Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Життя кожної людини — часто недовивчена і нею самою галактика”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Життя під чужим іменем Анатолій Дімаров

Слово Просвіти, №26–27 за 2020 рік

Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози “З присмеркового дзеркала”, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація її планується на початку вересня. Пропонуємо фрагмент з книжки. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Закінчення. Поч. у №24—25 Саме в Мохначі я зауважив: добре знаний Дімаров тут трохи інший. Сказати б, ще домашніший, інтимніший, природніший. І геть несуєтніший та непоспішніший. Зрозумілося: це — справді органічно його середовище. Він народжений і генетично запрограмований для життя саме в такому інтер’єрі. Потім я написав у статті про нього, що він — ментально-абсолютний селянин із голови до ніг. Селянин у всьому: у звичках, незважаючи на те, що ось уже стільки живе в столичному мегаполісі, селянин у ладі та лексичній партитурі своєї прози, інтонаційно живої, нестримно щедрої на приперчений чи солонуватий дотеп. А ще в ньому виразно вгадується ота особлива селянська культура, яка вже безслідно анігілювалася з українського села після гвалтовної колективізації і після 1933-го, коли село вимирало не тільки фізично. Він часто повторював: “У Мохначі я оживаю. Цілу зиму в Києві жду того дня, коли вирушимо сюди, де так легко дишеться і де така жива мова, що ніяк не можу наслухатися її і так звикнути до неї, що не помічатиму того, йне нашорошуватиму вуха на кожне несподіване слово…” У Мохначі в нас з Анатолієм Андрійовичем було вдосталь часу для розмов. Чимало почутого я нотував у щоденнику. Як відомо, життя кожної людини — часто недовивчена і нею самою галактика подій, людей, настроїв і почуттів. Тільки наївні та поверхові свято переконані, що вони до щирця знають самого себе чи ближнього. Оповідаючи про щось зі своїх життєвих колізій, Дімаров часто чудувався: мовляв, аж тільки оце нині до нього дійшло, що та чи та подія або була провіщенням на майбутнє, якимось таємничим знаком йому, або мала раптове відлуння через кілька десятиліть. Часто повторював, що в дитинстві та юності не мріяв про письменництво, що він узагалі народжений для чогось іншого. Переважна більшість людей, не знаючи, для чого вони народжені, займають у житті не своє місце і справуються зовсім не своїм. Якийсь голос не покликав чоловіка до самого себе, не розбудив у ньому прихований талант і духовний резерв. І він никає по землі спотвореною тінню самого себе, навіть не підозрюючи, що саме це життя — не його. Він узявся за роль та обов’язки, насправді призначені для когось іншого. А через те мучиться сам і мучить усіх довкола. Земна й практична Євдокія Несторівна — до того ж, як іронізував з неї Дімаров — невиправна матеріалістка й атеїстка, зачувши чоловікові розмірковування на цю тему, брала його на ґлузи: мовляв, знову заговорив щось таке, наче баптист. Анатолій Андрійович не вступав у довгу полеміку, тільки пояснював мені: “Бачте, її фізика покалічила — вчені дуже самовпевнені, бо переконані, що вони знають більше за Бога й не вірять у загробне життя…” Але загалом вони мирилися з їхніми ідейними розходженнями й мирний дух плюралізму не вивітрювався з подружніх днів — він супроводжував Дімарових у всі періоди їхнього співіснування. Це ж тільки уявити: вони в шлюбі понад шість десятиліть! Я знав, що Анатолій Андрійович пережив довгу смугу опали, але не знав подробиць тієї історії. Вивчив її в Мохначі з розповіді самого Дімарова. Виявляється, його було затавровано злісним антисемітом. Зачувши це, я мало не впав. Дімаров дружив із Григорієм Полянкером, Михайлом Пархомовим, Володимиром Кисельовим — і раптом (ні сіло, ні впало!): антисеміт. А все почалося з безневинної ситуації. Був такий безнадійний графоман Тельман. Оскільки талантом його Бог не обдарував, то він надолужував усе комуністичною суперортодоксальністю й категоричною вимогою повсюдного гіперінтернаціоналізму. Набазгравши якусь п’єску, він притарганив її в “Радянський письменник”, де Дімаров був головредом. Ізя Тельман бив на те, що його твір надважливий для всієї справи комунізму й існування СРСР. Залякав тим усіх редакторів — і справа дійшла аж до головного. Дімаров виніс категоричний вирок: “П’єса літературно безпорадна, і про її видання не може бути й мови”. І тут Тельман вирік: “Антисеміт!” Дімаров уявити собі не міг, скільки крові йому поп’є і як ускладнить життя цей миршавий і смертельно бездарний чоловічок. Але – почалося… Нездалий драматург строчив ідейні звинувачення. Білялітературна клика а ля Лазар Санов та Ілля Стебун підхопила цей мотив: Дімаров — антисеміт! Ці звинувачення, велемовно варійовані, вже були не тільки в республіканському і всесоюзному ЦК партії, а й навіть ООН (це не перебільшення!) їх заслали. “Моя книжка “І будуть люди”, — розповів Анатолій Андрійович, лежала в ООН як приклад антисемітизму в Україні. Ще був позов до генерального прокурора СРСР Руденка, бо “чорні люди” знайшли якогось фронтовика, що вимагав віддати мене під суд. А гнучкий разом із ідейною лінією Ілля Еренбург, якому повсюдно марився агресивний антисемітизм, гнівнослівно затаврував расиста (саме так в Еренбурга!) і євреєненависника “украинского писателя Анатолия Димарова” в своїх мемуарах, котрі захоплено підняли на щит “советские почти либералы”, які мали талант бачити в Україні хронічний антисемітизм та націоналізм. Новопризначений тоді секретар ЦК КПУ з ідеології україножер Валентин Маланчук ухвалив Анатолієві Андрійовичу такий вирок: “Нехай Дімаров походить у чорному тілі!” (ці слова вийшли зі стін ЦК і стали добре знані в усьому письменницькому середовищі). Письменника перестали друкувати. Його цілковито позбавили можливості літературного заробітку. Мусив шукати якесь пожиточне заняття. І тоді почалося це. Але спершу така прелюдія до тієї теми. Десь у вісімдесяті роки мені випало жити в таллінському готелі. Номер був на дві особи. Зі мною там поселився привітний чоловік із Білорусі. Познайомилися. Розговорилися. Я випадково обмовився: киянин. І тут чолов’яга каже: має в Києві колегу. Він — колекціонер каміння. Його, мабуть, у всьому Союзі знають. Я не дуже його слухав, бо те мені не цікаво. І раптом він вимовляє: “Є у вас такий письменник — Дімаров, може знаєте? То це він”. Я був заскочений зненацька: Дімаров, з яким я вже стільки знаюся — колекціонер дорогоцінного каміння? Хто б міг подумати? Повернувшись з Естонії, запитав Анатолія Андрійовича про його гобі. “Яке гобі?! — сказав він. — Це було моїм шматком хліба! Я шукав, як вижити, коли опинився в опалі. Добрі люди мені нараяли найнятися в геологічну експедицію. І почалося… Він буквально захворів камінням. Це стало не ще однією сторінкою його життя. Воно стало ще одним його життям. Те докладно описано в його книжках “Поема про камінь”, “Вершини”, котрі неоднораз перевидавалися і виходили в перекладах. Він бував на Кавказі і в Криму, в Сибіру й на Памірі, на Алтаї і Тянь-Шані — “Де тільки Толю не носило!” — осудливо й водночас захоплено казала Євдокія Несторівна. І дивилася на чоловіка так допитливо й недовірливо, мовби й досі не вірила в його епопею і прагнула допевнитися, чи ж усе те й насправді було. А Дімаров тоді приголомшив мене розповідями про своє геологічне бродяжництво. Ось один з таких епізодів, котрі, зачувши, я докоряв йому: “І ви ще про це не написали?!” Був він із приятелем у горах. Зупинилися заночувати на маленькому майданчику, де ледь умістився намет. Унизу — провалля метрів з триста, річка там гірська реве. Якщо впадеш — одразу розмаже по камінню. “Над нами балабуха хиталася від вітру, тобто брила, що зачепилася за скелю. Ми попадали такі виснажені, що не було навіть сил чимось тривожитися. Вранці, коли приятель ще спав, я виповз із намету. Обережно оминув вигин скелі, щоб побачити, що за ним. І завмер, охоплений страхом. Там лежав двометровий — а то й довший — полоз. Він був у тіні — замерзлий і геть непорушний. У мені розпливався холодний страх, котрий маю перед плазунами. Я підняв гостру каменюку і вирішив: підкрадуся тихенько і враз обрубаю полозові голову. Знаю, що вони надзвичайно агресивні. Можуть кинутися на два метри й ударити в обличчя. Також боляче кусаються. Я повільно-повільно наближаюся. А голова полоза так само повільно обертається в мій бік. Мені чутно, як рипить його замерзле тіло. Ось полозові очі зустрічаються з моїми, і в них стоять така мука і таке благання: “Не вбивай мене, не вбивай! Я цілу ніч мучився, замерзав, дай мені погрітися на сонці, щоб я геть ожив!..” Мені здалося, що я навіть чую його крик, розпачливе благання пощади. Я відкинув убік камінь. Розумів, що він не кинеться на мене, бо в нього не вистачить сил, бо ще не зігріта його кров. Вже не відчуваючи страху, присів біля нього, простягнув над ним руку, а він повільно піднімається-піднімається і раптом прикипів холоднючою головою мені до руки. Відчув тепло, і воно його притягло, мов магніт залізо. Я не рухався. А надовкола лежала така глибока, нічим не стривожена в безлюдді й безпташші тиша, що мені раптом здалося: на всій земній кулі вже не лишилося зовсім нікого. Тільки ми двоє: я і полоз. А сонце повільно повзло вгору й ставало тепліше. Ось уже в горах згойднулося легке тепловіння і все різнобарвно заяскравіло. І полоз став такий непередавано красивий — заграв райдужними кольорами. Ось він заворушився рішучіше, повільно опустив голову, мовби осмислено глянув на мене і неквапно поповз геть. Отоді, в горах, я мовби переродився. Імені ніби з’явився ще один розум. Взираючись у спокійну велич німотних гір, які — на противагу людям — гідно дивляться в обличчя вічності, я сказав собі: “Господи! Чого це я страждатиму від того, що якісь нікчемні перевертні погрожують мені і лякають мене. Та ж проти вічності все це нічого не варте й нічого не значить. Не зважай — живи так, мовби їх немає”. Зрозумів, що даремно нічого не минуло. І я трохи порозумнішав. Я вже не брав до уваги безглузду суєтність. Я завперш збирав каміння, колекціонував людські долі і писав про це книги… І мій неслухняний язик вже не часто забігав далеко наперед розуму”. Згодом Дімаров усе це, значно ширше конкретизувавши, розповів в інтерв’ю допитливому Володимиру Коскіну. А того вечора, коли ми з Несторівною слухали цей монолог Анатолія Андрійовича, вона прокоментувала: “Толю, ти таке намалював, що хоч у кіно знімай! І полоз у тебе розумний, і сам ти стаєш мудрий, як утікаєш од мене в гори… І взагалі я в оцій історії аж не впізнаю тебе — такий ти там філософ, наче Магомет чи Будда!..” “Не розумієш ти, Дусю, бо не була там і того не пережила…” — задумливо протяг Дімаров. “Знаю, що такого не буває, — мовила Несторівна, — але слухаю тебе і вірю. Хоч проти цього протестує моя фізика”. Як тільки я чи дуже охоча до літературних розмов Несторівна заводили розмови про літературу, Дімаров або, віджартовуючись, переводив балачку на іншу тему, або вистогнував: “Не люблю я цього занудного пасталакання — лишімо його для дисертантів і тих мудрагелів з науковими званнями, які переконані, що все знають, а самі не здатні речення до купи стулити”. Зі сміхом розповідав, що у нього в час навчання в московському Літінституті вів творчий семінар Валентин Катаєв, автор романів “Белеет парус одинокий” та “За власть Советов”. І він, ознайомившись із твором кожного студента, задовбував його своїм сакраментальним: “Что вы хотели этим сказать?” Дімаров тоді йому відповів: “А что вы способны услышать? Так вот именно то я именно для вас и сказал!” А коли я йому, гаряче нахвалюючи, пропонував прочитати пізнього Катаєва, який написав “Траву забвения” та “Алмазный мой венец”, Дімаров рішуче відбрикувався: “Він тоді одвернув мене від себе. Маю алергію на нього”. Анатолій Андрійович критично ставився до багатьох класиків. Його важко було захопити якимись художніми новаціями — від літератури він вимагав передовсім соціальної відвертості. Це був його визначальний критерій в оцінці творів. Неоднораз повторював: “Я читач нудно консервативний. Мені всякі ваші джойси та прусти нудні. Я визнаю тільки ті твори, котрі несуть опік правдою. А всі ті стилістичні виверти, що такі модні сьогодні, — то дитячі забавки!” Тому він захоплювався Василем Биковим та Віктором Астаф’євим з їхньою “окопною правдою” про війну. Двічі поранений і двічі контужений, він категорично не визнавав чванькуватого самовеличання Радянського Союзу в шатах переможця німецького фашизму, його обурювали регістри “Дня победы”, озвучені “вечномолодым Лещенком” і підхоплені нашим тупоголовим населенням, якому так любо вірити в пропаган-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин