Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Поезія Павла Мовчана наділена філософським сенсом, є емблемою людського життя”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“І в серці твоєму така неоглядь” Ювілейне слово Павлові Мовчану

Слово Просвіти, №26 за 2024 рік

Надія ГАВРИЛЮК У творі “Вуста, переповнені подихом, мовкнуть” окреслює це рядком про “перейдені простори, в слові воскреслі”. Схопити ці простори дослідницьким і читацьким зором не надто легко, але адекватною стратегією може слугувати бароковий ключ – емблематичність: найменше зображення здатне вмістити найбільше число значень, а найбільший обшир сказаного і описаного (“неоглядь”, неохопність фізичним зором) уміститися в маленьку емблему. Насамперед такою емблемою буде серце, що посідає особливе місце в українській філософії (П. Юркевич, Г. Сковорода) і поєднане з емоційним відрухом на все відчуте, передумане і прожите. Коли спробувати показати безмір поетичного світу Павла Мовчана, обмежившись одним віршем, то обрала б “Преподобно живу під листком, наче пташка” зі збірки “Серцевина” (2015): Преподобно живу під листком, наче пташка: відкрито-зелена селитьба моя; щоденно листок шелестить для острашки, звивається поруч піщана змія... Прислівник преподобно дає читачеві духовний регістр інтерпретації, бо відкликається до ідеї подібності Богові (подоба), ця схожість є вищої міри, на що вказує префікс “пре-”. Оповідач живе, максимально вподібнившись Богові, до вподоби Йому, згідно з Його волею. Тож жити під листком прочитується, як жити під покровом Всевишнього (у відповідності до зачину 90-го псалма), а коли б цей покров конкретизувати – то це була б Божа долоня, рука (“Душі праведні у руці Божій і мука не спіткає їх” – Муд. 3, 1). Ідеться поетові про людину в її інтегральності (дух, душа, тіло), однак персонажа вірша автор ототожнює з пташкою, що символізує в українській міфології саме людську душу. Другий рядок початкового катрена нагадує “Сад божественних пісень” Григорія Сковороди з оспівуванням природи як природності і райського місця, де душа селиться, постійно перебуває, “почиває” з Олена ЛОГІНОВА, молодша наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка Напередодні 83-ї річниці від дня народження геніального кіномитця сучасності, заслуженого артиста України Івана Миколайчука в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка було велелюдно та душевно. Тут презентували нову книгу відомої кінознавиці, дослідниці в галузі кіномистецтва, заслуженої працівниці культури України, академіка Лариси Брюховецької “Іван Миколайчук як національний митець. Кінематографічні студії. Випуск 16-й” про одного з найяскравіших представників кіно 1960-х – початку 1970-х – виняткового часу, коли кіно в Україні здійснювалося як національно самобутнє мистецтво високої зображальної культури й повнокровних емоцій. У книжці розглянуто утвердження Іваном Миколайчуком національної ідентичності, аналізується гуманістичне послання його відомих ролей в кіно, висвітлено і фактично забуті, досліджуються національні пріоритети творчості сцена- Богом. Правомірно буде тлумачити оселю пташки як дерево життя в центрі Едему – зелене, живе, без зів’ялого листя. Це помешкання відкрите зовнішньому світу, не позбавляє можливості лету (як клітка, скажімо), але водночас наражає на небезпеку і загрози, бо щоденно “звивається поруч піщана змія”. Так у поезії П. Мовчана зринає мотив райського саду зі спокусником, що прагне вполювати душу людини. Емблема райського саду має суто авторський штрих: піщана змія – змія з пісків (що розсиплеться, згине, забудеться); змія кольору піску (алюзії на спокуси в пустелі, в яких нечистому завдано поразки Божим Сином і святими подвижниками). В тих спокусах преподобна душа не сама, адже Бог власною рукою відганяє від такої душі диявола (“щоденно листок шелестить для острашки”). У другій строфі поезії “Преподобно живу під листком, наче пташка” персонаж-оповідач уже зосереджує увагу на життєвих вітровіях. І помічає, що хитається не тільки листок, а і гілка, що її можна розтлумачити як символ людської тілесності. Гілка відростає від гілки, як у дереві роду – покоління. І тіло, і душа-пташка відчувають хитавицю як танець життя / танець смерті, прірву неба і прірву безодні, між якими душа вагається-хитається: Хитається гілка – оселя кленова, на вітрі танцює: хить-хить та хить-хить, нема супокою – душа колискова із прірви у прірву летить. Хитання позбавляють душу спокою. Прикметник колискова в другому катрені поєднуються не так із колисанкою і заколисуванням, як із самою колискою. Тож невпинний рух “угору – вниз” асоціативно уподібнено до руху маятника і стає контекстуальним синонімом зростання як тіла – в часі, так і душі – у випробуваннях. Однак у наступній строфі мовиться автором таки про заколисування і засинання. Оповідач ніби спускається вглиб метафори: все ще зберігаючи в полі зору єдність тіла і душі, зосереджується все ж на моментах душевного сну та пробудження. Персонаж покликається на один із Давидових псалмів, коли говорить про “зраховані ночі і дні” (“Твої очі бачили мій зародок, і в книзі Твоїй були записані всі дні, призначені для мене, коли жодного зних ще не було” – Пс. 138: 16). Життя в поета-мислителя постає як сон розуму, що, як відомо з вислову Франсіско Гойї, породжує чудовиськ. І, очевидно, усвідомлення цих чудовиськ – прокидання – спершу не приносить утіху, але печалить: Чи в прокиді втіха, якщо в колисанні проходять зраховані ночі і дні? Якщо кожен смуток і радість – останні, хоча випадали не вперше мені. Засмучує персонажа вірша “Преподобно живу під листком, наче пташка” ще і усвідомлення власної смертності, обмеження свого життєвого часу. Через те кожен смуток і радість відчуто ним як останні. Проте, хоча смуток є першою емоцією оповідача, на зміну йому все ж приходить радість. І можна витлумачити зміну оптики крізь біблійну призму, що трактує життя дочасне як сон, а життя вічне як пробудження, і то не тільки в зіставленні життя і смерті, а і зіставлені життя гріховного як ночі з життям праведним як днем (“Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла” – Рим. 13:12). Таку інтерпретацію уможливлює зачин поезії з теперішнім часом дієслова – “Преподобно живу”. Правомірне й інше відчитання, до якого підштовхує друга половина третьої строфи: “Якщо кожен смуток і радість – останні, / хоча випадали не вперше мені”. Бо те, що трапляється не вперше, повторюється – отже, не є останнім. І доречно трактувати це повторення в кількох регістрах: поперше, в контексті міфу про вічне повернення (циклічність часу і коловорот подій, їхнє постійне перетікання одне в одне); по-друге, в контексті напластування образів поезії Павла Мовчана “Преподобно живу під листком, наче пташка” (колиска як маятник часу; життя-сон і смерть-пробудження, що почергово змінюються, формуючи нерозривну єдність – за В. Стусом, “життєсмерть”); по-третє, в контексті поняття ритму (варіативного повтору, що проступає найперше в людському диханні – вдих-видих). І про цей “хвилястий” подих каже сам персонаж-оповідач у заключній строфі: Хвилясто дихну, і листок ворухнеться, відкривши на мить глибочезну блакить; І хтось запитає: – Ну як там живеться? змогли насолодитися фольклорним багатством нашого краю та поспівати разом. У супроводі троїстих музик у виконанні народного артиста України Ярослава Солтиса звучали українські народні пісні, які так любив Іван Миколайчук. Атмосферно й душевно було 14 червня в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка. Відверте, емоційне та енергетично наповнене спілкування ще довго зберігатиметься в душах усіх, хто мав приємну нагоду бути на першій презентації книги Лариси Брюховецької “Іван Чи стане снаги, аби лет пережить? Фінальний катрен є таким поверненням до початку на новому витку. Душа, що жила в Божому раю і під захистом Його руки; згодом пройшла хитання між пеклом і небом (уже як душа втілена); далі спізнала сон розуму і гріховне падіння та засмакувала пробудження і навернення. В якийсь мент душа відчуває майбутнє повернення до неба. Персонажу це бачиться як мінімальний порух Божої руки (“листок ворухнеться”), що на долю секунди відкриває душі глибочезну блакить неба. У фіналі звучить два питання, але той, хто їх ставить, не є чітко окресленим. І той “хтось” є одночасно душею людини, що питає Бога про життя загробне і свою здатність пережити розлуку з тілом, і Богом, що питає людину про її життя земне (в тілі) та про спроможність і готовність, аби злетіти в небеса. Ця подвійна адресація питань є продуманою авторською стратегією Павла Мовчана. Вона формує особливе “кільце”, яке наголошує на тому, що Бог і людина перебувають у діалозі і звернені один до одного, спрямовані одне на одного. Життя земне не відмежоване від небесного. Духовне є альфою (душа до втілення) і омегою (душа після розлуки з тілом) людського життя. Як бачимо з аналізу, поезія П. Мовчана “Преподобно живу під листком, наче пташка” аж ніяк не пейзажна (дерево, що хитається від вітру, з пташкою в кроні). Вона наділена філософським сенсом, є емблемою людського життя від буття в Едемі до повернення в Едем, від Бога і до Бога, котрому важить кожна душа, її захист і снага до лету (гілка-небо). За великим рахунком поет уклав у поетичні строфи емблему світоустрою загалом й історію однієї душі. Що свідчить про здатність Павла Мовчана в малому вмістити найбільше і показує снагу його поетичного лету, що не слабне з роками, від ювілею до ювілею. Нехай отой лет буде яскравим і нескінченним на радість усім, хто цінує філософську і образну глибочінь слова мовленого і написаного. Миколайчук як національний митець” у серці Буковини. Лариса Іванівна Брюховецька у книзі відгуків музею Володимира Івасюка залишила промовистий запис: “Радію, що в цьому сакральному місці, де витає дух Володі Івасюка, відбулася презентація книжки про Івана Миколайчука. Благословенний день. Вдячність усім, хто опікується цим чудовим музеєм”. Книга надзвичайно цікава і важлива не лише для фахівців, а й для усіх шанувальників кіно і тих, хто тільки починає відкривати для себе постать Івана Миколайчука. Павло Мовчан – особистість філософського типу. Попри те, що чимало його поезій більшого обсягу, автор тяжіє до ваговитості сказаного. Тож прагне не до слів, а таки до слова, одного-єдиного, в яке вміститься світ і з якого той світ розпочнеться.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин