Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Таланти і поклонники · с. 11сторінка оригіналу ↗

«НІЧОГО ВИПАДКОВОГО В ЖИТТІ НЕ БУВАЄ»

Слово Просвіти, №27 за 2004 рік

— Пані Ларисо, звідки Ви, взагалі, взялися? — З Одещини, з дивовижного краю. Овідіополь! — на честь грецького поета Овідія. Там, де Дністер впадає в Чорне море, по берегах Дністровського лиману розкидана ціла низка мальовничих сіл із поетичними назвами — Роксолани, Нарцис, Біляївка, Коса… Я — з виноградного краю, в якому степ і море утворюють унікальне, неповторне й гармонійне поєднання просторів… Мабуть, другого такого куточка в Україні немає. — Отже, поетичність місцини, де Ви народилися, певною мірою вплинула на поетичне формування Вашої особистості? — Свій перший вірш я написала в 14 років. Він виявився дуже дорослим; мабуть, у пориві першої закоханості його створила не моя свідомість, а підсвідомість: Я жадаю кохання, Як земля в літню спрагу — дощу. Я жадаю кохання, Як натомлені душі — покою. Хочу горе ділити з тобою І муку твою, І нести в своїм лоні дитя, Що зачате тобою… Це мені було 14 років! (Сміється із дитячою безпосередністю й відвертим здивуванням). — Відповідальний вірш, дуже відповідальний! Із конкретними зобов’язаннями… А що було потім? — А потім… У нашій школі було багато різних гуртків. Окрім історичного, в якому я брала активну участь, почала вчащати до “Інтерклубу”. І от одного разу ми готували для всієї школи вечір про дітей, які потерпають від військових конфліктів в Іраку, Індії, інших країнах… Пам’ятаю, що було дуже багато тексту, і я весь час думала, як би його подати цікаво. Тоді моїм кумиром була телеведуча Валентина Леонтьєва, котра вела програму “Від усієї душі”. Мені дуже подобалась її манера, те, як вона вміла заволодіти залом… І от я спробувала, наслідуючи її, побудувати оцю шкільну імпрезу. Для мене тоді стало великою несподіванкою, що весь мій виступ відбувався в абсолютній тиші, що для шкільної аудиторії є подією винятковою. Присутнім на вечорі вчителям не довелося реплікувати — “Тихо! Бо зараз виведу!”, — а в деяких викладачів були сльози на очах. Тоді мені винесли вердикт — “Природжена артистка!” Зрозуміла і я, що, мабуть, бути мені артисткою напевне. — Отже, після школи — в артистки? — Приїхала я з батьком до Києва, щоби вступати до театрального інституту. Але — позаяк я дівчина з села, наївна й непідготовлена, — безумовно, шансів у мене було небагато, хоч і закінчила школу із золотою медаллю. Тато тоді працював у колгоспі, і його відпустили на два дні. А я… не вступила! Але повертатися додому — та ще й на продовження мого драматичного дитинства з мачухою — не хо- На концерті “Духовні пісні та романси” ні Галина Гудзевата, а я її завжди називала “тьотя Галя”, — безкоштовно поселила мене в себе. Вона допомогла мені знайти тимчасову роботу, і я два роки працювала санітаркою на кафедрі парадонтологічної стоматології, яку очолювала професор Галина Вишняк, на Нивках. Це дало мені змогу закінчити вечірні курси, зрозуміти, що потрібно, щоб бути готовою для вступу в театральний інститут, і — оскільки я вважаю, що нічого випадкового в житті не буває, — я потрапила до тих викладачів, які мені, якщо можна так сказати, замінили батьків. Уже немає в живих професора Леоніда Артемовича Олійника — старійшини театральної школи, натомість сьогодні перебуває в розквіті своєї майстерності й творчих сил народна артистка України, моя викладачка аклі, з простягнутою наді мною рукою. І каже мені: “Дитино, не плач. Ти прокинешся і познайомишся з жінкою, яка змінить твою долю”. І я вранці прокидаюся — бачите, як у Попелюшки, — прокидаюся від того, що хтось біля мене шарудить якимось папером. Бачу двох немолодих людей, мабуть, подружжя. У них поламалася валіза, повилазили якісь речі, пакунки, я дивлюся заплаканими очима, як вони намагаються все це впорядкувати… Раптом жінка звертається до мене: “Що з тобою, дитино?” Я, перемикаючись, затинаючись, розповідаю п’яте через десяте, як не вийшло з інститутом, залишилася сама в чужому місті, не знаю, що робити… Вона каже: “Так я живу тут недалеко від вокзалу, поїхали до мене, там розберемося”. І справді, ця жінка — паторської майстерності Ада Миколаївна Роговцева. Це мої вчителі. Це також викладач сценічної мови Зоя Олександрівна Вихорєва, яка стала не лише моєю вчителькою, а й колегою, коли мені потім довелося викладати в цьому інституті, це й викладач танцю Анатолій Степанович Згурський, вокалу — Валентина Федорівна Сук... Це ті люди, які стали для мене еталоном у мистецтві і які подарували мені глибоке розуміння того, що треба любити не себе в мистецтві, а мистецтво в собі. Бо ти приходиш у мистецтво для того, щоб СЛУ-ЖИ-ТИ, а не робити карколомну кар’єру. Треба кликати людей і вести їх за собою до високостей духу, співпрацювати разом із ними для очищення душі, для того, щоб наше життя мало якийсь сенс. — Пані Ларисо, Ви дуже поетично розповідаєте, а я весь час думаю про раціональний аспект дивовижних поворотів Вашого надзвичайного життя. Неначе Вас вели. Але ж і Ви щось вибирали? — Я йшла конкретно на акторський факультет. У моєму дипломі написано: “Артист театру і кіно”. Моїми дипломними роботами були: Аркадіна в “Чайці” Чехова, Валєндра у “Завтра була війна” Васильєва. Після інституту мене одразу запросили до Чернівецького театру імені О. Кобилянської на головну роль — Галі — у п’єсі “Назар Стодоля”, за яку потім ми отримали першу премію на огляді вистав за творами Т. Шевченка. Так що мені поталанило. Упродовж двох років роботи в Чернівецькому театрі я працювала у 13 з 17 репертуарних вистав. Це були різні ролі — драматичні, комедійні, казки, мюзикли… Периферійні театри боролися за виживання завжди, і звідси різноманітність їхнього репертуару, а також велика школа набуття досвіду для артиста. Там актори не бувають у простої — це плюс, але є мінус — немає часу для експериментів, що, мабуть, зіграло вирішальну роль у моєму поверненні до Києва. — Легко сказати — повернутися і влаштуватися в столиці… — Нелегко, але… Одного дня в Чернівцях — дзвінок мого телефону, знімаю слухавку і чую голос Сергія Проскурні — нашого викладача з інституту, а нині відомого продюсера, режисера: “Лариско, я тут створюю студію. Чи не хочеш приїхати до мене працювати?” Поїхала. І знову приїхала в нікуди: без квартири, кинувши все у Чернівцях. Приїхала в Київ на експеримент. І не пошкодувала. Саме тоді розвинувся потужний студійний рух, театри-студії були на плаву, на них був попит, була зацікавленість публіки. У нас тоді здійснювалися надзвичайно цікаві проекти з різними іноземними колективами — американцями, поляками, німцями. Ми багато гастролювали впродовж 1992—1994 років; і з великим успіхом. Зокрема особливо за- Лариса вражає одразу, од першого моменту знайомства. Жвава, з відкритим радісним поглядом гарних зеленкуватих очей. Упродовж минулого року мав можливість спостерігати її під час роботи на Українському радіо, де заслужена артистка України Лариса Недін нині обіймає високу посаду головного редактора Головної редакції популярної музики та розважальних передач Радіо “Культура”.

