Жіночий проект · с. 13сторінка оригіналу ↗
ПО ТОЙ БІК СТУДЕНОГО ПЛИНУ
Слово Просвіти, №27 за 2004 рік
Чи часто серед буденної метушні ми згадуємо про вічне? Воно не має нічого спільного з тим брудом, що вливається в наші серця постійно і звідусіль, воно — той забутий рай, при згадці про який із невиразною тугою починають бриніти найпотаємніші струни душі. Саме на них і заграла Софія Майданська, переправивши глядачів її літературно-музичної п’єси поза той бік студеного плину. У невеликому приміщенні театру-студії Культурно-мистецького центру Києво-Могилянської академії таємничий напівморок. Панує тиша. На порожній сцені стоїть стіл, хаотично вкритий чорною і білою тканиною, на ній — калинове намисто. До столу підходить актриса Галина Стефанова. Вона кладе текст п’єси на стіл. За нею входять і сідають на стільчики музики: бандурист Тарас Столяр та авторка тексту Софія Майданська. У виставі вона грає на скрипці.
Фото з архіву “СП”
Галина Стефанова доводить до відома присутніх, що зараз вони почують барокову притчу, героєм якої є історична особа — бандурист при дворі імператриці Єлизавети Григорій Любисток. Звучать слова про долю “митця у час великої Руїни, занепаду козацької держави”… Початок вистави здавався попервах незрозумілим. Під музичний супровід скрипки та бандури Галина Стефанова зачитувала текст п’єси. Уривки сюжету поставали один за одним, ніби чиїсь спогади, на перший погляд, не пов’язані між собою. Серед них — картина весілля шістнадцятирічної дівчини із заможним чоловіком уже солідного віку, епізоди дитинства маленького Іванка, зала розкішного палацу, а в ній — молодий сліпий бандурист в оточенні придворних дам. Мова притчі глибоко поетична, пересипана символами. У сюжетні картинки вплітаються переживання героїв і ще ніби чийсь погляд збоку. Поступово вимальовується трагічний сюжет. Хлопець Іванко любив дівчину Марійку. Хоча слово “любов” навряд чи відповідало тому, що відбувалося. Воно було настільки далеке і від нерівного шлюбу Марійки, і від палацу Єлизавети, куди Івана потім занесла доля, і від усього-всього в цьому світі. Це — поза часом і простором, це — одвічне. Московські солдати вбили Марію та осліпили Івана. Після цього до сліпого бандуриста лише двічі вертався зір: перший раз — під час втечі в Україну він бачив Марію в залі з органом і небом замість стелі, а другий раз, — коли прийшов його смертний час. Важко передати всю гаму почуттів, викликаних твором, переповісти все почуте. Це не просто нова українська проза, не просто чудово виконана музика М. Березовського, Й.-С. Баха, С. Франка, а щось значно більше. І єдиний спосіб у цьому переконатися — відвідати виставу Софії Майданської “По той бік студеного плину”.
z
Михайло ТОЛМАЧОВ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
