Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Якби я спокусилася на гроші, то весь мій омріяний 25-річний шлях до цієї картини був би марним”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Шлях до квітів Катерини

Слово Просвіти, №26 за 2021 рік

У день 60-х роковин пам’яті Kaтeрини Білокур сталося сонячне затемнення. Сонце побуло ущербним, і згадалися слова Катерини Василівни: “...все життя відчуваю ущербність своєї долі”. Зі 120-ти її років половину строку її нема на Землі. Отака рівновага. Але дивовижна потужність її картин продовжує зростати, про що свідчить і довжелезна черга на її виставку у Мистецькому Арсеналі, і яскраві величезні альбоми видавництва “Родовід”, і нещодавня ґрунтовна монографія мистецтвознавиці Олесі Авраменко… Нові генерації вбирають історію великої художниці в історії свого життя. Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисерка, лавреатка міжнародних кінофестивалів та міжнародних премій Ще зі шкільних років почалося моє знайомство з Kaтeриною Білокур. Ні, картин її я тоді ще не бачила. Якось влітку на дачі мене зупинив голос Ніни Матвієнко, яка з нашого транзисторного приймача читала листи невідомої художниці, обпікаючи мене так, що я вже не змогла цього забути. Ті листи потім увійшли у наш фільм. А знайомство з картинами Kaтeрини Білокур відбулося вже у студентські роки. Кінематографістів тоді виховували у старовинному церковному корпусі, у найчарівнішому місці на Землі. Лаврський передзвін і досі лунає янгольською музикою. Вікна нашої аудиторії виходили на страшні та звичні руїни Успенського собору. Під дощами та снігами плакали недобиті лики святих. А за руїнами храму зберігався острівець Катерининого світла, який і досі чекає на всіх у музеї, подібному на храм – там живуть роботи Катерини Білокур. Вірний друг моєї юності Льоня Бернадський відкрив для мене той зал, той рай. Картини дихали чимось дивним, несподіваним і рідним. Ми розглядали ті неймовірні квіти, тихі, але сплетені у потужний гімн самій природі, життю, Богові… Там були цілі Галактики, утворені з квітів. Біля Яготина в Богданівці промайнуло життя Катерини Василівни. Вже будучи відомою художницею, вона так відповідала на запитання журналістів про умови творчості: “Та яка там майстерня? Звичайна сільська хата. Хіба я художник? Я – Попелюшка. Поки вигребу попіл, натоплю піч, біля старої матері похожу, козу впораю, дров нарубаю… І скільки в голові моїй снується невиданих буйних картин! І так вони у мріях і залишаються…” Просила-молила тодішнє партійне начальство надати їй хоча би куточок у Києві, щоб малювати подалі від лихої невістки. Відповіддю було: “Хай сидить – де сидить!” І ось картини її навічно прописалися у столиці, та не в якомусь там куточку, а у великій лаврській залі в серці Києва. Дух витає, де хоче. Але на спілкування з гордістю українського мистецтва для радянського загалу довгий час зберігалося щось подібне на вето. Ні, Катерину Білокур ніхто не забороняв. Але й ніхто не перевидавав тоді її альбомів. Цей летаргічний стан можна було би назвати словами Лесі Українки “байдужий сон байдужого раба”. Тоненький, поганої поліграфічної якості альбом репродукцій її дивовижних робіт вийшов у сімдесяті роки минулого століття і є вже родинною реліквією. От з цього альбому і виникла у мене ідея створити фільм – поминальну молитву. Багато альбомів з того тиражу разом зі своїми власниками переїхали жити до інших країн, вихлюпуючи через кордони частку безмежної краси українського мистецтва. Пам’ятається, як хотілось тоді показувати цей альбом усім і втішатися здивуванням глядачів. Хотілося більше дізнатись про чарівницю з Богданівки, мріялося побачити її, поцілувати натруджені руки. Але Катерини Василівни вже не було на світі. Альбом покликав нас із Льонею Бернадським (тоді – студентом кінооператорського факультету) в Богданівку та в Яготин- Довідка “СП”. Фільм “Kaтeрина Білокур. Послання”: авторка сценарію та кінорежисерка Ольга Самолевська, оператори Володимир Кукоренчук, Михайло Лєбєдєв, Світлана Зінов’єва, Дмитро Чечотка, Віталій Боровик, Володимир Галицький, композитор Володимир Губа, продюсерка Світлана Степаненко. Пісня у виконанні Ніни Матвієнко, листи художниці Катерини Білокур читає письменниця Катерина Мотрич. Студія “Кінематографіст”, 2001 р. Фільм – лавреат п’яти міжнародних кінофестивалів, номінант на Національну премію України імені Тараса Шевченка (2003), лавреат мистецької премії “Київ” ім. Івана Миколайчука (Київ, 2004), лавреат Міжнародної премії ім. Арсенія та Андрія Тарковських (2008). Фільм демонструвався у США компанією “UATV, LLC” на телеканалі діаспори (2006). Презентація фільму відбулася у Посольстві України в Німеччині за участю Посла України у ФРН П. Клімкіна (Берлін, серпень 2012). ську галерею до картин невідомої майстрині. Але дорога до фільму розтягнулася на чверть століття. Вже будучи режисеркою кіностудії “Київнаукфільм”, на початку 80-х років я звернулася до дирекції з ідеєю фільму про Катерину Білокур. У відповідь почула: “Яка там Білокур? У нас 40% картоплі з полів убирається! Ось про що треба знімати! До того ж студія вже зробила 10-хвилинний фільм про Білокур”. Але ідея продовжувала розвиватися. Катерина Василівна казала: “Порожній простір промовляє до мене: замалюй мене!”. А я відчувала, як хоче Катерина Василівна, щоби почути її сповідь. Вона залишила для фільму все: і зоровий ряд, і натхненні листи – тільки увійти в це, відчути і зібрати… У Центральному державному кінофотофоноархіві України імені Г. С. Пшеничного я передивилася все, що було знято про Катерину Білокур. У тих оглядових фільмах, на жаль, не було поетичності, притаманної великій художниці, отже, не було її образу. Водному з фільмів навіть… з хати до хати смішно бігала оголена красуня-актриса. На той час подібне одкровення було би сміливим в якомусь іншому фільмі. Але яке ж це має відношення до Художниці, яка прожила чернече життя? Катерина Білокур – наче повторення великого ченця Андрія Рубльова. Хоча бути черницею поза монастирем значно важче. …Відтоді як Катерина Василівна покинула цей світ, ставлення до культури не дуже змінилося. Як вона випрошувала фарби та олію, так і ми випрошували фінансування фільму. Якби героїнею фільму ми обрали яку-небудь чергову й нетривалу поп-зірку, то знайти гроші на фільм було би значно легше. Коли вітчизняні спонсори дали нам… зрозуміти, що надії на них нема, мій старий альбом почав працювати шукачем фінансування за океаном, де, як виявилося, Катерину Василівну знають і цінують... Перебуваючи на фестивалі в Торонто, я виступила з проєктом фільму в Канадсько-Українській мистецькій фундації. Члени правління аплодували цій ідеї, обіцяли профінансувати фільм, просили надіслати кошторис. З канадського фонду ім. Т. Шевченка у Київ прийшла анкета – ми заповнили всі 9 аркушів. Нашу анкету (аплікаційну форму) канадські колеги схвалили і… запросили знімати на їхній території. Унікальна можливість міжнародної постановки стала реальністю. Така пропозиція була би великим подарунком для будького з нашої братії. Але цей проєкт потребував саме рідної землі. Як писала Катерина Василівна: “На біса мені так далеко їхати – аж у П’ятигорськ? Боже мене сохрани! Де там він – може, аж на край світу?! Мене Київ причарував – не можу ніяк забути!” Лише один раз Катерина Білокур виїхала за межі України – у Третьяковську галерею. Гомінка Москва налякала її, а біля картин вона простоювала годинами і виходити з галереї не хотіла… …З наближенням 100-ліття Катерини Білокур прийшла надія на фінансування фільму. Наприкінці 1997 року ми провели першу зйомку в тому самому лаврському залі Катерини Білокур. Нарешті, у 1998 році заступник міністра культури Ганна Павлівна Чміль пообіцяла профінансувати фільм. Але невеликі кошти для запуску в підготовчий період прийшли лише у другій половині 1999 року. І знову – пустеля аж до травня ювілейного 2000 року. Митці, яких не вабить кон’юнктура, змушені сподіватись і чекати, чекати і сподіватись… Але я не нарікаю, бо цього разу держава ніби виконувала моє замовлення, а не навпаки. Ая, відповідно, втішалася, що виконувала замовлення Катерини Білокур. Ми вдячні студії “Інтерньюз”, Лесю Саніну за грант на користування відеокамерою. Директором фільму погодився працювати – за мізерну платню – високопрофесійний та інтелігентний Аркадій Шухман. З оператором було важче. У секретаріаті Спілки кінематографістів нам зауважили, що матеріал про велику художницю можна було би доручити художнику рівня Параджанова чи Тарковського. Висококласні оператори відмовлялися “викладатися” за безцінок. Один навіть порадив нам взяти оператором… студента, який “буде землю їсти”. Зйомки тягнулися дуже довго, бо висококласні оператори призначали нам свої вихідні дні без відриву від основної роботи. Працівники Яготинської картинної галереї та Яготинського історичного музею дуже допомогли нам консультаціями, організаціями зйомок, а ми, на жаль, не мали змоги віддячити їхньому сумлінню, бо тільки половину кошторису було профінансовано. Держава вміло користується з того, що митці, у яких є особиста цікавість до теми, будуть працювати над нею на будь-яких умовах і навіть без умов. Монтажний комплекс студія орендувала у сумнозвісного олігарха Віктора Медведчука, сплачуючи йому 40 доларів за зміну. Роботу режисера вищої категорії (колись були категорії) держава оцінювала у сорок разів дешевше... Народження моєї доньки Лади надовго перервало роботу над фільмом. Але ж ми працювали до останнього тижня. Студії треба було здати фільм

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин