Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · с. 10сторінка оригіналу ↗

« Б У Т Т Я З Е Л Е Н Е » ,

Слово Просвіти, №27 за 2004 рік

ВРАЖЕННЯ Спочатку хотілося записати й запам’ятати окремі фрази і речення, отакі: “…Аж ось з’явилася посмішка на її іконописному обличчі. І-то якась обачлива, несмілива, торкнула лиш вуста, очей не осяйнувши…” Це не проза — це поезія найвищого ґатунку. Одна моя знайома письменниця, яку я глибоко поважаю, сказала: “Прочитала роман Петра Дідовича “Буття зелене” і зрозуміла, що ніколи не писатиму українською мовою. І не тому, що не знаю. Просто гріх братися за письмо, коли не маєш такого мовного багатства, як у Дідовича”. А хіба ні? “Я набатував букет волошок, додав до них ще й запашних сокирок, зв’язав той снопик житнім стебельцем й поклав його бабусі у припіл. Вона немов і не зважила моїх старань — пестила рукою шишечки ромашок, що тулились сиротливо на узбіччі, блукала зором в невідомих далях. Немов передчувала, що востаннє мандрує до свого роду й до села, з якого їй відкрився перший обрій”. Герой Петра Дідовича теж мандрує роками-сторінками минулого, але не тільки свого, а й нашого. Бо те минуле об’єднує пережитими повоєнними роками, самою війною, що увійшла в кожен дім, кожну родину і кожну душу. Увійшла болем і втратою, маминим сирітством, бабиним удівством, дядьковим каліцтвом. Увійшла сирітством народжених до сорокових років. Із таких сиріт — і герой роману, що тягне малого братика до вокзалу, щоб обміняти качани кукурудзи на хліб. Обміняти у військових, що повертаються додому. “То хліба пайку чи півбуханця — такий кисленький та пахучий, не те, що вдома, — ячний і черствий. А пощастить, то, може, хто з командирів і білого наділить”. Хочеться дитині справжнього хліба, а ще більше хочеться, щоб трапилося диво і в одному з поїздів приїхав батько. “А, може, саме отакий-от недоступно гордий захопив — тоді й хвилинка ізнай- “Дощ ущух. Але зі стелі ще капало у двох місцях: з тряму біля порога й на покуті. Під трямом стояли дерев’яні ночви, на покуті — надщерблена макітра. На вицвілому голубому ситчику неба вискалилося сонце й одразу пірнуло за хмару. Й знову видимий у віконечко обрій за вигоном і болотом застелила мжа. І — мжа на серці. На столі без обруса — полив’яна миска з недоїденою картоплею в лушпинні і миска з квашеними огірками”. Це — початок оповідання “Дійти до Берліна”, одного з десяти, видрукуваних у цьогорічному третьому числі “Києва”, часопису, в якому впродовж останнього десятиліття чи й давніше читач зустрічає прем’єрні публікації майже всієї Мушкетикової прози. У зацитованому уривку, як на мене, міститься більше України, ніж у всіх разом узятих “текстах” сучасних авторів од белетристики. До всього, України такої, від пропонованого прозаїком погляду на яку перехоплює подих, а запалений розум відмовляється вірити в ЦЮ українську дійсність. Ця дійсність — не просто жорстока й нелюдяна; вона відверто ворожа щодо кожної української душі. Десять оповідань Юрія Мушкетика, про які мова, продовжують і увиразнюють його громадянськохудожницький погляд на країну й народ, на больові точки збуреного, звихреного й кинутого під ноги недолі суспільного нашого буття, на гірку нашу історію, яка й сьогодні повниться далі новітніми фактами й подіями, настояними на ще гіркішій гіркоті, ніж, мабуть, будь-коли. Позиція Мушкетика-громадянина — то позиція невтомного будителя приспаних мороком безпросвіття шлася! — у свій шалений вихор батька, закрутив його, закинувши в такі безмежні далі, що ні вісточки від нього, ані згуку”. Про саму війну автор розповідає вустами тих, кого захопив цей вихор полум’я і смерті. Розповіді буденні, без показного героїзму, як і самі люди, що переживали це лихо. Тому й нестерпно боляче читати цю оголену правду людської трагедії. Не якоїсь там, віддаленої в часі чи просторі, а оцієї, на рідній нашій землі, на якій, може, і клаптика немає не политого кров’ю. Може, вона тому нам така й рідна, що не відвойована в інших народів, а відстояна нашим слов’янським родом у різних завойовників, щедро зрошена кров’ю пращурів і прадідів, батьків і дідів, які боронили землю, боронили свій рід, народ і державу. Часом боронили не зі зброєю в руках, а так, як дід лісника Кіндрата. Письменник не називає імені діда, і то добре, бо скільки таких Дідів було тоді у кожному селі і скільки їх загинуло! “Очі засліпило променями сонце, карателі — чорні, мовчазні й якісь плоскі, мов тіні, насунулися на двір з усі боків. Дід випадково опинився за кільцем, він веслував щодуху на той берег, з якого нещодавно один по одному переправляв тугі мішки. Кулі вилися довкола нього роєм — дід випустив весло й похилився на борт, човен, занурюючись, закружляв на місці, пишні, пахучі, підрум’янені хлібини одна по одній попливли за течією…” Гинули батьки, гинули сини, гинули матері. “…Дивись! — рвали волосся і крутили вуха. — Дивись!” І як я не старався відвертатись, бачив крізь сльози й іскри в очах, — ліпше б я тоді осліп навіки! — як упиваються багнети в біле тіло, як ллялась кров з грудей, що