Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Подія року · “Для нас рай – це Україна. Ми його маємо доглядати і оберігати. І цю священну заповідь ми маємо виконувати сумлінно”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Незагублені жіночі історії: Київ – Ловран», с. 13

Незагублені жіночі історії: Київ – Ловран

Слово Просвіти, №26 за 2024 рік

Закінчення. Початок на стор. 13 книжці “Одна з нас” тривалістю 28 годин 54 хвилини 17 секунд. У DAISI форматі – у відкритому доступі на сайті – її можуть послухати люди, які спроможні лише чути. Електронну версію видання прочитають ті, кому не дістався паперовий варіант. У тривимірному здійсненні унікальний Культурний проєкт “Одна з нас” розрахований на тривале життя. У книжці нема історій важливих і менш значимих, є історії різні і неповторні. Оприявивши свої життя, героїні створили портрет жіночої України. Тут не глянцеві дівчата, які прагнуть підняти свій рейтинг за рахунок “полуничок” із приватного життя. Мої дівчата “зрізають коси”, щоб зекономити воду на митті волосся на лінії вогню. Вони одягають берці замість улюблених черевиків на підборах і йдуть на фронт. “Я зробила свій вибір ще на Майдані…”, – повторюють народні героїні України, які, до того ж, героїнями себе не вважають. Вони беруть на себе важку і небезпечну роботу, йдуть на передову, рятують життя бійців, штурмують міста на сході. Повертаються з війни, загоюють рани, контузії, долають ПТСР і стають до активного життя. Мої героїні пишуть книжки про війну, знімають документальні фільми, обстоюють кордони українського слова, розгортають прапор на найвищій вершині світу, стають паралімпійськими чемпіонками. Багато зних втратили фізичне здоров’я, але інклюзія дала можливість відкрити в собі додаткові таланти і ресурси. Тетяна Скиртач, по! зивна “Ромашка”, – пара! медикиня служби ASAP, що перекладається “Так швидко, наскільки це можливо!”. І часом для порятунку чийогось життя Ромашка має лише 30 секунд, бо саме за стільки витікає кров при пораненні в шию. До війни Тетя! на мала власний успішний бізнес. Але з початком війни, пішла на фронт, закінчила курси НАТО. “Я б могла залишитися в Києві, але хто рятуватиме хлопців і дів! чат?” Когось врятувати не вда! ється. Російські снайпери не за! лишають їм шансів на життя. У неї на очах помер смертельно-по! ранений Василь Сліпак. І Таня не може згадувати про це без сліз. Хоча вважає сльози не жіночою слабкістю, а виявом великого людського почуття. Війна закін! читься. У мирному Києві вона ходитиме на підборах, бо просто їх любить, як і запах французьких парфумів з мирного життя Тані- Ромашки Історикиня Оксана Кісь – авторка книжки “Жінки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти”. Охоронці зневажливо казали про них: зечки, бандерівки, пособниці і вважали табірним пилом. Сталінська система ГУЛАГу мала на меті зламати їх, перевиховати або просто перетворити в табірний пил. У таборах вони мали відчути власну мізерність, забутість, знеособлення. А вони вирішили протистояти системі своїм життям. Жінки не втрачали людяності, одомашнювали бараки, вишивали, співали, допомагали одна одній, лікували, колядували, переказували прочитані колись книжки, молилися, святкували і вірили. І вижили через власну дієздатність! Дитинство ветеранки російсько-української війни Андріани Сусак минало серед косівських жовто-зелених кольорів. “Я була з дитинства охаяна любов’ю і патріотизмом… Замість казок про принцесу моя бабуся розповідала мені казки про Сибір, де відбула 20 років таборів за те, що її брат був учасником УПА... Моє рішення – з Майдану йти на Схід – не випадок, а обов’язок. На Майдані ми ставали нацією, ми одягали крила, і нам здавалося, що ми можемо все. Бабусині історії спрацювали у 2014, коли Андріана залишила мрію про Японію, де вже почала працювати і поїхала за щастям у місто Щастя, на Луганщину, ставши штурмовичкою Перша премія за книжку “Одна з нас” штурмової частини батальйону “Айдар”. “Одягла балаклаву і пішла”... Вона стала народною Героїнею, засновницею Жіночого Ветеранського Руху. А в лютому 2024 Андріана знову пішла на фронт, була важко поранена, і її збирали по маленьких частинках, ледве врятувавши… Ірина Галай – перша в світі українка, що підкорила Еверест. Народжена у Мукачевому, Іринка змалку каталася на лижах у рід! них Карпатах. Але професію об! рала неспортивну – стала керів! ницею відділу у нафтовій компа! нії. Кавказьку гору Казбек підко! рила, побившись об заклад з дру! гом. А затим були Кіліманджаро в Африці, Ельбрус, Монблан і на! решті Гімалаї, де вона відсвятку! вала свій день народження. Під! нявши прапор України на найви! щій точці планети, Ірина довела, що сила духу, мета і наполегли! вість допомагають здійснити найнеймовірнішу мрію. Попере! ду нові вершини! Режисерка Ольга Самолевська, лавреатка Міжнародної премії ім. Андрія та Арсенія Тарковських, Мистецької премії “Київ” ім. Івана Миколайчука. Авторка дванадцяти стрічок, в числі яких – “Катерина Білокур. Послання”, “Мені страшно малювати маму”, “Пам’яті загиблих споруд”, “Перша леді зони відчуження”. Її новий документальний фільм “Час недитячий” (“Укркінохроніка”) – спогади людей, чиє дитинство обпалила війна... Є у фільмі і спомини про війну маленьких українців і українок з Луганщини та Донеччини, вже сьогоднішню війну... Часи недитячі повторюються. На жаль... Але на щастя завжди є люди, здатні протистояти насильству. Люди без страху. Таким був Микола Макаренко, герой стрічки Ольги Самолевської “Пам’яті загиблих споруд”, розстріляний НКВД 4 січня 1938 року. Він один, як один у полі воїн, не підписав лист за знищення Михайлівського Золотоверхого собору, бо він, мовляв, ніякої цінності не має… Заслужена майстриня народної творчості Леся Денисенко – перша і єдина жінка у семи поколіннях гончарів великої родини Денисенків. Тай в Україні таких нема жінок-керамісток, які творчий задум вичакловують саме на гончарному крузі! Леся спростовує стереотипи про суто чоловічу професію гончара, що гріх жінці вмочати руки у глину! Розписувати, будь ласка! Творити малі форми, запрошуємо! А крутити круг жінці – важко! Складно правильно випалити глечик! Перепалиш – трісне! Не допечеш – воду пропускатиме! Та Лесина душа лежить до вічної глини! До миттєвостей, які народжують не просто красу, а дуже потрібні і корисні людям побутові речі! Тому найбільша радість – у рідному Василькові, у батьківській хаті знову сісти за гончарний круг, який рухає український космос! Щоправда, під час ракетних обстрілів у березні 2022 її обійстя поранили рашисти… Тетяна Яровицина, поетка, авторка унікальної поетичної збірки “Тендітна сила”, волон! терка, співзасновниця Міжна! родного проєкту “Шевченко єд! нає народи”. Її історія про пое! зію, фальш і правду, українське слово, громадянську позицію, небайдужість, дорогу до самоі! дентифікації, Маріупольські зус! трічі, “Поетичні передзвони”. Вона залишає присмак літа і сон! ця – надії і віри. Тетянка пережи! ває втрати рідних людей, прово! дить творчі зустрічі в бібліотеці ім. Г. Сковороди. І знову пише. Моя нескорена Моя невиспана, з палючим поглядом, з мішками синіми під очима, знайома з підступом, війною, голодом, з важкою ношею за плечима… Іде, накульгує, проте – нескорена. Вчить мову прадідів. Стає до війська. Бо їй відміряно довіку гонору. Глибока нація. Українська! Кілька років тому журналістка Марина Ткачук поїхала знімати телесюжет про українців у Казахстані. Передача готувалася до 70 – річчя акції “Захід”, внаслідок якої з Західної України за один день – 21 жовтня 1947 року – примусово було виселено близько 80 тисяч осіб! Те, що почула Марина від очевидців депортації, вже не відпустило. Історії про те, як літніх людей, жінок, маленьких дітей два місяці везли з України в товарняках, мов худобу, як викинули посеред голого безвод- З Марією Мелешко, членкинею Ради національних меншинного степу і наказали облаштовувати житло, як вони копали тверду, мов камінь, землю ложками, бо інструментів у людей не було, просилися в кадри документального кіно. І Марина стала режисеркою фільму “Три Івани. Історії українців у Казахстані”. Простежила долю трьох Іванів – Бойка, Карпінського, Мамчура. Першого депортували у Казахстан за те, що сестра була підпільницею ОУН. Карпінського засудили за те, що знайшли “Історію України” Грушевського і “пришили” тероризм. Іван Мамчур зі Львова, отримав 10 років таборів за участь в УПА, будував Бєломорканал, потім – місто Жезказган… “Але не було й дня, щоб я не думав про Україну”, — скаже він. На жаль, саме в той день, коли фільм був повністю готовий, і щаслива