Без мови немає нації · с. 1сторінка оригіналу ↗
СРІБНЯКИ — ХОДОВА УКРАЇНСЬКА ВАЛЮТА?
Слово Просвіти, №27 за 2004 рік
ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ!
Розумні люди давно сформулювали просту життєву закономірність: народ (нація) завжди має таких правителів (відповідно — і таке життя), на яких заслуговує. Але народ уперто не вірить в такі очевидні істини. Він, знай собі, страждає, обурюється, звинувачує, знов страждає, знов обурюється, знов звинувачує, і так без кінця — второваним шляхом по зачарованому гемонському колу. Перш ніж повести мову про тих, кого саме звинувачує народ, я б насмілилась дати простеньке визначення цього поняття для потреб повсякденного вжитку: народ — це всі ті, хто внизу, на найнижчій і, відповідно, найширшій сходинці соціального устрою. Хто нібито нічого не визначає, від кого нічого не залежить, хто цілком у владі сильних світу цього. Тобто, народ — це сукупність маленьких людей. Кожна людина, звісно, — маленька і навіть мізерна. Але численна сукупність маленьких може обернутись добрячою спромогою. Однак ця колосальна сила й енергія чомусь в історії показувала себе завжди з найгіршого боку: сліпі криваві бунти, революції, погроми… Якось так не вдається нікому позитивному прибрати до рук і скерувати в конструктивне русло ту сумарну енергію безлічі “маленьких”. Зате як який диктатор з’явиться на горизонті, вони тут як тут: крушать і нищать усе на своєму шляху, будуючи диктаторам піраміди та імперії. Якщо нема диктатора, то будь-яка інша влада для народу — ворог номер один. На неї легко й без сумнівів можна покласти вину за будь-які прикрощі й катаклізми — як загальні, так і свої власні. Звісно, влада ніколи бездоганною, тим паче — кришталево чистою, не буває. Бо й на горі, як і внизу, ті ж самі маленькі й мізерні, які, що б не зробили, то або на свою маленьку шкурну користь, або на користь свого господаря, що, зрештою, те саме. Але те, що внизу видається маленькою та цілком вибачливою вадою (за яку, до того ж, людина постійно розплачується), яка отруює життя хіба що кільком домочадцям, нагорі обертається катастрофічними для нації злочинами. Внизу маленька людина спокійно вкрала з сусіднього поля мішок зерна. І спробуй їй нагадати: мовляв, у Біблії ж сказано: “не кради”, — вона одразу праведно обуриться і тицьне пальцем у тих, хто нагорі, — мовляв, а ти бачиш, скільки там крадуть, які мільйони-мільярди присвоюють? А мені що ж — із голоду тут здохнути тим часом? Така логіка будьякий гріх відпускає краще за святого. Гріхи можновладців виправдовують маленьких у їхніх власних очах і позбавляють будь-яких докорів сумління, а отже, й відповідальності за своє власне життя. Кажуть — риба гниє з голови, і це правильно, бо ж голова дає приклад поведінки для всіх, хто нижче. Але насправді процес гниття починається у внутрішньому світі окремої людини, звісно ж, маленької, звісно ж, мізерної: великими люди бувають надто рідко. Із сумарної гнилизни маленьких складається гнилість суспільства. Та задушлива атмосфера, яка глушить і не дає ні прорости, ні вирости найменшим пагонам гідності, честі, благородства. А отже, звідки взятися гарному пристойному життю? В такій атмосфері все гниє і розкладається, нічого не зростає. Так, але це ж ви тепер обираєте собі владу. Це ж через ваші руки пройшов кожен із тих, хто нагорі, отримав ваше благословення, хіба не так? Ні, переконувати в цьому народ — марна й невдячна справа. Він ніколи, ні за яких обставин не відчуває вини. Він ніколи ні за що не відповідає. Він — мученик, він бідний і знедолений. А тут іще завжди поряд інтелігенти, патріоти, віддані служителі народу — завжди готові поспівчувати, по голівці народ погладити, посваритись пальцем на поганих дядів, що гноблять бідний народ. А тим часом погані дяді, знаючи, що от на черзі нова акція, коли народ мусить вийти на сцену й зіграти свою роль, себто обрати собі правителів, вдягнуть маски щедрих благодійників, зійдуть у натовп і почнуть розсівати зі жмені срібняки. Срібняки!.. Який глибокий символ, вічний, невичерпний. Як він пасує до нашого життя. Люди добрі, невже ви не бачите, невже ви не чуєте: в гаманці чи не в кожної маленької людини дзвенить хоч один срібнячок, хоч один — та прилип до пальців. Це найходовіша українська валюта. Хочу трошки поміркувати