Шевченкіана · “Він поетизував її і казав, що все це минеться, коли вона почуватиме себе вільною”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Одружіть Ликерю з Тарасом…»
Слово Просвіти, №26–27 за 2020 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. У новій статті Володимир Мельниченко розповідає про останню, нещасливу Шевченкову спробу влаштувати своє сімейне життя, одружившись із Л. І. Полусмак, що мало місце 160 років тому — в липні-серпні 1860 р.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Чи так, чи сяк, а я повинен ожениться…”
Ликера Полусмак — це животрепетна Шевченкова надія в його гіркій безнадії. Пронизлива, болюча, остання… Це — страшний і вже непоправний душевний крах за п’ять місяців до смерті, котрий і вкорочує життя… Про драматичні стосунки Шевченка з Л. І. Полусмак (Полусмаковою) цікаво писали багато шевченкознавців — О. К. Дорошкевич, С. О. Єфремов, П. В. Жур, П. І. Зайцев, Ю. О. Івакін, О. Я. Кониський, Н. Г. Наумова, С. Реп’ях, З. П. Тарахан-Береза, А. Ткаченко, М. С. Шагінян, М. Юр та ін. У цій статті відзначу деякі нестиковки в сучасних публікаціях і заторкну найболючіші поетові розчарування в його мріях вирватися зі “смердячого Петрограда” в українську хатину з садочком над Дніпром, і обов’язково з дружиною… Незадовго до знайомства з Л. І. Полусмак, в листопаді 1859 р., Тарас Григорович писав В. Г. Шевченку: “Чи так, чи сяк, а я повинен ожениться, а то проклята нудьга зжене мене з світа”. Та в лютому 1860-го відправив йому ж лист, в якому читаємо: “Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати… Мені тілько й треба, щоб робоча (кімната. — В. М.) була дубова та круглий ганок скляний на Дніпро”. Л. І. Полусмак (Полусмакова) — кріпачка поміщиків Макарових, яку мати Шевченкового знайомого М. Я. Макарова привезла в Петербург наприкінці 1859 р. Була покоївкою (служницею) у сім’ї сестри М. Я. Макарова Варвари Яківни, в заміжжі — Карташевської. До речі, її чоловік, чиновник В. Карташевський, був родичем Шевченкового приятеля С. Т. Аксакова. Шевченко познайомився з Карташевськими після повернення з заслання, про що свідчить запис у Щоденнику 14 квітня 1858 р.: “Увечері Грицько Галаган познайомив мене з чернігівськими землячками, з Карташевськими. Не манірні, милі, справжні землячки”. В домі Карташевських поет і зустрівся з Л. І. Полусмак на початку 1860 р. Улітку цього року М. Я. Макарові Карташевські поїхали за кордон, залишивши Л. І. Полусмак у сестер В. М. Білозерського — Н. М. Забіли і О. М. Куліш, які жили тоді на дачі у Стрєльні, під Петербургом. Якраз тут і відбулося Шевченкове освідчення. Нагадаю. Коли в лютому 1858 р. Шевченко розірвав із К. Б. Піуновою (1841— 1909), йому виповнилося 44 роки, а їй ішов 18-й рік. Коли Шевченко зустрівся з Л. І. Полусмак, йому було 46, а їй ішов 20-й… Отже, різниця у віці майже та сама — понад 26 років. Така нумерологія… Жодної тверезої надії на щасливе подружнє життя, зате відповідає Шевченковій настанові “щоб не стара і доладна була”… П. В. Жур вважав, що “Шевченко запропонував Ликері Полусмак вийти за нього заміж” 27 липня 1860 р. Він виходив з того, що в листі до М. Я. Макарова від 3 серпня 1860 р. О. М. Куліш датувала освідчення Шевченка Л. І. Полусмак 27 липня 1860 р. — у день іменин П. О. Куліша. Справді, 27 липня відзначався день святого великомученика і цілителя Пантелеймона, за словами О. М. Куліш, на дачі Н. М. Забіли в Стрєльні під Петербургом тоді, крім неї та Н. М. Забіли, зібралися її брати Василь та Віктор Білозерські, а також М. Т. Симонов (Номис). Утім, нині в коментарях до академічного видання Шевченкових листів стверджується, що “саме 28 липня 1860 р. Шевченко запропонував їй одружитися” (Т. 6. С. 505), і саме це був “день шлюбної пропозиції Шевченка Ликері Полусмаковій” (Т. 6. С. 511). В статті про Л. І. Полусмак у “Шевченківській енциклопедії” (Т. 5) зафіксовано, що “освідчення поета відбулося 27 липня”, а поряд в іншій статті про Шевченків портрет Ликері наголошується 28 липня — “це був день заручин із Л. Полусмак” (Т. 5. С. 249, 251). Отже, термінологічної й літописної чіткості немає. Нагадаю, що вже 30 липня 1860 р. Шевченко звернувся до М. Я. Макарова з проханням одружити його з Л. І. Полусмак: “Бо вона (Ликеря) 28 июля при купних наших друзьях сказала мені, що без братнього і батьківського вашого святого слова вона не дасть мені свого такого ж слова (розумна і щира душа). Вертайтеся ж швидше до нас та поблагословіть і одружіть Ликерю з Тарасом...”. Затим у листі до В. Г. Шевченка від 22, 25 серпня 1860 р. Тарас Григорович повідомляв і просив: “Я оце заходився жениться...1. Будущеє подружіє моє зоветься Ликеря... Восени, як одробишся з полем і окопаєш наше будущеє кишло2, вибери на тому кишлі найкраще місце і посади яблуню і грушу, на пам’ять 1860 року 28 июля”. Таким чином, якраз ця дата була найперше дорога Шевченкові. Якщо прийняти датування О. М. Куліш, як освідчення Шевченка, то, можливо, наступного дня відбулися своєрідні заручини, коли пара оголошується чи мовчазно визнається нареченою і нареченим. Адже Шевченко називав Л. І. Полусмак “моєю нареченою”, скажімо, в листі до В. В. Тарновського. В будь-якому випадку не можна нехтувати Шевченковим акцентуванням 28-го числа. Врешті-решт, замість різноголосиці краще прислухатися до С. О. Єфремова, який писав про Шевченка, що “27 чи 28 липня він сватається до Лекері...”. Цікаво, що 28 липня 1860 р. Шевченко написав лист, адресатка якого не встановлена: “Я как незванный, непрошенный гость постучался в ваши двери. А постучавши раз, другой, невольно стукнешь и в третий и, разумеется, в последний, если двери не растворились. Я ваш нежданный и не случайный гость. Я навязавшийся вам друг, брат и, наконец, отец — и, разумеется, советник”. На цьому листі невідомою рукою зроблено написи олівцем: “Не к Лукерье ли?” та “До Л. Полусмакової (?)”. П. І. Зайцев, який у 1914 р. опублікував текст уперше, справді тоді вважав його звернутим до Л. І. Полусмакової. Втім, уже понад 90 років, як шевченкознавці заперечили таке немотивоване припущення, бо йому не відповідають ні зміст, ні стиль листа, ні його російськомовність (з Ликерою поет спілкувався лише українською мовою). С. О. Єфремов упевнено виснував: “Ці міркування розбивають здогад, щоб адресаткою... була Лекера і, навпаки, доводять, що ні в якому разі не вона”3. Додам, що й інтелектуальний рівень адресатки певно був явно вищий, ніж у Л. І. Полусмакової. С. О. Єфремов вважав, що збереглася лише вступна частина листа, втім, продовження не знайдено, можливо, його й не було. До речі, не відомо, чи взагалі цей лист був Шевченком відправлений. Дуже важливо пам’ятати, що Тарас Григорович написав процитований текст якраз у пам’ятний день, коли отримав надію одружитися з Л. І. Полусмак, і саме це значно посилює інтригу, котра, здається, вже ніколи не буде розгадана. Кому вважав за необхідне написати в той день Шевченко, який представився в трьох іпостасях: друга, брата, батька, значить, і порадника? Може, він хотів інформувати невідому
Т. Шевченко. 1860 р. Невстановлений фотограф. (у В. Яцюка — С. 67)
нам, але знайому йому молоду жінку про важливу подію в його житті? А потім передумав?..
“Будущеє подружіє моє зоветься Ликеря…”
Про поетове сватання до Ликері та його наслідки збереглося чимало свідчень очевидців — людей, які тоді були поряд із ними. Найперше звернемося до спогадів української письменниці Н. Полтавки (Симонової Н. М.), написаних за розповідями її матері Н. М. Забіли, на дачі якої в Стрєльні Шевченко і зустрічався з Л. І. Полусмак: “Весною в 1860 р. пані Карташевська, виїжджаючи за границю і не бувши лично знакома з нашою сім’єю, дуже просила через свого брата п. Макарова мою матір і п. Куліш, що тоді гостювала у нас, прийняти до себе на сю пору її дівчину, кріпачку Ликеру… Мати нічого такого не примітила між Шевченком і Ликерою, щоб їй прийшли на думку які догадки… Але як же вона образилась, коли одного дня Тарас, вернувшись з садочка, де він довгенько щось говорив з Ликерою, признався їй, що він любить сю дівчину і має одружитися з нею. Як моя мати почула сю звістку, їй здавалось, що стеля звалилась на її голову і придавила її… — Боже мій, — скрикнула вона, не тямлячись від горя і здивування, — що ви задумали, Тарасе Григоровичу?! Хіба ви не знаєте, що то таке Ликера?!” Що таке була Ликера у сприйнятті й оцінці людей, які її добре знали самі чи з розповідей інших? Скажімо, дружина П. О. Куліша Олександрівна, за словами П. І. Зайцева, “з повною щирістю... оповіла несподіваному Ликериному женихові все, що знала про цю його, зовсім йому незнану, вибранцю: і добре, і погане. Поганого, на жаль, було куди більше! Як оповідали жінки, що добре знали тоді Ликеру, вставала вона пізно, ходила нечесана й невмита”. З розповіді тієї ж Н. М. Забіли: “Ликера з першої ж пори показалась дівчиною лінивою, нечепурною і дуже легкодушною… Ходила вона завсіди невмивана, з чорною шиєю і нечесаними косами; проте була дуже кокетна і любила красуватись своїм тонким, гнучким станом…” Може в цих узагальненнях згущено чорний колір, але, принаймні, справедливо наголошено те, чого Шевченко терпіти не міг — жіночої нечепурності. Ще в травні 1860 р. просив В. Г. Шевченка “накинути оком” саме “чепурну дівчину”, а в червні в листі до нього ж особливо наголосив, що “нечепурна жінка і циганові не дружина”. Щодо Ликері, то збереглися свідчення, що він “тільки й просив її бути охайною…” Хоча, звісно, поет чекав від дівчини значно більшого… Тож Н. М. Забіла, не роздумуючи, “розказала йому про Ликеру, що знала недоброго, і стала його намовляти, щоби покинув свій чудний намір”. А Тарас Григорович дуже розгнівався на ті недобрі характеристики дорогої йому людини й у запалі вигукнув: — Хоч би й батько мій рідний устав з домовини та сказав мені, то й його я б не послухав! Після однієї з таких сутичок із Н. М. Забілою, коли жінка заявила, що відпустить Ликерю в місто з Шевченком аж після їхнього вінчання, за словами Н. Полтавки, “не тямлячись уже від гніву, Тарас тут же присів до столу і написав звісні вірші, направлені просто проти моєї матері”: Моя ти любо! мій ти друже! Не ймуть нам віри без хреста, Не ймуть нам віри без попа. Раби, невольники недужі! Заснули, мов свиня в калюжі, В своїй неволі! Тепер — оцінка Ликериної господині В. Я. Карташевської: “Справді, вона була молода, свіжа, алея переконувала його, що з морального боку вона нічого не варта; до всіх своїх вад вона була дуже ледача. Він поетизував її і казав, що все це минеться, коли вона почуватиме себе вільною. Він помилявся”. В. М. Білозерський у листі до М. Я. Макарова від 23 серпня 1860 р. передбачав, що Шевченків вибір “навряд чи може принести щастя їм обом”: “Вона — натура егоїстична, яка ніколи не оцінить того, що в Тарасі Григоровичеві є хорошого, і вповні зрозуміє всі недоліки його як чоловіка. Їй хочеться пожити, погуляти і, якщо виходити заміж за старого Тараса, то хіба для того, щоб жити панією”. За розповідями Н. М. Забіли, “Ликера… з наївним цинізмом признавалась їй, що вона не любить свого жениха, бо він “старий і поганий”, а йде за нього заміж через те, що “кажуть, він багатий””. Серед противників Шевченкового шлюбу з Л. І. Полусмак, які не знали її особисто, не можна не згадати М. О. Маркович (Марко Вовчок) Шевченко ніжно називав її “донею”. Знаходячись тоді за кордоном, вона писала в серпні 1860 р. М. Я. Макарову: “Що ж ви зробите з цим весіллям? Якщо комусь вірити, то потрібно, щоб той, кому вірять, спонукав до втрати віри — що ж тут важать сторонні? Будете Ви просити
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
