Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми по-справжньому не знаємо · своїх лицарів пера”. Подвижники «Просвіти» · с. 6сторінка оригіналу ↗

Добра українська душа Кілька штрихів до портрета журналіста, письменника, видавця Яреми Гояна, якому цих липневих днів виповнилося б 80 років

Слово Просвіти, №26–27 за 2020 рік

Андрій МЕЛЬНИЧУК, заслужений журналіст України 1. Одразу ж зазначу (з певним докором і собі самому): ми по-справжньому не знаємо своїх лицарів пера, не до кінця уявляємо, скільки важкого труду вони вкладали й, попри літа, вкладають у духовний розвій української нації, в доробок рідної культури. А саме до таких Богом просвітлених особистостей відношу скромного, сумирного, тихого Ярему Петровича, чия творчість вшанована Шевченківською премією, вищої за яку в Україні немає. Він демонструє мені невелику за обсягом, скромно видану книжку: — Це дороге моєму серцю видання, можна сказати — раритет. Ось поглянь: дата виходу — 1954 рік, місце випуску — Київ. І тираж чималенький — 75 тисяч примірників. Цю книжку, ці новели бережу, як найбільшу свою цінність. Написав її наш Олесь Гончар. І власноручний напис колись зробив для мене. Ось кому маємо поклонятися. Він не одному з нас, селянських дітей мого передвоєнного й воєнного покоління, освітив шлях до літературного храму. ...Був початок нового, 1960-го року. Викладачі й студенти Львівського державного університету імені Івана Франка в дивному Різдвяному полоні готувалися до широкого відзначення трьохсотріччя свого славетного навчального закладу. Саме тієї пори, в рамках підготовки до великого дійства, й завітав до українського студентства Олесь Гончар, чиє яскраве ім’я пломеніло в уяві кожної освіченої людини. Послухати живого класика, якому тоді йшов лише сорок другий рік, у найбільшу залу університету зібралося стільки “молодого, незнайомого племені”, що й справді яблуку ніде було впасти. А потім такого жаданого гостя атакували бажаючі взяти автограф. Був серед них і першокурсник факультету журналістики Ярема Гоян, допитливий хлопець, що приїхав навчатися з покутського села. “Олесь Гончар одразу ж став для мене знаменням, Божим провидінням. У нього згодом черпав снагу, як черпав її в Шевченка, Франка, Лесі Українки, Стефаника, Ольги Кобилянської...”, — почув я з уст щасливого власника раритету, на якому виведено: “Яремі Гояну — Олесь Гончар. Січень. 1960”. Не відав тоді і не гадав мій співбесідник, що пройдуть роки і Олесь Терентійович щиро-щиро прихилить його до себе, стане йому неначе батьком, мудрим порадником, доброю душею. А книг з безцінними автографами дорогого Олеся з’явиться в Гояновій бібліотеці стільки, як у жодного з колег по літературному цеху. І то не було Яремовою забаганкою, самоціллю, ні! То був вияв душі й серця самого Гончара. 2. Гоянова дорога в широкий світ, у журналістику й літературу, як і в усіх дітей, особливо сільських, складалася непросто. Прикладом у житті йому, як і старшому братові Петрусеві, завше були тато Петро і мама Олена — красиві, чесні, роботящі люди. Селяни од кореня прадавнього галицького роду, вони випромінювали в собі аристократизм українського духу, що його виховували й у своїх синочках. Покуття... В красивому селі Микулинці, що побіля древнього Снятина народилася Яремова мама Олена, тут витоки творчості її брата — геніального українського художника Василя Касіяна. А другий рід — Гоянів, закоренився в селі Залуччя Снятинського району, над оспіваним у народі, бистроплинним Черемошем. Саме тут з’явився на світ Яремів тато Петро. Виросте він мудрим, кмітливим хазяїном, вродженим просвітянином, якого у вересні 1939 року односельці оберуть депутатом до Народних Зборів Західної України. То із його голосу Збори приймуть доленосне рішення про омріяне об’єднання Західної України з матір’ю-Україною в одну нерозлучну сім’ю — Українську Державу. Тут, у Залуччі, й з’єднають свої долі чарівні Олена й Петро. Невдовзі в них з’являться два синочки-ангелочки Петро і Ярема, останній із них — у квітучому липні, за рік до нападу на нашу землю гітлерівських фашистів. Юні Гояни росли завзятими до праці, охочими до всяких наук. Приміром, молодший із них, окрім літератури, мови та історії, виявляв неабиякий інтерес до дисциплін точних — математики, геометрії, фізики. Коли прийшла пора, навіть зробив спробу вступити на математичний факультет Дрогобицького педінституту, але... Друга спроба до колишнього Станіславського педінституту також завершилася невдачею. Отож, два роки після закінчення школи довелося Яремі місити неблизьку дорогу (п’ять кілометрів, бо село Залуччя дуже велике) на ферму, де працював обліковцем. І в школі, і в колгоспі не розлучався з пером. Дописуючи в районну газету “Колгоспник”, потай мережив вірші. Одного разу до нього на ферму завітав сам редактор газети зі Снятина Антон Васильович Шидловський і запропонував йому скромну посаду літпрацівника-коректора, наголосивши, що справа це відповідальна, можна сказати — державна, але хлопцеві буде вона по силі… 3. Робота в “районці” перейняла кожну клітиночку творчої натури юнака. За час праці тут він, здавалося, оспівав усе і всіх. Матеріали за його підписом ішли в кожному номері, часом — по два-три. Зібрав надруковані в газеті публікації і насмілився податися до Львова, вступати в університет. Склав вступні екзамени — і омріяні студентські аудиторії навстіж відкрилися для галицького сільського хлопця. … Враз молодому журналістові уявилося вкотре почуте від мами, як теплої червневої днини, в неділю 22 червня 1941-го її коханий Петро, взувши на босу ногу сандалі й зодягши сорочку з короткими рукавами, взяв дві банки молока (добру корівку мали, на весільні гроші куплену) й поніс їх полями, а далі мостом через Прут бабі Євдокії Касіян. “Я, — вивищувався в думці студент, згадуючи мамині розповіді, — лежу собі в колисці, а старший від мене на три роки братик Петрусь коло мене грається. Мама клопочуться на кухні, співаючи своїм прекрасним сопрано. Чим не ідилія? Коли це влітає до хати сусідка й уже з порога кричить: “Чого це ви, любесенька Оленко, так розспівалися? Та же війна почалася, німець Снятин бомбить... А де чоловік ваш?” “Молоко в Микулинці поніс” — відповідають мама, все ще не вірячи в почуте. “Ой горенько, більше його не побачите”, — кидає крізь сльози сусідка. Він і справді додому не повернувся ні того дня, ні через місяць, ні через рік. Мама ніяк не вірили в найгірше і нам про це нашіптували, хоча певний час її слова линули повз мене: “Молімося, діточки мої, хрестімося до Господа Бога нашого, Творця-Вседержителя, й ваш таточко неодмінно повернуться”... Бог, напевно, почув молитви наші. Коли Червона Армія визволила Прикарпаття від фашистського чобота, в домівку нашу ангелом-охоронцем прилетів солдатський трикутничок, увесь татовим почерком помережений: так і так, я живий-здоровий, чого і вам бажаю, чекайте — обов’язково повернусь. І вони після війни, залікувавши рани, одержані під Берліном, мов із казки з’явилися перед нами. Чим не сюжет для журналістської оповіді?” “А чому б, — розмірковував далі наодинці з собою Ярема, — не написати про свого легендарного вуйка Василя Ілліча? Ну, хоча б про той випадок, коли він потрапив у руки до жандармів?” І знов уява повела студента, цього разу в далекий 1914-й, коли через міста й села Галичини пролягли фронти Першої світової війни. Молодий Касіян якраз завершував навчання в Снятинській гімназії, вигартовуючи тут малярський хист. Якось йому забаглося змалювати гармату. Натуру довго шукати не довелося: неподалік, за містом, стояла на старті австрійська армія — і він пробрався в її лаштунки. Так захопився малюнком, що й не зчувся, як його оточили й схопили вояки. Привели до командира, сказавши, що упіймали шпигуна, який, мовляв, змальовує наші позиції. “Повісити ірода!” — беззастережно випалив той. Касіянів батько кинувся шукати порятунку в Василя Стефаника, який був депутатом австрійського парламенту іна той час перебував у рідному селі Русові. Саме завдяки йому життя майбутнього геніального художника вдалося врятувати. Ярема Гоян закарбував у пам’яті багато інших епізодів з життя-буття своєї сім’ї й родини, своїх земляків. Із часом вони обростали все новими й новими цікавими деталями і згодом вилились у хвилюючі новели, повісті, есеї. Але це буде потім, через випроби журналістського таланту в львівській обласній пресі, а відтак у колись провідній газеті “Радянська Україна”, де йому випало трудитися спершу як власкорові у Львівській області, а затим у Києві кореспондентом відділу культури, завідувачем відділу. Цій газеті Ярема Гоян віддав двадцять років, уславивши на її сторінках не одне мистецьке ім’я. Серед героїв його нарисів — Наталія Ужвій, Марія Приймаченко, Станіслав Людкевич, Микола Колесса, Олена Кульчицька, Анатоль Кос-Анатольський, Дмитро Гнатюк, Анатолій Авдієвський, Богдан Ступка, Анатолій Мокренко, Анатолій Пашкевич, браві хлопці із “Явора”, легендарні сестри Байко, чарівне тріо Мареничів... Тих славних імен не вбереш у добру сотню. 4. цьому ряду осібно стоїть ім’я Василя Касіяна, яке й на мить не випадало з поля зору Яреми ні в пору його праці на журналістській ниві, ні пізніше, коли став професійним письменником, відомим видавцем. Якось радо почув із уст Василя Ілліча: “Живу за принципом — ні дня без риски!” Його вельми вразили ці слова, бо й сам він трудився під девізом — “ні дня без рядка”. Обидва митці — один у графіці й малюнку, а інший у слові ревно несли “солодку каторгу”. Високородний талант Василя Ілліча всякчас вражав племінника. Чимало нових творів знаменитого вуйка народжувалися, вважайте, на його очах, особливо тоді, коли, переїхавши в Київ, він деякий час мешкав у його квартирі неподалік Софіївської площі. Коли його в 1976 році не стало, Ярема Гоян найперше взявся за збір споминів про нього. І така книга — ґрунтовна, глибока, містка — побачила світ. Працюючи у “Веселці”, Ярема Петрович зробив надзвичайно багато доброго на пошану творчості Касіяна. Тут побачили світ і спогади художника в багатоілю­ Кожного разу, коли траплялася нагода побувати в оселі нині вже незабутнього Яреми Петровича Гояна, не переставав захоплюватися його багатою книгозбірнею. Прикметно: чимала дещиця книг підготовлена саме ним, й вийшли вони у колись дуже потужному видавництві “Веселка”, котре він очолював упродовж чверті століття спершу як головний редактор, а потім і як генеральний директор, обраний веселчанами. У тих рядах осібно виділяються томи його авторства. Це і “Таємниця Лесикової скрипки”, і “Пророк”, і “Світло з неба”, і “Присвята”, і “Провісники”, і “Воскресни, Мамо!”, і “Титани нації”, і “Лицар Волі”, і “Маестро”, і “Гірська Орлиця”, і “Воскресіння Сонця”...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин