З блокнота письменника · “Згадалося Франкове: “Блаженний муж, що йде на суд неправих, і там за правду голос свій підносить”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Бог усе бачить! Есей морально,етичний
Слово Просвіти, №26 за 2024 рік
Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України
Закінчення. Поч. у ч. 25 за 2024 р.
“Цукровий Донбас” Минуло два з лишком роки моєї праці в редакції газети “Радянське Поділля”. Прямо зримо відчував і бачив, як “контора” снує довкола мене павутину інтриг, підозр. Розумів, чим це може закінчитись: оголосять недовіру і витурять з редакції. Тож вирішив іти на випередження. У той час мій старший брат Тарас, закінчивши лісогосподарський факультет Української сільськогосподарської академії, отримав призначення на посаду лісничого Ємілівського лісогоспзагу Кіровоградської області. Згодом його запросили до Бершадського лісгоспзагу на Вінниччині, директором нижнього складу лісоматеріалів у Чечельницькому районі на півдні області. Він уже мав сім’ю, двох діток, при ньому проживала матуся наша Текля Талимонівна. І щоб бути ближче до них, вирішив перебратися до Вінниці і влаштувавшись на роботу в редакцію тамтешньої обласної газети. Викроївши вільний день, поїхав до Вінниці, зустрівся з редактором газети “Вінницька правда” Володимиром Орликом, висловив бажання переїхати сюди на працю і проживання. Мотив – хочу бути ближче до матері та брата. Звучало наче й переконливо. Не міг же йому сказати, що я – мічений КГБ, яке здійснює нагляд за мною денно й нощно. Редакторові моя версія здалася переконливою, і я став працівником редакції газети “Вінницька правда”, кореспондентом відділу промисловості. Праця моя на новому місці, зважаючи на набутий досвід, розвивалася успішно. На проживання влаштувався в сімейний гуртожиток будівельного підприємства, де проживали вдвох з інженером-будівельником, товариським вихованим чоловіком, Петром Літинським, що мешкав із сім’єю в м. Хмільнику, а місцем роботи мав Вінницю. За редакційними завданнями багато їздив по районах і містах області, писав кореспонденції, статті, нариси з підприємств, висвітлюючи кращий досвід трудових колективів, або ж навпаки – критикуючи за недовиконання доведених завдань. Намагався об’єктивно і всебічно оцінювати дії керівництва таких підприємств. Так, про виробничу діяльність Бродецького цукрового комбінату (Козятинський район) подав розповідь, яка друкувалася в п’яти числах газети підряд. Охоче писав нариси про людей праці, як правило, рядових професій: робітників заводів, фабрик, будівельників. Працювати було цікаво. Вінниччина була значно більшою за Хмельниччину територіально (мала 27 районів проти 20-ти на Хмельниччині) і за населенням, була набагато потужнішою економічно. Особливістю області була цукрова промисловість: тут діяло 42 цукрові заводи, область спеціалізувалась на вирощенні і переробці цукрового буряка. З пафосом ми, журналісти, називали Вінниччину в газеті “цукровим Донбасом”. Впадала у вічі гостинність подолян. Куди, бувало, не приїдеш у відрядження, одразу отримуєш запрошення пообідати чи повечеряти, місцева влада приділяла увагу працівникам преси. До речі, газета виходила п’ять разів на тиждень, з величезним накладом у 220 тис. примірників кожен номер (нині – просто неймовірно). Вабило й саме місто Вінниця. Збереглося в ньому багато старовинних будівель, пам’яток. У центрі – величезний парк. А візитівка міста – широченна багатоводна річка Південний Буг, по якій плавали прогулянкові кораблики. Вінниця чимось нагадувала Київ, мою юнацьку столицю, моє студентське захоплення. Колектив був, як і всюди: молоді й старші віком працівники, талановиті й не дуже, веселі чи похмурі. З деякими, як з галичанами Омеляном Костком, Іваном Коновартом, волинцем Григорієм Борисюком, вінничанами Василем Кобцем, Михайлом Каменю-ком, приятелювали. Перші троє, як і я, були із західних областей України, звісно, знали про боротьбу ОУН–УПА. Особливо Григорій, старший за мене на шість років (1935 р. н.). Збиралися, бувало, у когось на квартирі (я такої ще не мав) на Різдво, Великдень, Трійцю, колядували, співали обрядових пісень. Гриць, як старший серед нас, був заводієм. Йшло нормальне виробниче життя рядових працівників редакції, людей із вищою освітою, випускників переважно Київського та Львівського університетів, факультетів журналістики. До цього часу моя сім’я круто зросла одразу на двох близнюків, хлопчика і дівчинку, яких ми назвали Богданом і Мирославою. А ще був старший син Ігор. Їх із мамою я забрав із Любара до Вінниці, для чого випросив кімнату в сімейному гуртожитку хімкомбінату. Чекали квартиру від редакції, де я оформився в пільгову чергу на житло як багатодітна сім’я. Восени 1976 року сина Ігоря віддали до першого класу школи № 8. Все ніби йшло гаразд… Так минуло два роки.
Чорним по білому Грім ударив на початку 1977- го. Заходжу до редакції, а на мене якось підозріло дивляться співробітники відділу, мовчать, обходять і швидко біжать у своїх справах. Чого б то? Про це ділюся із заввідділу А. Непийводою. Він у відповідь: – А ти піди на другий поверх, подивись на дошку оголошень. Заінтригований і спантеличений, спускаюсь східцями, підхожу до тієї дошки і читаю таке, що мов обухом по голові. Чорним по білому: “Догана оголошується працівнику відділу промисловості Васильчуку Святославу Карповичу за те, що скрив у своїй біографії, що його батько, Васильчук Карпо Олексійович, був запеклим оунівцем, ворогом радянської влади, засуджений радянським судом на 25 років тюрми. Ці факти Васильчук С. К приховав перед керівництвом редакції. Ганьба оунівському нащадкові! Головний редактор (підпис) В. Орлик”. Зрозуміло, то була рука КДБ, який проінформував редактора. Адже відчував, що за мною стежать: ставили провокативні запитання на лояльність окремі працівники (Непийвода, Пічкур, Дудкевич), а завгосп редакції Борис Виноградов якось наодинці втаємничено каже: “У вихідні мене кілька разів викликали до редакції, щоб відмикати двері кабінетів, і люди з “контори” обшукували твого письмового стола. Стережися”. Я пообіцяв зберегти в таємниці його слова, подякував за розуміння і співчуття. Відтак, підійшов до редакційного художника Василя Петренка і попросив намалювати олівцем велику дулю, мов, для кумедії. На аркуші з малюнком дописав унизу: “І що ти тут шукаєш, собачий сину?” Поклав в одну з шухляд. Відомо для кого. І певен, що тії “сини” читали послання. …Ошелешений побаченим, повернувся у відділ. Колеги Непийвода і Федоров уткнулися писками в читання, нічого не запитують, мовчать. Я – так само… Ледь дочекався закінчення робочого дня, йду додому. Розповів дружині про біду, та – в сльози: – А що ж далі? Тебе виженуть із роботи, а в нас троє малих дітей, двом меншеньким і року нема. Житла нема, грошей нема, куди йти, що робити? – заголосила. Намагаюся заспокоїти її, доводити, що це якесь дике непорозуміння. Так, мій батько справді засуджений, але до чого тут я? Адже в редакції працює не батько, а його син, який його навіть не пам’ятає (батька схопила і засудила трійка НКВД, коли мені було три роки). А син, як відомо, за батька не відповідає. І ми, діти, не вибираємо батьків, які вже є, такі є. Спробую порозумітися з редактором. А ще вирішив звернутися в юридичну консультацію, що скажуть про це юристи. Зайшов, розповів суть. Приймав старшого віку чоловік десь років за п’ятдесят. Уважно вислухав, тоді мовив: “Догану вам винесено безпідставно. Покарати працівника можна лише за порушення виробничого процесу чи трудової дисципліни. А щодо батька – це чисто моральна категорія, яка до виробничого процесу редакції немає жодного відношення. Тож вважайте, що такої догани у вас немає”. Чемно дякую фахівцеві, розважливе роз’яснення дещо підбадьорило. Повертаюсь до редакції. А там – повна гуртова ігнорація: зі мною не вітаються, при зустрічі перелякано обходять стороною, швидко ховаються по кабінетах. У відділі та сама картина: новий заввідділу Петро Горбаренко не дає завдань. Сиджу, щось читаю з дев’ятої ранку до першої дня, тоді трамваєм – додому на обід до свого гуртожитку і хутенько назад, аби встигнути до редакції до другої дня. І так до шостої вечора, до закінчення ро-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
