Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Молода країна · с. 7сторінка оригіналу ↗

ВИШИВАНКА — ЦЕ МОДНО!

Слово Просвіти, №27 за 2004 рік

Звичайно, пострадянське суспільство, виховане на синтетичних однотипних із намальованою вишивкою рушниках, жупанах, приклеєних оселедцях, сприймає це в штики. Краще ходити у футболках із написами “USA” чи “СССР”, у гавайських літніх сорочках, китайських кросівках — словом, у всьому, аби тільки не виділятися з однотипної глобалізованої “модної” сірої маси. Етнічний одяг в Україні вже давно став музейним експонатом, на який усі показують пальцями, примовляючи: “А ось так колись одягались українці!” А одягалися нічим не гірше за інших. І до того ж, усе було природним, приємним для тіла, ткалося, вишивалося з натхненням і любов’ю до того, кому це вбрання призначалося. Уявіть, які приємні враження, спогади виринають із небуття, якщо одягнути колись вишиту матір’ю сорочку, взяти рушника, на якому багато років тому стояло молоде подружжя, вирушаючи в далеку й незвідану дорогу спільного життя. Висновки радянських історіографів, які здебільшого виводили родовід українців із часів Козаччини, для “непосвячених” склали враження, що український національний одяг, вишивка теж був створений за дуже незначний проміжок часу. Мовляв, жили тут слов’яни-русичі. Потім схопилися і подалися на Схід будувати великі російські міста. А на їхнє місце “впали з неба” — зі своєю культурою, солом’яними хатами, вишневими садами, мовою, пісенністю, шароварами — українці. При цьому для Руси (навмисне не називатиму її Київською, бо це теж один із радянських штампів) був створений зовсім інакший візуально-історичний портрет, який мав небагато властивих українцям елементів. Ось і склався образ Руси зі всіма її російськими атрибутами, дерев’яними хатами-зрубами, воїнами у металевих шатах, староруською мовою. Тобто Русь стала “не нашою”. Поряд із прищепленням українцям комплексу меншовартості, ярлика “малороса”, “молодшого брата”, перекручено і значення вишивання. Вишивати серед молоді за радянських часів стало “не модно”. Дівчата вважали, що вишивати собі рушники на весілля, — це трата часу. А навіщо, якщо його можна придбати в магазині? Особливо важко дивитися, як мистецтво вишивки занепало в селі. На Західній Україні ця традиція ще жевріє. Східна, Південна й навіть Центральна Україна цю традицію здебільшого втратила. полтавська, київська, поліська вишивка стала музейним експонатом. Прагнення до етнічного обізвано “шароварщиною”. Звісно, створений у радянські часи концертний образ українців, які в гумових чоботях стрибають гопака, під фонограму співають заяложені “Ти ж мене підманула…”, а поза сценою знову перетворюються на сіру масу радянських людей, відштовхнув від себе багатьох. Але потрібно відрізняти мистецтво від цієї шароварщини, розмежовувати те, що робиться від душі, і те, що зветься “показухою”. З українців якраз і витравили те справжнє, витончене світовідчуття, яке вирізняло їх із-поміж інших народів. Загнали в кут, залякали і нав’язали меншовартісне псевдомистецтво. Не секрет, що вишиванка для українців має велике значення. У скількох піснях вона оспівана! Ніхто не пам’ятає, коли виник цей вид народного мистецтва. Та можна з упевненістю сказати, що сорочка, уквітчана різнобарвними візерунками, — це не просто святковий одяг. Із давніх-давен наші пращури на вишиванках прагнули відобразити не лише велике різноманіття довколишньої флори й фауни, а й вишивали прадавні сакральні символи. Хто зна, чи мали вони вплив на того, хто їх носив, та в народі кажуть, що такі сорочки були оберегами, мали захисні містично-магічні властивості. Усе залежало від того, що на них було зображено і чи вірила людина у чудодійні властивості вишиванки. З часом елемент стародавньої символіки у вишиванні поступово відмирав. Вишивана сорочка, як один із елементів народного вбрання, відображувала в собі світогляд, внутрішній і зовнішній світ у сприйнятті українців. А тому наявність на вишивці символіки сонця, зірок, добра, кругообігу життя тощо свідчила про глибинність уявлень наших пращурів про світобудову, боротьбу добра і зла, призначення людини у цьому світі. Якщо хтось скаже вам про те, що вишиванка вже давно відійшла в небуття — не вірте. Бо останнім часом інтерес до неї стрімко зростає. Не знаю, як у селах, та принаймні у столиці серед молоді носіння вишиванки вже стає модним, z ОБГОВОРИМО? стильним явищем. Поперше, це підкреслення українськості, патріотизму, відданості своїй державі, по-друге, це просто оригінально. Мій знайомий, який іще недавно був простим російськомовним українцем і не звертав особливої уваги не те, що на вишиванки, а взагалі на проукраїнськи налаштовану молодь, нещодавно настільки захопився національною ідеєю, що не тільки перефарбував свій дорогий велосипед у синьо-жовтий колір, а й придбав вишиванку. А потім мені давав пораду: “Якщо хочеш привернути до себе увагу дівчат — ходи по місту у вишиванці”. Я був приємно здивований. До речі, за свідченням продавців етнічного вбрання на Андріївському узвозі у Києві, останній рік-два різко підскочив попит у молоді, особливо серед хлопців, на вишивані сорочки. Поруч із тим, у столиці організовуються великі дійства, концерти, ігрища за сценаріями старовинних свят, які мають на меті зацікавити молодь у самобутності, глибинності, різноманітності українських народних традицій. Наприклад, на вечорниці, організовані співаком гурту “ВВ” Олегом Скрипкою, потрапити можна тільки у вишитій сорочці або іншому різновиді народного одягу. Хочеться сподіватися, що інтерес і шана до вишиванки серед молоді, яка не піддавалася впливу радянської ідеологічної машини, зросте настільки, що цей рух поширюватиметься не тільки в межах столиці. Бо все “модне” реґіони переймають із центру. А тому можна спрогнозувати, що якщо тенденція збережеться, то мода спілкуватися українською і носити вишиванку як елемент підкреслення свого патріотизму буде поширюватися. Найбільше хотілося б, аби це усвідомила сільська молодь, яка просто гине від відсутності світла попереду тунелю, хоча зв’язок поколінь міг би відродити це прагнення. Адже рік складається не тільки із сірих буднів. Він вишитий червоними і чорними нитками. z Богдан ГДАЛЬ, світлина автора ПРЕЗЕНТАЦІЯ хає. А може, й вібрує, дзвенить, б’є в тулумбаси, грається на цимбалах, бас-гітарі… Даруйте, це гурт “Перкалаба” спровокував асоціації. Його драйвові хіти слугували непоганим тлом для Юрія Андруховича та Олександра Бойченка — головних машиністів-ідеологів “Потягу 76”, а заодно й ведучих мистецької акції в Могилянці. Читали тексти “пасажирів”: Світлани Пиркало, Сергія Жадана, Галини Крук, Анджея Стасюка, Марціна Свєтліцького, Петера Зілагі, Тараса Прохаська. Третьому рейсові “Потягу 76” пасувало б резюме. Себто, його “центральноєвропейській” ідеології. Чи переконали звуки, образи, асоціації, ландшафти, реальні та уявні міста, що майбутнє наше без “центральноєвропейського” самоусвідомлення темне й безпросвітне? Мене — ні. Уляна ГЛІБЧУК Запросили на вечорниці. Дуже хотілося побачити це дійство, бо в умовах великого, сірого, підкореного глобалізацією мегаполіса подібні заходи — велика і приємна рідкість. Щоби взяти участь у цьому заході, потрібно було вбратися в етнічний одяг. Я зупинився на вишиванці. Подумалося: “А чом би й ні?” Хоча сорочка й позичена, але гріх цим не скористатися. Чому я маю приховувати свою українськість і ховатися від когось? Хто мене зобов’язує перевдягатися десь у кущах (дехто так і робив), а не проїхати, пройтися містом у цьому вбранні? Так і зробив. Оточуючі реагували цілком нормально. Вишиванка разом із потертими джинсами мала досить сучасний і оригінальний вигляд.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин