Шлях до свободи · “Ідея свободи й державності ніколи не згасала і не зникала в колективній пам’яті українців”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Геополітичні обшири позацензурного журналу “Український вісник”
Слово Просвіти, №26 за 2024 рік
Досліджуючи міжнаціональні відносини у Східній Європі, Ярослав Дашкевич наголосив, що “кожний експансивний і агресивний народ (держава, нація) – це дестабілізуючий фактор у політичному минулому і сучасному… Москва – біла і червона – мала в своєму розпорядженні великий асортимент засобів колоніального панування. Всі вони були перевірені – з кращими та гіршими (для гнобителя) наслідками. “Зросійщити!” – таким був наказ, проголошений царями і генсеками, їхніми підручними різних рангів та переданий до виконання всім “справжнім” російським патріотам”.
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка
Новітні ознаки російщення українців У 1960–70-х рр. у Радянському Союзі російщення набуло нових ознак. У пресі, по радіо і телебаченню, на зібраннях лунали заклики не лише “посилювати боротьбу з буржуазним націоналізмом”, а й “поглиблювати” інтернаціональне виховання трудящих, “розкривати суть теорії про зближення і злиття націй”. У теоретико-пропагандистських статтях автори паплюжили “націоналістичні пережитки минулого”, підкреслювали “зростаючу роль російської мови”, яка стала “другою рідною мовою” для неросіян. Найшвидшими – “стаханівськими темпами” – здійснювалося “злиття націй і мов” в Україні. У 1958 р. в містах України в українських школах навчалося лише 21% дітей (в 1926 р. – 97%). Навіть у столиці Києві того ж 1958 р. тільки 22 тис. учнів були в українських школах і 61 тис. – в російських. Одиниці українських шкіл були в Дніпропетровську, Донецьку, Одесі, Харкові та інших великих містах. “Досить побувати у будь-якій “українській” школі в Києві, щоб пересвідчитися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителі по-українському “соромляться” говорити, не кажучи вже про учнів, – підкреслював Іван Дзюба. – Але найгірше те, що “українські” школи – і це вже стосується і міських, і сільських шкіл – зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та зв’язаних з цим обов’язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує той самий дух вищості і “предпочтительности” російської культури та другорядності української як “довеска” до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України в масі своїй – цілковиті невігласи щодо української культури”. ХХІІ з’їзд КПРС (1961 р.), який прийняв нову програму КПРС, наголошував, що найбільшим успіхом “мудрої ленінської національної політики КПРС” було те, що в “СРСР склалася нова історична спільність людей різних національностей, які мають спільні характерні риси, – радянський народ. Вони мають спільну соціалістичну Батьківщину – СРСР, спільну економічну базу – соціалістичне господарство, спільну соціально-класову структуру, спільний світогляд – марксизм-ленінізм, спільну мету – побудову комунізму, багато спільних рис у духовному обличчі, в психології”. Втілюючи в життя російськошовіністичну Програму КПРС з національного питання, пленум ЦК компартії України ухвалив 11 серпня 1962 р. постанову “Про завдання партійних організацій України по дальшому посиленню ідеологічної роботи в світлі рішень ХХІІ з’їзду КПРС”, в якій вимагав, що “при проведенні ідеологічної роботи необхідно всіма засобами підкреслювати новий етап у розвитку національних відносин в СРСР, який характеризується дальшим зближенням націй і досягнення їхньої повної єдності. Партійні організації повинні рішуче виступати проти тенденцій до національної обмеженості і винятковості, проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків українського буржуазного націоналізму”. Проголосивши важливу роль російської мови у будівництві “світлого майбутнього – комуністичного суспільства”, дозволивши батькам вирішувати, яку мову вивчати дитині (російську чи українську), до якої школи ходити (української чи російської), ЦК КПРС і РМ СРСР створили всі передумови на користь російської мови, по суті узаконивши поглиблення російщення. Фальсифікацію української історії і наклепи на “український націоналізм” московсько-більшовицькі колонізатори застосовували для того, щоби тримати в кайданах український народ, щоби він не зажадав своїх природніх, законних національних прав, щоб не став вільним. Але ідея свободи й державності ніколи не згасала і не зникала в колективній пам’яті українців. Національно свідомі українці дуже добре розуміли підступність партійної демагогії, злочинну сутність московської комуністичної політики щодо України. Вони відчували, бачили, що “під інтернаціональним плащиком ховається російський великодержавний шовінізм” (Зіновій Красівський). В умовах створення стандартизованого, уніфікованого російськомовного інтернаціонального суспільства зблискували яскраві промені українського національного духу, які нагадували віщі слова: “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!”. Жити для України закликав також Андрій Малишко на похороні Володимира Сосюри 11 січня 1965 року: “Хай же смерть українського поета шикує нас в одні ряди, щоб ми не були безбатченками і людьми, не помнящими родства, щоб із наших сердець і наших думань виростали Шевченки і Франки… Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною у цей холодний зимовий день ми клянемося, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповів у своєму вірші “Любіть Україну”: Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну, Красу її, вічно живу і нову, І мову її солов’їну. І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила твоє життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета. Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою за народним звичаєм і не поклали на твоє серце червоної калини – ти ж так те любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові. Комусь, може, набридли ці символи нашої вічної свободи і гіркоти, але для нас вони зацвітатимуть вічно – від молодих до старших, з покоління в покоління”. Захищаючи українську мову і культуру, мистецтво і національні традиції, українські патріоти досить часто апелювали до розуму й гуманності, законності й справедливості владних структур. У листі до Шелеста і Щербицького, якого Іван Дзюба передав їм із книгою “Інтернаціоналізм чи русифікація?” у грудні 1965 року, він писав: “Звертаюся до Вас з листом у справі, яка схвилювала значну частину громадськості України. У справі політичних арештів, проведених у ряді міст України – Києві, Львові, Івано- Франківську, Тернополі, Луцьку... …Створилася зовсім ненормальна і недостойна обставина, яка ображає елементарне громадянське почуття і викликає цілком природне побоювання: чи сумісне це з нормами соціалістичної законності і чи ця законність можлива за таких обставин. Адже минає четвертий місяць, як арештовано кілька десятків людей. Люди ці – не якісь гендлярі, казнокради чи хулігани. Це – люди компетентні, авторитетні і шановані...”. Проаналізувавши у дослідженні “Інтернаціоналізм чи русифікація?” високу гуманну мету розвитку української національної духовності, до якої прагнуть мислячі українці, Іван Дзюба закінчив книгу полум’яним закликом до людськості, законності, прогресу: “Тоді Радянська Україна справді стане неповторною перлиною багатоликого соціалістичного світу, тоді вона справді дасть людству те, на що вона здатна.
Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, “пресечения”, “искоренения”... І не доведеться запаковувати в кадебістські “ізолятори” людей, вся “вина” яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов’ю і тривожаться її долею, людей, які мають право сказати про себе словами Шевченка: Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою”.
Підґрунтя національного руху опору Однак цей палкий, гуманістичний заклик викликав лише роздратування, гнів, посилення репресій з боку московсько-комуністичного режиму, який з особливою настирливістю обгороджував Україну чорносотенними посадниками. Але найпідступнішим нищителям не вдавалося задушити й зупинити український національний рух опору. Іскрою одухотворення шістдесятників, правозахисників був національний інстинкт, волелюбність, закодовані на генному рівні, як визначальна риса національного характеру, як віра в незнищенність української нації. Ідея свободи й державності ніколи не згасала і не зникала в колективній пам’яті українців. Органічною складовою, інтелектуальним підґрунтям національного руху опору був самвидав. Найвідоміші автори самвидаву – В’ячеслав Чорновіл (“Лихо з розуму”), Михайло Осадчий (“Більмо”), Василь Стус (“Місце в бою чи в розправі?”), Євген Сверстюк (“На свято жінки”, “Собор у риштованні”), Валентин Мороз (“Серед снігів”), Михайло Брайчевський (“Приєднання чи возз’єднання?”), Юрій Бадзьо (“Право жити”), Іван Гель (“Грані культури”). Молоді поети, збірки яких і з політичного погляду, і зважаючи на вимогу соцреалізму, не видавали радянські видавництва, не друкували журнали, реалізували свій творчий потенціал у самвидаві (Ігор та Ірина Калинці, Ліна Костенко, Микола Холодний, Григорій Чубай, Василь Стус). Український самвидав набирав потужної інтелектуально-просвітницької сили. У мемуарно-документальному нарисі “Немов невгасимий вулкан” Михайло Косів згадує, що у “самвидаві нагромадилася величезна кількість найрізноманітнішого матеріалу: від звичайних повідомлень про переслідування, обшуки, арешти, звільнення з роботи тощо – до гострих публіцистичних творів, поезії й прози. Як це все не збирати докупи, не систематизувати, не видавати регулярно разом в одних палітурках? Ідея організувати таке
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