Марина зателефонувала пану Івану, 95-літній легендарний Герой помер, так і не побачивши картину. А ніхто ж досі не покараний за тотальне російсько-імперське знущання над нашими людьми... І в цій непокараності – наша тривога. “У мене історія з Лесею Українкою почалася змалечку, – розповідає актриса Галина Стефанова. – Я виростала на Колимі, бо батьки мої, родом із заходу України, були ув’язнені в совєтському ГУЛАГу. А Україна – то була для нас із сестрою Наталею така земля обітована, омріяна… І все, що йшло з України, було неймовірно. В Україні були наші бабусі, наші кузини, була наша кузинка Леся, яку я дуже люблю. І коли моя мама читала Лесине “Мамо, іде вже зима, снігом травицю вкриває…”, то я була переконана, що Леся Українка і є моя кузинка Леся. Тому Леся Українка – це було рідне, одразу привласнене, вона стала моя”... Після радіопередачі я сфотографувала пані Олену Бондаренко поруч з портретом її мами Ольги на виставці “Українці, які перемогли ГУЛАГ”. Оленина мама перемогла, дочекалася реабілітації. А під час Кенгірського повстання, у 1954 році, вона була дівчиною. Коли розбили мури між чоловічими і жіночими бараками, ув’язнені почали шукати рідних. Вони теж “знайшлися” – Оля Лядська і Ференц Варконі. 40 днів тривало повстання і було жорстоко придушене. Але ті 40 днів принесло відчуття свободи, сили духу і найсильнішого у світі кохання. Ференц і Ольга встигнуть обвінчатися… Але ніколи більше не побачаться. Оленка, їхня донька, народиться далеко за межами України. Мама довго буде приховувати правду про Кенгірську історію. Олена стане журналісткою, громадською і політичною діячкою, народною депутаткою України і правозахисницею. Вона дізнається, ким був її тато, але не встигне його побачити. В Олениній історії – найсильніші людські почуття, освячені духом свободи і обпалені сталінським молохом. Трирічною дівчинкою Віра Баринова!Кулеба вперше затисла пальчиками вуглинку і заходилася розмальовувати піч. Заняття потрясло, і Вірочка вирішила, що віднині малюватиме завжди. Минуло майже вісімдесят літ, дівчинка давно стала народною художницею України, визнаною цілим світом. Але бажання творити не полишало з тих пір її ні на мить. Тема творчості – жіночі образи, найголовніший серед яких – матері. “Великій Доньці України, що відданістю свого вогненного таланту в своїх видатних творах возвеличила рідну Матір”, – написав Вірі Бари-новій-Кулебі. М. А. Стороженко в альбомі “Мій Шевченко”. Так і є. “Моя мама була на барикадах увесь час, що б вона не робила”. Так сказала журналістка Миро! слава Барчук, донька Ніли Крюкової, Героїні України, розповідаючи про маму. “Я пригадала, як 2004-го року мама стоїть на Майдані. Як помаранчеве море співає “Ще не вмерла України”, і ми відчуваємо, що таке наш народ. Для мене це було тоді вперше, коли я зрозуміла, що таке мій народ, що це таке, коли ти зливаєшся з ним. А мама дивилася на це помаранчеве море і сказала мені: “Напевне, тут є і моїх кілька тисяч людей!” Вона мала на увазі, що обійшла із програмами української поезії Ліни Костенко, Василя Стуса, Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Лесі Українки школи, підприємства, ліцеї, університети, ПТУ… Вона працювала у Спілці письменників, їздила по всій Україні, тому для неї було так важливо відчувати, що “ці слухацькі очі – мої, що ці серця – мої, і я починаю з ними працювати”… Усе життя, і після 95-го року, вона була у вирі подій! І коли у 2006-му році мама так фатально травмувалася, то її слова були: “Чому це сталося не на барикадах?” Тетяна Ковтунович, дослідни! ця Усної історії, створила книжку “Капелани. На службі Богу і Ук! раїні”. Вона вислухала, ретельно архівувала і оприлюднила живу історію по гарячих слідах, коли слово свіже, спогад непридума! ний, любов животворяща. Війна закінчиться, а книжка, видана Українським інститутом націо! нальної пам’яті, служитиме Ук! раїні правдою про смертельну війну. І про людей Світла – капе! ланів і капеланок. А ми читатимемо вступне слово митрополита Іоана: “Для нас рай – це Україна. Ми його маємо доглядати і оберігати. І цю священну заповідь ми маємо виконувати сумлінно, не шкодуючи свого життя. І коли є ворог, який зазіхає на нашу землю, ми маємо захиститися, зупинити його. Як-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин