Незабутні · “Володимир Забаштанський воістину був лицарем незламного духу. І став гордістю не лише для отчого краю”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Невимірна сила
Слово Просвіти, №26 за 2021 рік
Іван МАЛЮТА, письменник, заслужений журналіст України
Звіддалік йому кричали хлоп$ ці, щоб утікав. А він, як заворо$ жений, стежив за блакитним вогником на бікфордовому шнурі в гранітному кар’єрі. І сталося фатальне. Од вибу$ ху – сліпець без кінцівок рук. У неповних вісімнадцять літ.
За двома версіями Інший на його місці прокляв би гранітне каміння. Зламався б, шукаючи відраду в алкоголі, став би жебраком. Син фронтовика Омеляна Забаштанського, померлого від ран за рік після війни, взяв його за зразок міцності духу. Навчатися за системою Брайля ніяк не виходило, як не брав голку – пальцями ніг чи зубами. Вимушений був покладатися лише на феноменальну пам’ять. Тож нашому поетові доводилося для кожного рядка викрешувати слова, ніби кайлом – іскри з каменю. В синіх скелях поезії волею й розумом Я обтесую слово, мов камінь, тверде, – зізнався у вірші “Відвертість”. Поет Володимир Забаштанський – з містечка Браїлів на Вінниччині – фізично не міг писати. Для нього прикладом мужності на той час був Микола Островський. У нього, як писав Петро Перебийніс, була “виснажлива робота серця і пам’яті”. Та навряд чи хлопець передчував своє призначення після семирічки, коли був маляром, помічником кочегара на цукрозаводі, їздовим, робітником у каменоломні. На справжніх поетів не вчаться – ними стають за велінням душі й серця. І за певних, непередбачених обставин та екстремальних ситуацій. Саме так сталося з тяжко скаліченим парубком у браїлівській каменярні. Тому варто пристати на другу версію – про парадокс із протилежного. А він, як писав прозаїк Олексій Дмитренко, у “жорстокій помилці, що скалічила хлопця, але народила поета”. Буває, що й біда спонукає, коли є сильна воля і поставлена мета. Та ще коли поруч доброзичливий порадник. Саме на це пощастило В. Забаштанському. Після кількох важких операцій він опинився в Київському інституті ортопедії і травматології. Сусідом у палаті виявився письменник-фронтовик Євген Кравченко. Своїми розповідями про мужніх людей і силу художнього слова заохотив хлопця до віршування. Поети Андрій Малишко й Володимир Сосюра, які провідували Кравченка, помітили у Володі потяг до поетичного мислення і благословили навіть на стадії початківця. Але був ще один вельми важливий чинник для сприятливої долі молодого поета. Навчаючись у школі робітничої молоді, яку закінчив із золотою медаллю, прибув на канікули до сестри. І тут, у Браїлові, зазнайомився із приїжджою сусідкою Ольгою Василівною, донькою репресованого священника, яка під час війни була остарбайтеркою у Німеччині. Сама зазнавши з донечкою поневірянь, вродлива, співуча, погодилась стати довічним поводирем, його очима й руками, ще й народила сина. Хто б із таким тягарем не поник, З дому мене ведучи на вершину? Стали в путі незамінні навік Очі і руки моєї дружини, – подякував Олі в одній із поезій.
“За що лягать кістьми” Перша збірка “Наказ каменярів” з’явилася 1967 року, коли ще був студентом на філологічному факультеті університету в Києві. Попри деяке наслідування знаних поетів, вона отримала схвальні відгуки. Пригадую, назва третьої книжки – “Моя вузькоколійка” (1973). Попри назву Забаштанський упевнився, що таки не став комсомольським трубадуром. Дедалі частіше переймався турботами й бідами простих людей, як-от у вірші “Капуста”. Про вдову, чоловік якої загинув у кар’єрі: Тітка різала на шатківниці капусту І солила слізьми у діжці дубовій…
Виростав поет у хатині, по всіх кутках і закутках якої – убогість. Зі злиденними трудоднями, непосильними податками, примусовими підписками на облігації. А мати привчала дітей ділитися кожним шматочком хліба. Чи не тому хлопець мав совісливість, готовність допомагати комусь у скруті. Мабуть, з цих душевних потреб і постали пам’ятливі рядки, що стали для багатьох шанувальників його хисту крилатим висловом: Треба хліба людині й металу, Треба музики й п’єдесталу, Та, мабуть, понад все, до загину, Треба віри людині в людину. Поезія стала для Забаштанського і духовним виходом із неповносправності. Мене біда не може побороти, Не можу побороть і я біду. Отак і стоїмо супроти. Якщо ж я першим упаду, То тільки зверху на біду, – пообіцяв собі самому бодай таку перемогу. Дивують його завзяття, терплячість і, звичайно, пам’ятливість. Готував статті й відгуки на книги, займався перекладами, із задоволенням їздив на виступи, очолював Республіканську студію творчої молоді “Кобза”. В інтерв’ю Миколі Кагарлицькому поділився секретом своєї творчості: “У мене найчастіше народжуються перша й остання строфи майбутнього вірша… Коли таке обрамлення є, вірш виношую”. Чи не кращий зразок такого виношування – присвята Борисові Тимошенку “Колядники”. Щемливий спогад з дитинства, коли прийшов із ватагою під вікна самотнього діда. Гуртом гукали: – Вам колядувати? А звідтіля: – Не маю що давати. На те хлопчаки не зважали. І старий, “зворушений, виносить чемно / В полумиску картоплю нам печену”. А от кінцівка – як докір сучасникам за перервану традицію наших предків. І це – найсуттєвіше, заради чого виник творчий задум. …є сьогодні що давати. Чому ж ніхто не йде колядувати? Подібний поетичний прийом – у “Жмеринській баладі”. Спочатку автор нагадує, що слава цього краю “завжди – від Кармалюка” (легендарний месник народився саме тут – в с. Кармалюкове). Дякує Жмеринці за те, що в голодні повоєнні роки рятувала “ліверкою” і “чергою за тюлькою”, іноді “на товарняку попутному підкидали з клумачком до блокпоста”. І вже насамкінець обігрує єдиний недолік цього поселення на важливій транспортній розтоці, з оригінальним за архітектурою – одним із найкращих в Україні – залізничним вокзалом. Тільки ж сумно хай не буде зрештою, Хай вам завжди буде тільки голубо. Не була б Одеса першою, Якби море в Жмеринці було. Але що значить “голубо”? Вочевидь цей прислівник настільки важливий, що знехтувана більш точна рима. У вірші “Тримаюся” поет доречно скористався архаїзмом, що відтворює зусилля утриматись од депресивного розпачу, коли хапався і “за куцих спогадів ґандзолі”. Йдеться про уривки, шматки, роз’єднані фрагменти чогось дорогого для душі, ніжного, що є покликом боротися за життя. Так само привабив мене рядок “чигала на бескеттях шляху” (“Звеличуйте людину просту”). Тут зрідка вживане слово “бескеття” (синонім до бескидів) застерігає од небезпечних перешкод – кам’яних виступів, скельних урвищ, крутизни. Поет обурювався, що лукаві можновладці під масками новітніх демократів дбають не про добробут народу, а власне збагачення: “І патріоти лише доти, /Допоки з волі гендель є”. Цей поет не мав змоги самотужки вивіряти за словниками походження сумнівних лексем. Але не йшов на компроміс заради вдалої рими. Народжені з пам’яті, його строфи філігранно чіткі. Відвертий, принциповий, він завше стояв в обороні рідної мови, що ідентифікує приналежність до української нації. Навіть у вірші про народного героя Северина Наливайка вкладає в його уста переконання: як “мова є ще у народу, /Ще є за що лягать кістьми”.
Як віршовані новели …Щоранку залишали померлих й опухлих від голоду біля плотів, звідки забирали на підводі до спільної могили на цвинтарі. На початку літа дехто потай виходив до колгоспного поля, на якому половіло жито. Як тільки зривав бодай кілька ще недозрілих, молочних колосків, доганяли на конях активісти-ланові. Дітей нещадно били, дорослих карали тюрмою. Так оповідала мені мати. І, мабуть, втаємничували в жахіття Голодомору батьки та односельці і Володимира Забаштанського. Інакше навряд чи з’явився б пройнятий трагізмом його вірш “Стражденна мати”. Скорботна мати йшла поволі, Туди, де зріло колосся в полі. Несла на грудях дитя, мов птаху, Не стало сили, лягла край шляху. Мов стебла, руки син простягає І хліба в мами усе благає. Але благання свого пташати Уже не чує стражденна мати. Лежить очима до неба мати, Загасла тихо біля дитяти. Проснися, нене, проснися, нене! Дозріло жито твоє зелене… Голодомори, голодомори, Все до зернини взяли з комори. Взяли з комори все до зернини В неньки й дитини із України. Віднайшла цей твір в інтернет-лабіринтах емігрантка Валентина Бурбурас, родом із мого села. І надіслала мені, дізнавшись, що я досліджую творчість В. Забаштанського. Зворушена щемливими рядками, землячка вдалася до болючого спогаду: “Коли прочитала “Проснися, нене, проснися, нене! / Дозріло жито твоє зелене…”, сльози затуманили очі. Моя матір була сиротою, під час Голодомору жила в дядини. Просила “буксирників” залишити бодай жменю житнього борошна на покришці
Минає двадцять років, як завершився повсякчасний поєдинок із довічною пітьмою талановитого поета, лавреата Шевченківської премії Володимира Забаштанського. Тож є привід нагадати про унікальний приклад – і не лише для сфери літератури – виняткової сили духу, надзвичайно вольової особистості. І коли вже постане час упасти, то треба мужньо, за твердженням поета, “тільки зверху – на біду”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