про цей біблійний символ: бачу в ньому образ, спроможний відкрити очі на деякі важливі речі громадянам нашої країни (до слова, громадянин — це маленька людина, яка взяла на себе відповідальність за своє життя, тобто, автоматично перестала бути маленькою). Срібняками було заплачено за зраду Христа. Власне, зрада вже відбувалась у всенародному масштабі, вона ж захопила всіх апостолів. Треба було цю зраду лише підтвердити очевидним символом: підійти до Христа й поцілувати його (уособлена підлість: поцілунок, який посилає на Хрест, поцілунок Юди). І саме за цю роль — оприявнити зраду всіх, було заплачено Юді невелику суму срібняками. Ну, відносно невелику. Бо ж будь-які гроші для кого — мізер, а для кого — ціле багатство. Леся Українка в драмі “На полі крові” показує, що Юда зміг за ті срібняки купити собі чималеньке поле. І все ж найсуттєвіше тут те, що це — саме срібняки, а не золото чи дорогоцінні камені (хоч могли ж йому замість тридцяти срібняків заплатити одну чи дві, за тодішнім курсом, золоті монети), напівдорогоцінний метал, дорогоцінність для плебеїв, для маленьких, але не велика цінність взагалі. Маленьку людину купити можна недорого. І найперше тому, що вона відучена цінувати те, що має в житті найбільшу вагу: честь, гідність, совість. Я завжди помічаю, не знаючи ніяких обставин, коли якась людина починає відпрацьовувати срібняки. Хочу цим спостереженням поділитися з усіма: може, зменшиться трохи бажаючих отримувати платню цією валютою.
Закінчення на с. 5
стор. 6
Обереги рідного слова
стор. 8—9 Клуб актриси Лариси
стор. 11—12 Студений плин любові...
стор. 13 Рогозяний капелюшок
стор. 14 Вилікувати годинник...
стор. 15
с. 5 · сторінка оригіналу ↗
яку вона б і сама хотіла зробити, без будьякої платні. Срібняки людина відпрацьовує так сумлінно, як вона ніколи не працює за звичайну плату. Оце і є показник: раптом хтось починає рвати пупа, сам сачок сачком, а тут — чудеса працелюбства і сумлінності виявляє. Запевняю вас, перевірте, не помилитесь: пішли в хід срібнячки. Або людина, ні сіло, ні впало, зненавиділа ім’ярека такого-то. Спить і думає, як би його прижучити. А вона ж із ним ні дітей не хрестила, ні на гульки не ходила, ні спільного підприємства не засновувала. Чого б то, питається, я мав ненавидіти якусь людину, з якою особисто мої шляхи не перетиналися? Не дуріть себе, такого не буває. Ненавидимо ми тільки тих, хто наступив нам на наш особистий мозоль. Усе решта — абстракції, символи, а до символів ненависть у людини принципово інша — теж абстрактна і зовсім іншого ґатунку… Або ще одне: ідейність і переконаність з’явилися з піною на вустах.
То ніби було людині все байдуже, а то раптом — викриває, викриває, від праведного гніву, від праведного обурення аж корчиться… Переконана: і такому срібняками заплачено. До речі, про корчі. Для мого філологічного слуху будь-які звукові асоціації символічні. Згадала відразу популярного ведучого телепередачі “Проте”. Передача ніби така собі геть опозиційна: мовляв, ви думаєте так і так, проте я не згодний. І справді: в кожній передачі ведучий із чимось таки ж не згодний. Утім, не так із чимось, як із кимось. Завжди і повсякчас, і, мабуть, серед ночі, як раптом розбудять, не згоден пан Дмитро з однією-єдиною людиною на світі — з Віктором Ющенком. Що б той не сказав — Корчинський не згоден, не згоден категорично і саркастично. От не згоден — і все! Нема для нашої країни людини більш небезпечної, як Віктор Ющенко. Якщо Дмитро Корчинський не захистить богатирськими грудьми націю від Ющенка, хана їй буде, нації, тобто. Обрав тому собі пан ведучий таку невдячну роль: що б де не сталося, звести все на Ющенка, показати, що всі біди й нещастя, в нашій державі творені, — його рук справа. Часом такий невдячний матеріал трапляється, поки виведеш на Ющенка, аж сорочка мокра… Щиро й натхненно (“рьяно и ретиво”) відпрацьовують люди срібняки. Мулька валюта! Але ходова. Серед нас, українців, дуже ходова. Отож, не нарікайте, маленькі люди великого народу, на своїх поганих правителів. За срібняки ще ніхто не розбагатів. А про щастя й душевний спокій, хто срібняками спокушається, взагалі забудьте.
z
Марія МОКЛИЦЯ, доктор філологічних наук, професор Волинського державного університету, м. Луцьк
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
