Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Діла добрих оновляться, Діла злих загинуть”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Вшанували героїв УПА

Слово Просвіти, №26 за 2024 рік

Знову беру слово: – Що ж це робиться? Куди я піду серед зими (був лютий) з трьома малолітніми дітьми? Та ж всі ці роки я добре виконував редакційні завдання, був переможцем конкурсу журналістської майстерності. Мав хороші стосунки з колегами. Знову різко вихопився редактор В. Орлик: – Ти нас тут не розжалоблюй! Іди, куди хочеш, нас це не стосується! На диво за ним вихопився Григорій Борисюк, родом з нашого повстанського краю, з-під Луцька, і почав: – Святославе, не накривай нас усіх мокрим рядном, ніби ми були лояльні до тебе. Бо сприймали тебе як нормальну радянську (?) людину, а ти, виявляється, ось хто, син оунівців, які плюндрували рідний край, убивали масово наших людей, закидали трупами дітей криниці. Особливо прикро було слухати ці зразки дикої совіцької анти-оунівської, антиупівської, антиукраїнської пропаганди, якою влада сіяла зло і ненависть у душі мешканців насамперед західних областей України про учасників руху Опору за визволення України з-під московського ярма і побудову незалежної Самостійної української Держави – від вихідця з нашого повстанського краю. Григорій, 1936 року народження, без сумніву, бачив повстанців, знав, як підтримував їх наш люд. Але заради кар’єри, “пари постолів і шварки на обід” (В. Симоненко), свідомо став на бік ворогів повсталої Волині та Галичини, ганьбив і паплюжив їх. У той же час мій старший брат Тарас, його ровесник, маючи десять років, возив кіньми на треті села харчі, зброю і набої повстанцям. Я сам добре пам’ятаю хлопців-партизан, як у нас на Волині називали повстанців. Вояки приходили до нашої хати десь до 50-х років, особливо взимку, – обігрітися, обсушитися, з’їсти гарячої картоплі чи юшки та випити теплого узвару. Їм співчували, допомагали, чим могли. Тож як би я дозволив собі кривити душею, ганьбити свого батька, надрайонового провідника ОУН Костопільської округи, військового округу УПА “Заграва” на Рівненщині? Адже в Русі Опору була задіяна вся наша сім’я: старший брат Андрій воював в УПА, сестри Ольга, Ганя і Надя були членами Юнацтва ОУН, заготовляли харчі, одяг, взуття для воїнів-постанців. Ще на тих зборах-розправі виступили “гнівно” Денис Левчишин, Яків Муляр, Анатолій Непийвода. Тоді – до голосування. “За” моє вигнання була “подавляюща” більшість. Кілька осіб утрималось. Раби системи запопадливо проголосували за своє рабство. Особисто кожен засвідчив: Нікчемна, продажна челядь, Банда кривляк, для втіх, Й щоб мати щось повечерять Годувала холуйством їх (ідолів – С. В.). Василь Симоненко Розходились мовчки, насуплені та задоволені… дали “атпор врагам савєцькой власті”. Назавтра я, не маючи більше жодних ілюзій щодо позиції керівництва редакції, написав заяву на звільнення за власним бажанням, аби не чекати гіршого. Заніс її редакторові, той охоче підписав, мовивши: “Зразу б так!”, отримав розрахунок, забрав трудову книжку і пішов… у нікуди. Просто додому. А там видно буде. Але моя вінницька драма на тому не скінчилась. Як я казав, старший син Ігор навчався в першому класі Вінницької школи № 8. Як виявилося, заступницею директора там була Олександра Пічкур, дружина редакційного працівника Діми Пічкура. Їй він розповів цю сумну драму, хвалився, що теж проявив пильність. А перелякана “мадам” про все розпатякала вчителям школи, з усіма совіцькими страшилками. Настроїла відповідно класну керівничку мого сина. Та, в свою чергу, підбурила вороже дітей класу проти Ігоря. Вони тикали в нього пальцями і вигукували: “Прєдатєль, прєдатєль!” Отакий приклад совіцької “педагогіки”… Сина в сльозах забирав я зі школи, буквально переслідуваного однокласниками, одуреними і шантажованими злими вчителями. Довелося терміново перевозити його до діда й баби в Любар, райцентр на Житомирщині, де він продовжив навчання в тамтешній школі. Слава Господу, гараздно. А по радіо й телебаченню щодня горлала совіцька пропаганда: “Я другой такой страни нє знаю, Гдє так вольно дишіт чілавєк!” Так я опинився в Житомирі. *** …Муж той В добрі своїм спіє. А лукавих нечестивих І слід пропадає – Як той попіл, над землею Вітер розмахає. І не встануть з праведними Злії з домовини. Діла добрих оновляться, Діла злих загинуть. Т. Шевченко. Давидові псалми Стережіться ж, Бо лихо вам буде. Тяжке лихо. Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога! Бо в день радості над вами Розпадеться кара… Т. Шевченко. Холодний Яр Традиційно на Трійцю, 23 червня в селі Мигалки Бучанського району Київської області відбулося вшанування полеглих героїв Української Повстанської Армії. 30 березня 1944 року біля Мигалок відбувся бій відділу УПА “Базар”, який здійснював рейд по Житомирщині та Київщині, із енкаведистами. Упівці відбили атаки і відійшли. Але 12 воїнів полягли в нерівному бою. Один із командирів упівців Лисогір був поранений і, щоб не потрапити в полон, підірвав себе гранатою. Селяни поховали тіла героїв на околиці Мигалок. Вже в незалежній Україні було встановлено пам’ятник і впорядковано могилу. Для націоналістичних організацій стало доброю традицією вшановувати в Мигалках борців за Незалежність України на Трійцю і Покрову. Також іноді таке вшанування відбувається в березні на роковини бою. Так само редакційні “колеги” дурили себе та інших людей, раділи зі свого рабства, пишалися ним. Он як ми любимо Москву, он які віддані Кремлю. Служити окупантам – честь, славити колонізаторів – радість, нищити всіх незгідних – обов’язок. За це – стабільна шкварка на обід та холуйські постоли. О люди! За шмат гнилої ковбаси У вас хоч батька попроси – то оддасте. Т. Шевченко Ніхто з них і гадки не мав, що Бог з небес усе бачить і чує. Правду і Кривду, хто яку вчинив. І записує в небесні Святці. І Карму небесної помсти за вчинене криводушництво вже записано кожному. Почалося з того, що за кілька років помер наглою смертю прямо на вулиці Петро Горбаренко, не доживши до 50 років. Невдовзі за ним забрали до себе рогаті нечестивці редактора В. Орлика та “землячка” Г. Борисюка, Дениса Левчишина, Якова Муляра, Анатолія Непийводу, Дмитра Пічкура, його дружину Олександру, Дмитра Дудкєвича. Бог усе бачить! І воздає кожному по заслугах, добрих чи злих. Те саме було ів Житомирі, коли “розпалась Божа кара” над Ю. Спіженком, Ф. Пендерецьким, В. Матвійчуком за криводушництво та заподіяні мені кривди. Тож про Господній справедливий суд слід пам’ятати завжди, всім і кожному. Діла добрих оновляться Після сумних для мене вінницьких подій я опинився в Житомирі. До редакції більше не пішов, аби не повторилась попередня історія. Став до праці у виробничому об’єднанні “Облсільгосптехніка” редактором із висвітлення передового досвіду в сільському господарстві. Набув авторитету в колективі, згодом отримав чотирикімнатну квартиру як багатодітна сім’я. Діти пішли до школи. Згодом усі троє здобули університетську освіту. У 1989 році, в період потужного національного здвигу, я ор- Під час вторгнення московських загарбників у 2022 році місцеві жителі замаскували пам’ятник сосновим гіллям. Цьогорічної Трійці на могилу було покладено гірлянду слави. Настоятель храмів Православної церкви України в Мигалках і розташованій поблизу Пісківці о. Богдан Соколов відслужив па-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин