про це промовляє видатна українська поетеса? — Звичайно, кілька разів були фундаментальні зміни. Перший серйозний вибірVзміна — це те, що я вибрав Львів, хоч мав запроV шення до Московського фізикоV технічного інституту як призер Всесоюзної заочної олімпіади з фізики. Не знаю, як би сталося — адже я страшно любив фізику, буквально марив нею, дуже хотів у ФТІ, що в Москві. Але батько суворо заборонив. Сказав: їдеш до Львова. Бо пропадеш у Москві для нас. 1964—1965 роки — це епоха, коли точні науки дуже цінували. Словом, інженерія. І я пішов учиV тися в Політехніку. Це була серV йозна зміна. Бо якби пішов у Львівський державний універсиV тет, то, як мені казали, закінчиш — і будеш вчителем, підеш на сеV ло. Тоді була унікальна ситуація зі вступом. Вийшли два класи: 11Vйі 10Vй. За хрущовських часів пеV ревагу віддавали абітурієнтам, які десь працювали, або тим, хто з армії прийшов — тож конкурс був серйозний… І це змінило мою життєву траV єкторію. Я вступив на факультет автоматики Львівського політехV нічного інституту за спеціальнісV тю “Математичні та лічильноV розрахункові прилади і присV трої”. Тоді ще не було обчислюV вальної техніки. То був дуже шиV рокий напрям. Бо не тільки — заV родки обчислювальної техніки, ай приладдя. Друга зміна. Я після інституту пішов працювати в Політехніку і непогано розкручувалася моя кар’єра. А 1977 року мої знайомі загітували мене перейти в консV трукторське бюро мікроелектроV ніки і приладобудування “МікV роприладу”. Це теж були серйозV ні зміни, бо я переходив у технічV не середовище людейVрозробниV ків. А революційні зміни відбулиV ся 1990Vго, коли мені запропонуV вали посаду голови облвиконкоV му. — Зразу погодились? — Ні, не зразу. Бо я був пов’язаний із Ленінградським електротехнічним інститутом, мав захищати докторську — такі були плани. А тут — пропозиція, яка взагалі змінювала напрям діV яльності. Хоча тоді, в передвісімV десяті, коли я вже серйозно готуV вався в сфері економіки, Ігор Юхновський створив таку групу, яка вивчала економіку Західної України — підприємства, їхні обV сяги виробництва, зв’язки, поV тенціал. І це тривало два роки. Так що я був дещо підготовлений. Я ж завжди багато читав світової літератури, зокрема — і еконоV мічної, і мав ширші погляди на ці речі, ніж, скажімо, директори підприємств чи викладачі. Були певні механізми внутрішні — неV погані: підготовка кадрів, плануV вання, процедура ухвалення ріV шень. Було все чітко регламентоV вано і контролювалося. От я десь тиждень опирався. Хоч знав, що не вернуся до техніV ки, до математики. Це мене стриV мувало. І тут, у цей момент, Ірина Калинець зустріла, насварилася. І після розмови з нею я погодився. — Який екслібрис Ви придбали перший, коли Вам було всього 17 років? — Я отримав кілька екслібриV сів від Петра Арсенича (в ЧернеV лиці жив брат його жінки), який часто приїжджав. І я з ним познаV йомився ще у шкільні роки. Тож він мені дав перші лекції з краєзV навства. А потім, уже у Львові, я познайомився з Леонідом ЛеV вицьким, в якого постійно збираV лася вся наша художня еліта. І от тоді я отримував усі свіжі екслібV риси, які творили художники, що приходили до Л. Левицького. — Які з книжкових знаків Вам найбільше сподобались? — Екслібриси Крислача — це дивовижні мініатюри: чи за виV конанням, чи за ідеєю. Дуже ціV каві за виконанням і майстернісV тю — екслібриси Богдана Сороки. Подобаються мені екслібриси графів, князів — зокрема А. ШепV тицького, Чарторийських — у нас у селі замок Чарторийських, я завжди цікавився цією родиною. Є дивовижні екслібриси АксініV на, який свого часу загинув в авіV акатастрофі. У нього дуже своєV рідна манера, надзвичайно тонке перо у нього, дуже складні консV трукції. Найцікавіші ті, де існує гармонія між формою і змістом. Зміст — як ідея і реалізований у добрій художній формі. — Читаю у вступній статті: “Давимука врахував творчий пошук конкретного художника”. Як це відбувалося? — Тут чинник часу відіграє свою роль, бо, спілкуючись із хуV дожником, бачиш його еволюцію — як людина і як художник відчуV ває, як це відбивається у його творах. І це завжди дуже цікаво — момент художнього життя. Часом спілкування з художником твоV рить ширший інформаційний простір, аніж самі твори. І тоді виходить, що твори — це відбиV ток життєвих обставин, впливів, чинників. — Галина Стельмащук висловилася на презентації Вашого тритомника так: “Зібрання стількох знаків — це праця. А віддати його громаді — це подвиг”. Прошу сказати: як відчуває себе Степан Давимука як автор цього подвигу? — З одного боку, трохи сумно, що надходить час, коли ти розуV мієш, що треба вже завершувати ту працю, а обставини життя змуV шують тебе подумати над зібранV ням. І як справжній колекціонер — ухвалюєш рішення про передаV чу колекції музеям. А екслібриси передав у мистецький відділ БібV ліотеки імені В. Стефаника, де вже існувала збірка екслібрисів довоєнного періоду і частково — післявоєнного. І відчув певне поV легшення і надію, що ця збірка перейшла в надійні руки і поповV нюватиметься. І, звичайно, я не припинив збирати, а те, що вже є, передаю в бібліотеку. — Роман Яців на тій же презентації досить вагомо сконстатував: “Скільки Україна може дати сучасному світові!”. Тож, як Ви гадаєте, що може ще Україна дати світові? І скільки? — Україна — дивовижне приV родне середовище, яке виховує чимало талановитих людей. БагаV то виїхало і добилось видатних результатів в інших державах. Скільки є видатних художників, які зробили визначний внесок у мистецтво! Зараз у світі змінилаV ся економіка, на першому місці — креативна економіка, пов’язаV на з творчістю, зі знаннями конV кретних людей. І в цьому напрямі Україна може мати серйозний шанс на подальший успіх. Який потужний розвиток ІТVіндустрії в Україні! Як вони формують своє середовище, створюють оазиси зовсім іншого економічного укV ладу. “Мене весь час нервує і розчаровує проросій4 ськість Києва…” — Коли Іван Сварник, директор Львівської обласної універ- Богдан Залізняк та Степан Давимука сальної наукової бібліотеки, говорив, що “жодна бібліотека світу не може пишатися таким виданням”, то що він мав на увазі: кількість знаків, їхній обсяг чи художнє оформлення? — Це видно і за формою, і за обсягом. Цей макет робила талаV новитий професіонал Інна Шкльода. Вона закінчила нашу Академію друкарства і працює в Львівському національному уніV верситеті імені Івана Франка, на факультеті Богдана Козака. В неї — дивовижне художнє чуття, пов’язане з сучасними засадами книгодрукування. І заслуговує, безперечно, на увагу розлога вступна стаття Лариси КупчинV ської. Вона опрацювала величезV ну бібліографію і пов’язала мисV тецтво книжкового знака із заV гальною еволюцією українського мистецтва. — Ваші батьки — нащадки козаків. Як Ви вважаєте: козацтво — це певний унікальний тренд у рамках світового суспільства? — Це особливе явище, яке орV ганічно виникло з органічних тоV дішніх обставин суспільного життя українців. Часто мене драV тує, коли наголошують, що украV їнці — дуже мирні. Адже лицарсV тво з часів середніх віків для укV раїнського народу було рушійV ною силою. І, власне, в цьому сеV редовищі виникла новаторська засада формування козацької держави. — Чи часто повертаєтесь думками-згадками до Чернелиці? — З віком — усе частіше і часV тіше: думкою, спогадами поверV таюся до дитячих і юнацьких роV ків. — Що легше було Вам навчитися: ловити рибу чи марки збирати? — І те, і те. Я виріс в особлиV вих умовах вдома. ЗабезпечуваV лися запаси води, дров, потрібно було нарізати січки. А поза тим — був абсолютно вільний. — Петро Скунць вдало, як на мене, сконстатував: Якщо владі вже й мисль на заваді, — Горе мислі і владі. Кому нині більше горе — мислі чи владі (без мислі)? — Зараз у нас унікальні обсV тавини. Ми виходимо з чергової руїни, до якої нас привів режим Януковича, маємо нові обставиV ни війни, яка надзвичайно обтяV жує становлення держави, маємо надзвичайну деградацію політичV ного середовища, де панують вузькі кланові, особисті інтереси. Відсутність твердої національної конструкції і корінного реформуV вання економіки приводить до хаосу, зневіри. Владі завжди краV ще: вона має величезні можлиV вості, може незалежно вирішуваV ти свої проблеми. Важче простим людям. Бо все це відбивається на їхніх родинах, на їхньому станоV вищі. Наша влада і тепер не має чіткої програми еволюції УкраїV ни, яка б мобілізувала народ. І це викликає зневіру в молоді, і вже чимало її покинуло країну. — “Колекціонування — це хвороба”, — вважаєте Ви. То коли Ви серйозно “захворіли”? — Ще з юнацьких років. Від цього вже нікуди не дінешся: якV що справа захопила, то супроводV жуватиме тебе все життя. Бо коV лекціонер пов’язаний не тільки з предметами колекції, а й з людьV ми відповідними, середовищем відповідним. Це системне явище. — Чи подякували Ви своєму землякові, який переконав Вас залишитися у Львові? — Я йому не дякував. Як ми зустрічались, то він завжди сміявV ся. Був дивний випадок. У мене дуже багато таких випадків, які ніби знак долі. Наприклад, ще коли був студентом, зустрів стару циганку. І вона, покивавши на мене пальцем, сказала: “Ти, русяV вий цигане, підійди до мене!” Я відмовився. Але хлопці мене змуV сили. І вона мені розповіла все про моє майбутнє життя. І так воV но потім і склалося. Навіть пеV редбачила, що я зміню професію, стану великим начальником. Тоді було смішно. Але певною мірою згодом це сталося. — Ви живете — як хочеться чи таки часто доводиться “давити муку”, тобто підбадьорювати себе? — До обрання головою виV конкому я був вільним художниV ком — і в професії, і в житті, ніV хто мене не обмежував. А коли став головою облвиконкому, — обставини, обов’язки жорстко, залізними обручами вхопили меV не. — Чи всі Ваші надії, які колись у житті виникали, згодом здійснились?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин