“Фаріон – яскравий еталон національно свідомого й морального політика”. 5 Мова єдина · с. 5сторінка оригіналу ↗
Справа наша не безнадійна
Слово Просвіти, №26 за 2021 рік
Дорогі мої українці, я, Дмитро Павличко, вражений силою мудрості
Михайла Слабошпицького, прошу вас прочитати уривки з його статті “Справа наша не безнадійна” про Ірину Фаріон*.
морального політика. Політика, що не відступається від своїх високих імперативів.
Мовознавець Фаріон не замикається тільки в теоретичних питаннях фаху – її мовознавство переростає в найширші масштаби культурології; мовне питання в її сприйнятті й потрактуванні – один із найважливіших моментів усієї вкраїнської гуманітаристики. І спробуй-но на цьому зупинитися та обійтись без політики. Це – саме та сфера, де вони зустрічаються і стають продовженням і поясненням одна одної.
Ірині Фаріон тісно в рамцях академічного літературознавства. Її однаково цікавлять і питання лінгвонаціології, соціолінгвістики, гуманітаристики загалом та національної ідентичності і мова як фактор політики, і конкретні проблеми увиразнення національного змісту нашої держави. Як легко зрозуміти, все це – і не тільки це, бо Фаріон надзвичайно багатогранна в своїх зацікавленнях – уміщається між двома полюсами: мова і політика. І все те й зумовило, висловлюючись цитатою з поета, цей потужний двокрилий політ.
Шкода, що я тоді не читав автобіографічний нарис Ірини Фаріон “Іду життям, неначе мінним полем…”
І взявся написати передмову до бібліографічного показника “Фаріон Ірина Дмитрівна. Доктор філологічних наук, професор”.
Загалом знаючи її політичну діяльність, читаючи книги Ірини Дмитрівни, маючи надзвичайне задоволення від співпраці з нею в конкурсі з української мови імені П. Яцика, де пані Фаріон – голова Наглядової ради й один із меценатів престижного мовного турніру, я відчув, що тих фактів мені досить для того, щоб бодай пунктирно окреслити духовний портрет цієї небуденної особистості.
Звичайно, для короткого передслова того було досить. Адже я писав головно про своє відчуття цієї людини, про її характерні погляди та діяння, розлуння яких виразно вчутно було не тільки в усій Україні, а й поза нею – завперше в Росії, де її було офіційно визнано ворогом Росії калібру Астольфа де Кюстіна, Донцова чи Бандери.
Неоднораз чувши страхітливі епітети на адресу Фаріон із російського телезомбоящика чи від усіх наших гордонів і згадуючи тендітну поставу її, не міг утриматися від сміху. Так, я згоден, що пані Ірину не зрушити з її позиції, де вона непорушно стоїть в обороні України, але вимальовувати її таким страшидлом, яке готове і дітей їсти, і цивілізацію поховати, й земну кулю викинути за межі галактики – куди вже тому Геббельсу рівнятися в мистецтві тотальної брехні!
Один із Ірининих фанів гірко сказав: “Які ж ми бідні – в нашій важкій ситуації нам потрібно триста Фаріон!” Тоді українська справа зрушиться на лад… Я відповів йому, що в інкубаторі таких особистостей не вирощують, запрограмувати їх не можемо. Цінуймо те, що вона є. І що робить набагато більше, аніж це посильно для людини її харизми, активності, статусу й інтелекту.
А ось опонент Фаріон (він себе називає поміркованим патріотом) усе бідкається: чому вона така різка? Хіба не розуміє, що своєю різкістю відштовхує від себе? Мала б не так категорично говорити з людьми?
Пояснюю йому: у нас багато хто ставить питання української мови не різко. Все намагається лагідністю навернути до України національно вихолощених, аз них не вивітрюється потяг до Росії. Умовляннями, всовіщаннями та благаннями справі не зарадиш. На безхребетних безкарно їздять. Так званою політкоректністю національну державу з тієї постколоніальної руїни, котру ми успадкували, не так просто будувати. Та й ця наша запопадливість перед головною російською нацменшиною згубна. Вона засвідчує нашу слабість та безхребетність проти всіх, кому пощастить нас осідлати. Змінюються покоління, а в сідлах на нашому карку ті ж самі елементи.
Я був свідком визрівання політичної діячки Ірини Фаріон. Бо ж її перші рішучі кроки в цьому напрямі були в мене на очах.
Я не знав її в той час, про який пише колега Фаріон із Львівської політехніки Оксана Микитюк (також катедра української мови). “Уже тепер далекого 1 вересня 1991-го року я побачила, як Ірина Фаріон зайшла на катедру. Що впадає у вічі, коли бачиш незнайому людину?.. Звісно, одяг! Одяг був вогнянисто-червоний (бордово-червона вузька спідниця та яскраво-червоний светр)… Швидкість, упевненість, рішучість – так, це був “вогонь в одежі слова”. Цей вогонь я бачу до сьогодні: він то спалахує швидко займистою лавиною (у боротьбі з політичною тупістю та непросвітнім угодовством), то гріє, даючи тепло і затишок.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