випоїли мене молоком. “— Партізанен, — сичали до мене по-гадючому чужинці. — Де партизани? — сікались свої. — Кому пекла, кому возили хліб? Жива пам’ять про мучеників, але не забуваються й мучителі. Непрощенні і прокляті вони, непрощенні їхні діти. “Господи, — перехрестилася мати, — що ж це діється у білім світі? Ганьба яка, хоч би пам’ять братову би вважив! Стидовище — до поліцайки в прийми! Щастя їхнє, що не дожила свекруха, — вона б обом повидирала зіньки…” У романі немає поступальності розвитку якоїсь однієї події. Маємо особливий твір, де виписано десятки характерів на фоні одного села, але кожен характер — то окремий твір, неповторна доля, трагедія і комедія, вималювані художником слова так щиро і так талановито. “…Упав би десь у бадилля, та й нема, — дає йому пораду баба Марфа. — Іч, семирозумна, наче моя Одарка! А сама, либонь, і в погребі подолом накривалась, — Михалець заходиться дитячим сміхом, потім — по-старечому натужним кашлем. Очі лукаво світяться сльозою, а повіки раз за разом — кліп та кліп…” Роман повчальний, особливо у наш час, коли все приноситься в жертву мамоні, коли людей засліплює блиск жовтого металу, зелений колір іноземної валюти. Біблія повчає: “ Не збирайте собі скарбів на землі, …але збирайте собі скарби на небі!..” (М.: 6:19—20). “Бо не розподіл благ — це похідне, — а поділ доброти, уміння співчувати, зрозуміти й пожаліти зробило нас людьми і не дає скотитися у прірву, з якої, власне, і почався відлік”, — читаємо у романі Петра Дідовича. Але не тільки жага багатства роз’їдає людину зсередини, мов іржа. Інша жага — жага влади, прагнення возвиситися над іншими — перетворює людську душу на дупло у середині живого дерева. Бо що таке влада? Це, насамперед, відповідальність, але більшість наших сьогоднішніх “владних” співвітчизників бачать її джерелом особистого збагачення, можливістю розділяти й володарювати. “Страшне це діло — влада, навіть така мізерія, як у лісника. — Говорить один із героїв роману. — Через приниження — і власне, й чуже — не вивершишся, не піднімешся душею…” Сцена прощання Олени з пронесеним через усе життя коханням, — така реальна, така правдива і така полинно гірка, як і та хвилина, що розділяє людину між життям і вічністю: “Роки, звичайно, не прикрасили Олени, вони притлумили й припорошили її вроду. Все ще струнка і горда у поставі, вона лиш зараз визнала свою вину — плечі її здригались частим тремом, очі, затуманені сльозами, не спускали погляду із дядька, руки тремтіли і горнулися до грудей. Коли завмерло останнє алілуя, Олена, ступнувши уперед, відсторонила занімілу тітку Настю. Відбивши дядькові низький уклін, постояла в скорботному мовчанні, поцілувала його у чоло й приклалась до навік спочилих рук…” Біль і гнів викликають сцени полювання на Івана, що насмілився боронити своє право людини, яку оббирали до нитки різні уповноважені. “Гналися за ним, немов за хижим звіром, обіклавши із усіх сторін… Перш, аніж упасти — ноги не несли, гнулися під ним, немов лозини, — змусив себе попетляти по грудку — отава щойно починала відростати, і сліди в ній повинні загубитись. Упав долонями прямісінько в калюжу — вода м’яка була у ній і чиста. Хлебтав її, як пес, довго, аж задихавсь, і ніяк не міг утамувати спрагу…” Це наше минуле, від якого не відмитися й не відхреститися. Не таке вже й далеке. Сьогодення не краще. Духовність і тільки духовність може відвернути нас від катастрофи. “Буття зелене” — калинова гілка такої духовності, подарована Україні працею і потужним талантом Петра Дідовича. z Валентина МАСТЄРОВА, Чернігівська обл. ЩОЙНО З ДРУКУ наші серця не здригатися від моторошних його реалій; уже нам і слова відповідні добрано — “віртуальний світ”. А якщо він віртуальний, то немає з чого й дивуватися чи тим паче “вантажити” себе надмірними переживаннями за якогось там бомжа; чи за старезну бабу, якій лишилося три чисниці до зустрічі з Богом і яку підло витурюють із власної господи новітні “господарі життя”; чи за молоде ще й навзаєм закохане подружжя, змучене критичним наближенням до свого щастя розпроклятого канцера… А Мушкетикові все оте — болить і жити не дає. І він товчеться від зорі й до зорі, трудить своє серце словом і віддає його нам, аби й нам боліло. Інакше перестанемо бути людьми, і очі нам випечуть сором та ганьба, і колись проклене нас котрийсь наш нащадок, який прозріє, виплутавшись із сітей віртуальної бездушності й бездуховності. Прозріє, зокрема, й через те, що котрогось дня увійде не в Інтернет, а у світ Мушкетикового слова — мудрого й ограненого рукою великого Майстра, обпаленого непроминущим болем і висвітленого великою любов’ю до України і всього в ній сущого, але тільки такого, яке має право називатись українським. Мабуть же, заради цього варто жити і творити. Ясна річ, жодна рецензійна спроба не годна замінити собою бодай часточку самих творів. Їх треба читати, долучатися до них не через посередника-рецензента, а бути з ними на відстані очей і серця. До чого я всіх і закликаю. z Віктор БАРАНОВ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин