Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Жіночий проект · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЧИ ЧУЛИ ВИ «ВІДЕНСЬКИЙ ВАЛЬС»?..

Слово Просвіти, №27 за 2004 рік

НА ЖИТТЄВИХ ПЕРЕХРЕСТЯХ Села Медведівка та Мельники сходяться своїми крайніми хатами коло придорожньої криниці. А над криницею стоїть дерев’яна альтанка. Вода тут, кажуть, найсмачніша у краї, вірять у її цілющі властивості (хоча й невідомо, які саме). Завжди застаю тут машини з Черкас, Кам’янки та Чигирина чи й з віддаленіших країв. Водії завертають сюди не лише напитися води, ай узяти з собою — у банки, бутлі, у всяку там іншу посудину. Я ж звик користуватися лише одним — залізним кухликом, що висить на цвяху, забитому в один зі стовпців альтанки. Навіть у спекотні дні кухоль той не висихає — багато людей тут проходить і проїжджає, і, отже, ми той кухлик, не знаючи один одного й не зустрівшись ніколи, наче передаємо із рук у руки. Тут, неподалік знаменитої криниці, й познайомився я з Антоніною Мефодіївною… Йшов із Медведівки на Мельники вранці, зупинився, не доходячи криниці, задивився на левади, що тягнуться повздовж Сріблянки, на верби понад шляхом задивився. Несподівано з-під тих верб, що біля криниці, з’явилася, віти верб розгорнувши, немолода вже жінка. Підійшла до мене, привіталися, заговорили… І почалася розмова, власне, з її запитання: — А як Ви скажете, скільки отій вербі год?.. Здивувався запитанню, та й не вчив ніхто розрізняти вік дерев: верба та й верба, висока, красива верба — цих вражень завжди вистачало. Але мусив відповідати — відчув, старенька дуже хоче почути від мене, випадкового подорожнього, скільки ж літ отій вербі, на яку рукою показувала. Порозмірковував, нічого мудрого на думку не йшло, залишилося тільки засвідчити власну безпорадність перед запитанням, яке впало на мене, як сніг на голову. — Важко сказати, бабуню, може, й сто їй років, може, шістдесят — стара верба, але хто знає… — А я знаю! — мовила старенька, наче аж із піднесенням, мовби саме такої відповіді (тобто, щоб я не знав, а вона — знала!) й сподівалася од мене. — Я знаю… — повторила ще раз, але вже із зовсім іншим настроєм, і я не міг не відчути якоїсь далекої печалі, що долетіла до мене з її голосу. — Тій вербі, — вона міцніше підв’язала довгі кінці білої хустини, — рівно п’ятдесят дев’ять год… Не знав, як відгукнутися на таку обізнаність. Разом дивилися в бік верби, звівши голови до її високої крони, над якою синіло чисте осіннє небо. Мабуть, дивлячись саме на таке прозоросяюче небо, прадавні мудреці ще за часів Греції та Риму стверджували, що небо — це кришталева сфера, яка своїми краями (на обрії!) впирається у землю. Не став бабусі оповідати про кришталеву сферу, велич якої раптом побачив над собою. Вона сама продовжувала балачку: — Ту вербу посадив мій чоловік, перед войною, ще до фронту. А називався він — Іван… * * * …Не повернувся Іван Колода, медведівський господар, на рідну сторону, одержала його молода жінка лише “бумагу”, що вбитий він у Австрії, під городом Вєною. — Чули в радіо музику таку “Вєнський вальс?” — спитала мене Антоніна Мефодіївна. — Десь там Іван мій, бідний, лежить, під тим городом Вєною. Гарний був чоловік — високий, роботящий, а як заспіває — і в Медведівці, і в Мельниках чути. “То Іван Колода співає”, — казали люди. Він на війну пішов, а я синочка народила, та вмер недавно і синочок, краще б я, стара, вмерла, щоб дітей своїх не переживати. Краями хустини, новенької, як на свято пов’язаної, витерла вона сльозу й, не відриваючи погляду од своєї верби, наче до неї звертаючись, мовила: — Горе мені, старій, горе ще й біда, хіба що з доброю людиною на дорозі побалакаєш… Атак, куди не глянь, скрізь сама й сама… — А онуки у вас є, бабуню? — спробував розрадити стареньку, на веселішу тему звернути. — Є онуки, та хіба їм сюди заїжджати інтересно, у них свої — і музика, і танці… То ви, кажете, музику “Вєнський вальс” чули?.. — Чув, бабуню, чув… — А я, як почую, то й Івана згадаю, як він там сам-один лежить, ніхто й на могилку не прийде, а я ж крилами туди не перелечу… * * * …Я пішов собі далі, а вона залишилася на шляху, й видно було її довго, аж поки біла хустина не злилася зовсім зі світло-зеленим листям старої верби. Звідтоді завжди її вирізняю, вербу над шляхом неподалік альтанки й криниці — плакучу вербу, що її посадив Іван Колода перед тим, як назавжди покинути і дружину свою, і край рідний, і хату, перед тою ж таки війною збудовану. Проходячи під старою вербою, думаю я і про те, про що й завжди думаю: що життя — це, зрозуміло ж, зовсім не одноманітний плин днів і років, упродовж яких розчаровуємося й старіємо, але короткі спалахи отих хвилин, що не забуваються, і в яких раптом постає вражаюча краса — і людей, і почуттів, що стають незабутніми. — Чи чули ви “Віденський вальс”?.. z Анатолій СКРИПНИК, м. Київ, фото автора

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин