10 “Нинішнє наше село все ж зберегло потяг до знань і українського друкованого слова”. Бібліотека і читач · с. 10сторінка оригіналу ↗
Що читають у селі?
Слово Просвіти, №26 за 2018 рік
Чи усвідомлює нинішня влада суть духовної деградації української глибинки? Чи прораховувала масштаби втрат на цьому важливому державотворчому напрямі?
Понад 100 років тому вигнаний із Київського університету Св. Володимира за так званий український націоналізм майбутній міністр освіти і міністр віровизнань уряду Української Народної Республіки Іван Огієнко поставив перед собою винесене у заголовок цієї добірки матеріалів запитання. І попрямував шукати відповіді у віддалені села Київської губернії. Низка публікацій тодішнього журналіста-початківця Огієнка на сторінках однієї з перших українських газет “Рада” засвідчила таку тривожну тенденцію: спрагле до народного слова і правди українське село задихалося в лещатах дешевої або безкоштовно поширюваної російськомовної і багато в чому шовіністично налаштованої до українства преси, що сунулася в ці краї з центрів Російської імперії Москви і Петербурга. Нині я запропонував пройтися із таким запитанням селами, звідки походять, юним слухачам свого майстеркласу під час недавнього виїзду до чернігівського Ніжина. Історія, хоч як це дивно, повторилася. Знекровлене духовно й фізично, розчароване владою нинішнє наше село все ж зберегло потяг до знань і українського друкованого слова. Однак ця наша знакова в національній історії колиска нації за більш ніж чверть століття Української незалежності так і не вийшла з тенет російськомовного інформаційного простору — здебільше телевізійного на кшталт антиукраїнського “Інтера” чи одного-двох олігархічних каналів. Ба більше — свіжих книжок по наших селах, виданих у Росії, стає дедалі більше. Українських же, із новими, пострадянськими і постросійськими авторами та актуальною україноцентричною тематикою, стає дедалі менше. Те саме і з українськомовними газетами. Донині в цій темі існували дві кричущі проблеми, про які всі знають і на які всі заплющують очі: відсутність можливості для сільських мешканців придбати сучасну українську книгу та радянськість і російськість безнадійно перестарілих фондів місцевих бібліотек. До цих двох щойно додається третя проблема: масове закриття поштових відділень у сільській місцевості. Книжкові крамниці тепер важко знайти навіть у райцентрах. Замість книгарень, які за радянщини були чи не в кожному більшому селі, книги нині активно продають… при церковних крамницях. Уявіть собі: не при сільрадах, не при школах, не при відділеннях “Просвіт”, яких тут давно немає, а при церквах. Якщо мати на оці, що в переважній більшості українських сіл справою віри православних тепер фактично безроздільно, за потуранням влади, керує саме Московська церква, не важко здогадатися, що за чтиво пропонують тамтешнім читачам часті тут емісари з головних осередків “русского міра” — Києво-Печерської, Почаївської лаври, також підмосковного Сергієвого Посаду. Скажімо, книжковий ряд у церкві Св. Варвари
Валентина ГАВРИЛЕНКО: “Торік за макулатуру для бібліотеки було куплено 7 книг” Красний Колядин — село в Талалаївському районі, розташоване на річці Ромни, за 20 км від районного центру. Сільраді підпорядковані населені пункти Глинське, Зелений Гай і Левівщина. Дворів — 627, населення — 1039 осіб.
У селі головним духовним осередком є бібліотека місцевої загальноосвітньої школи. Зазвичай за день її відвідують близько двадцяти учнів різних класів. З найпопулярніших молодші читачі називали: “Пригоди в країні невидимок”, “Повчальні пригоди хлопчика Колі”, “Моя Україна” та інші дитячі видання українською мовою. Учні старших класів називали “25 років віч-на-віч з Чорнобилем” О. Гусєва, “Історія України: джерельний літопис” В. Червінського, “Батурин” Б. Лепкого, “Лицарі булави” М. Щура. Молодь у селі, віком 17—25 років здебільшого читає зарубіжних письменників, таких, як Даніель Дефо, Стівен Кінг, Джек Лондон, з українських сучасних — Валентина Мастєрова, Люко Дашвар. За жанрами найпопулярніші детективи, пригоди та фантастика. Хоч сільська молодь і читає книги, але бібліотеку не відвідує. Можливо, тому, що в Інтернеті є доступ до всіх книг. Що читають дорослі мешканці села, які обминають бібліотеку або ходять туди не вряди-годи? Зазвичай називають Шевченка, Тютюнника або Малишка. Немало селян середнього та літнього віку передплачують газети — районну “Трибуну хлібороба”, та обласні газети ” Гарт”, “Чернігівський вісник”. У більшості мешканців Красного Колядина вдома є Біблія, Псалтир чи Євангелія і “Кобзар”. Взяті у бібліотеці книги повертають у доброму стані, іноді підклеюють, але бувають випадки, коли у читачів є молодші братики чи сестрички, які можуть щось домалювати. Іноді батьки або бабусі учнів просять дозволу брати книги у шкільній бібліотеці. Щоб хоч якось оновити фонд (нові видання давно не надходили), бібліотекар просить відвідувачів приносити макулатуру. Здавши її, купує потрібні книги. У такий спосіб торік вдалося придбати… аж 7 книг. А в попередні роки коштів за здану макулатуру вистачало на 60 і більше книг. Для промоції української книги проводяться різні культурні заходи. Торік, наприклад, на честь народження Тараса Шевченка близько двадцяти п’яти учнів 1—4 класів прочитали на пам’ять 100 його віршів. Ще одна з гарних ініціатив бібліотеки — виставка малюнків школярів на теми з прочитаних книг. У багатьох сільських хатах є власні міні-бібліотеки. Наприклад, у сім’ї Білецьких вона налічує близько трьохсот книг, у шкільного вчителя історії М. Севрюка до домашнього книгосховища входить 170 книг, у студента першого курсу В. Батюка — 150.
Анастасія РЖАНСЬКА: “Школярі хочуть читати, але книжок не вистачає” Ріпки — селище міського типу, районний центр на чернігівському Поліссі. Населення становить близько 7,2 тис. осіб. Селищній раді підпорядковане село Глиненка.
Рік тому в Ріпках закрили єдину на весь район книгарню. Фонд районної бібліотеки помітно зменшився за рахунок списання книг у рамках процесу декомунізації. А ось новинками тут похвалися не можуть — про колишнє систематичне централізоване постачання книгами через обласний бібколектор лише згадують. З’явилися нові форми поповнення бібліотечних фондів: подарунки небайдужих, домашні колекції, купівля окремих видань за рахунок зданої макулатури. Але таких надходжень небагато. Не густо з книгами і в бібліотеці Ріпкинської загальноосвітньої школи. “Школярі хочуть читати, але книжок не вистачає”, — сказала завідувачка шкільної бібліотеки Алла Ревенюк. Своє дослідження я продовжила просто на вулиці. Серед опитаних були і вчителі, і лікарі, і робітники, і пенсіонери. Більшість про новини довідуються з районної газети “Життя Полісся”. Наклад її 2400 примірників. Серед опитуваних усі передплачують цю газету. Щодо книжок, то більшість опитуваних мають власні домашні бібліотечки. А в них серед улюблених — Тарас Шевченко, Ольга Кобилянська, Микола Гоголь, Іван Котляревський. Та всі ці книжки, кажуть мої співрозмовники, були прочитані ще змолоду, зараз же читають тільки газети. Кажуть, ніколи. Пенсіонери надають перевагу програмам телебачення. Їхній вибір невеликий — “Інтер”, Плюси, 5-й. Та все ж у моєму селищі є багато розумних та освічених людей. Усі сподіваються, що і в Ріпках, і в Україні колись же мусить піти на краще.
Сніжана ПРОТАЩУК: “Найцінніша у хаті книга — родинна Біблія 1823 року” Орликівка — село в Семенівському районі. Раніше мало назву Карповичська Рудня. Населення — 225 мешканців. 1897 року тут мешкало 1396 осіб.
Ще десять літ тому у сільській бібліотеці було вдосталь читачів: і молодих, і старших. Тепер книгозбірня — у жалюгідному стані. 2017 року за рахунок центральної районної бібліотеки вона поповнилася лише на 18 книжок і наразі її фонд складає 3018 примірників. І, що найприкріше, чи не всі — російською мовою. “На мою думку, люди не відвідують бібліотеку тому, що взимку холодно, та через вік. Деякі лінуються, а деякі просто не хочуть. Людям похилого віку я беру книги в районній бібліотеці та приношу додому. Щодо молоді, то зараз більшість шукає щось своє в Інтернеті. Утім, школярі цікавляться книгами, які стосуються саме шкільної програми. Шкода, але мені здається, що бібліотека в селі нині на межі виживання, — ділиться думками бібліотекар Алла Романенко. Ось цікаві думки мешканців мого села, в яких я брала інтерв’ю на цю тему: Олена, бухгалтер, 55 років: — Я не відвідую сільську бібліотеку, адже маю власну домашню, яка налічує близько 500 примірників. Більшу половину отримала від батька, деякі купувала. Половину книжок при переїзді з Херсонської області віддала до бібліотеки. Вдома з найцінніших для мене — родинна Біблія 1823 року. Ще — “Кобзар” та “Декамерон” українською мовою. Останній із прочитаного — роман Маркеса “Сто років самотності”.
Наталія, безробітна, 40 років: — Книгами не цікавлюсь, але залюбки можу переглянути газети, почитати новини, історії людей та їх долі.
Василь Васильович, пенсіонер, 73 роки: — У книгах пишуть багато неправди, ая не люблю брехні. Але все-таки читаю, коли все поділено на короткі розповіді. Найбільше, з прочитаного, мені подобається книга Павла Автомонова “Коли розлучаються двоє”. Читаю газети. Люблю Тараса Шевченка, адже він писав правду про сільських людей. Ось цю фразу його часто повторюю: “...А у селах у веселих // І люди веселі. // Воно б, може, так і сталось, // Якби не осталось // Сліду панського в Украйні”.
Катерина, в декретній відпустці, 33 роки: — Постійно читаю, іноді на стільки захоплююся сюжетом, що не помічаю як
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