с. 12 · сторінка оригіналу ↗

Текля у фільмі “Страчені світанки” років у мене нагромадився великий доробок, який іще чекає на свого видавця… — У талановитої мами має бути… Яблуко від яблуні недалеко… — Ой, не кажіть! Крім гімназії “Академії”, де вона вчиться, Софійка відвідує Закінчення. Поч. на с. 11 мого проекту “Сучасний український романс” — вечір відбувся в Національній філармонії, а ще — вечір “Сучасна духовна пісня і духовний романс”, який відбувався в галереї “Лавра”; вийшли касети й компакт-диски з творами у моєму виконанні… Єдине, що після народження доньки я трохи відійшла від кінопроцесу, але гадаю, що небагато втратила, тому що зараз наше кіно лише починає оживати, ставати на ноги. — Пані Ларисо, а що є у Вашому кінодоробку? Які ролі? — Наразі, їх сім. Зіграла одну з головних ролей у фільмі Андрія Бенкендорфа “Кілька любовних історій” (за новелами Бокаччо), дуже дорога для мене робота у фільмі Григорія Кохана “Страчені світанки”, а також у фільмі Василя Ілляшенка “Притча про світлицю” і Юрія Ляшенка “Записки кирпатого Мефістофеля”. Із задоволенням згадую мою першу роботу у фільмі “Кайдашева сім’я” — епізод, але з нього починається фільм. Уявіть: на весь екран — їде дівчина з косою, посміхається… По суті, це була моя перепустка в кінематограф. У молодшого Іллєнка — Михайла — я знялася в картині “Сьомий маршрут”… — Скільки вже років доньці, через яку Ви відійшли від кіно? — Сім! Софійка! Мудрість, премудрість Божа! — У Вашій біографії кожен новий поворот якось сприяв черговому піднесенню вгору. А як посприяло (і в яку гору) народження доньки? — О, це вершина! Вершина материнства, яку ніщо у світі не може замінити! Все інше — яке б велике значення воно не мало в житті — відходить на другий план. Жінка приходить на цей світ, у першу чергу, щоб відбутися як мати. І тільки потім — усе інше. Можливо, це жорстка думка, але вважаю, що без дитини жінка проживає своє життя, як пустоцвіт. — Чи народження доньки внесло корективи у Ваші творчі вподобання, зміну жанру? — Безперечно! Уявляєте — почала писати… дитячі вірші. В результаті у видавництві “Криниця” з’явилася дитяча книжечка “Духовна поезія для читання в родинному колі”. Зараз із нетерпінням чекаю виходу в світ у Дрогобичі чергової збірки моїх віршів для дітей: з колисаночками, з мініатюрами… Упродовж останніх музичну школу, басейн, студію танців. І все це — у захваті, з радістю пізнання світу… — У маму вдалася… Але коли Ви, пані Ларисо, все встигаєте? — Моя колега, яку я дуже шаную, — Ганна Танасівна Чубач, котра для мене є великим прикладом у житті, — завжди каже, що у жінки мусить бути четверта зміна. Так от я про цю четверту зміну ніколи не забуваю. А крім того, життя складається з певних етапів, коли щось важливіше виходить на перший план. Коли я готувала проект, пов’язаний із романсами, безумовно, на той час відійшов театр, відійшло кіно. Коли Софійка з мамою і... єнотом який у нас мало де можна почути. Не кажучи вже про тавро “буржуазного смаку”, що ним означено романс у 60—70-х роках. Мою ідею підтримав на той час директор Національної філармонії, народний артист України Володимир Лукашев... Я побудувала театралізоване дійство з використанням художнього освітлення від фірми “Феєрія”, де кожен романс було поставлено як окремий елемент сюжету. Ми зняли вечір на відео, і цей фільм потім 26 разів було показано на різних каналах телебачення. І не тому, що я ходила і когось просила. Цей фільм просто втрапив у свою нішу. А після того виникли цілі фестивалі романсів, якими нині займається Мар’ян Гаденко… — Ви відкрили їм дорогу… Пані Ларисо, а звідки взявся у Вас спів? — Театральний інститут дає настільки високий рівень всебічної підготовки, що питання вокалу не стоїть… — Але ж не всі театральні актори співають. Богдан Ступка, наприклад, не співає. Усе-таки це особливий вид мистецтва… — …Так, але в нас дуже потужна вокальна кафедра. Вокал — це один із профілюючих предметів. Ми здаємо державний іспит із вокалу. Крім того, у мене музична освіта — фортепіано. — Ага! Отже, Ви закінчили середню школу із золотою медаллю, та ще й музичну! От звідки все почалося… — У театральному інституті, за бажанням, кожен може впродовж чотирьох років, почавши з нуля, освоїти інструмент і набути необхідних музичних навичок… — З огляду на Ваші переконання й закоханість у театральний інститут, скоро Вас перетягнуть із радіо до інституту на викладацьку роботу. — А я ніколи й не покидала його. Просто до народження дитини я мала більше часу й працювала викладачем сценічної мови у майстерні свого ж викладача. Вважаю, що це велике щастя. Нині, у Київській школі мистецтв №8, я набрала театральне відділення, у мене є 25 учнів різного віку, і я не полишаю цієї стежини — це дуже цікаво. — А якісь цікаві проекти Ви вже виношуєте на Радіо? — Виношую, виношую… Наприклад, через рік — ювілей: 10 років моїй передачі З вистави Чернівецького театру ім. О. Кобилянської “Чао!”. В. Лещик, Л. Недін, Е. Цісельський “Вечірній клуб актриси Лариси”. Цей цикл постійно тримається на вищих позиціях рейтингу. Маю намір вивести на сцену героїв моїх передач — членів цього незвичного й симпатичного клубу… Якщо знайду спонсорів у цей наш непередбачуваний час… Дуже багато задумів не реалізуються саме через брак коштів. — Складається враження, що над Вами, пані Ларисо, увесь час присутня вища сила. Як кажуть у таких випадках, — Бог опікується і провадить. Чи Ви якось усвідомлюєте собі цю опіку, чи це просто збіг обставин? — Безумовно! Мені б не хотілося, щоб читачі сприйняли мене як таку собі Попелюшку, в якої все само собою складається у житті. Навпаки — життя повне проблем. Але я — оптимістка і завжди намагаюся не переобтяжувати оточуючих власними проблемами. Нас Всевишній створив за своєю подобою і надав нам право вибору. Кожна людина цей вибір робить сама для себе — в плюс чи мінус. Безумовно, без підтримки Всевишнього нічого в житті не вийшло б. Я себе вважаю справді віруючою людиною, православною. І свою дитину привчила. Ми ходимо до храму, дотримуємося постів. Для нас є святими поняття сповіді, причастя. І ми намагаємося не переступати через Заповіді Божі, хоча це дуже важко, бо є заздрість, є гординя, прагнення матеріального достатку тощо — з ними дуже важко боротися… Усі ми грішні. Але коли в душі є оце особливе відчуття совісті (бо для мирян Бог — це совість) і коли ти усвідомлюєш, що любов — це, перед усім, жертовність, то гріха в твоєму житті буде менше і все у тебе складатиметься щасливо. Жодна волосина з нашої голови не впаде без волі на те Всевишнього. І тому я маю певність щодо майбутнього моєї доньки, бо нещодавно вона приступила до першої сповіді й Причастя. Я бачила, як вона самовіддано готувалася до цієї визначної події. Мені дуже приємно, що я жодного разу не сказала: “Софійко, візьми в руки Біблію”. Я її не змушувала, але вона сама каже: “Мамочко, це моя улюблена книжка”. Дитину ніколи не можна переконати словами — тільки власним прикладом. Мені дуже приємно, що хрещена мати моєї доньки — дружина священика. І коли хтось у нашій родині хворіє чи якісь негаразди, я відчуваю, як близькі нам люди моляться за нас. Оця духовна сторона життя — вона превалює в нас у всьому. Ви знаєте, я відійшла від кіно ще й із тієї причини, що ті сценарії, які мені пропонували (а пропонували постійно), не відповідали моїм переконанням. Коли ти для себе вже зробив вибір: або Бог, або князь світу цього — ти вже не заспіваєш будь-яку пісню, далеко не в будь-якій ролі погодишся вийти на сцену, бо ти вже собі усвідомлюєш наслідки й відповідальність за них із Божої точки зору… Я по сьогоднішній день не дуже пишаюся однією з моїх найкращих акторських робіт — роллю настоятельки жіночого монастиря, жінки гріховної — у фільмі “Кілька любовних історій”. Це була справді високопрофесійна робота. Але тоді я ще не усвідомлювала, який крок роблю, бо на той час мені було важливіше продемонструвати рівень акторської майстерності, а не заглиблюватись у всі численні нюанси по обидва боки екрана. Якби запропонували сьогодні, я б дуже й дуже подумала, чи варто зніматися в цій ролі. — Скажіть, що треба робити, щоб набратися оптимізму й тієї душевної сили, яка допомагає пережити незгоди? Що є джерелом? — Джерелом є Господь. Все в житті існує у певній рівновазі. Обов’язково приходить несприятливий час, який обов’язково має закінчитися. Проблема лише в тому, чи зможеш знайти в собі сили, душевні сили, щоб із гідністю пережити час випробувань… І треба завжди пам’ятати, що наше життя — неповторне, як би воно не складалося. Так, як сьогодні сонце сходить, так воно завтра вже не зійде. Так, як у тебе сьогодні склався день, він уже не складеться вдруге. Треба пам’ятати про скороминущість цього життя і радіти. На 50 % усе залежить від людини. — Дуже Вам вдячний за цікаву розповідь і маю надію, що вона сподобається нашим читачам. — А я бажаю читачам “Слова Просвіти” не втрачати оптимізму й пам’ятати: кожного з нас створено для певного покликання, певної мети, яку маємо усвідомити й прагнути її досягти. z Записав Євген ҐОЛИБАРД

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин