Старожитності · с. 14сторінка оригіналу ↗
М А Й С Т Р И ТАЄМНИЦІ
Слово Просвіти, №27 за 2004 рік
Продовження. Частина 2%га. Початок у ч. 22 (242) від 27 травня — 2 червня.
ЧЕРЕВИЧКИ З РОГОЗУ
Стоїть гора високая, попід горою гай, Зелений гай густесенький, неначе справді рай…
Ці слова, мов списані з Городища. Ось вона — гора, вкрита лісом, ось воно — те село попід горою, про яку в пісні співається! Справді, неначе рай. Але чому в цім “раю” так багато покинутих хат? Чому пусткою віє від кожного другого дворища? Нічого дивного. Подібну картину в Україні можна побачити де завгодно — від Гуцульщини до Слобожанщини.
Стоїть гора високая...
Але Городище — особливе село. Село, яке має свою “професію”, своє ремесло, свій “фах”. Плетінням із рогозу городищенці займаються бозна з яких часів. Достатньо відкрити будь-який статистичний звіт про дореволюційні ярмарки на Полтавщині. — Іще зовсім недавно плести з рогозу вміли лише старі люди, а потім, як стало отаке життя трудне, то в кожній хаті всі вчаться, сідають і в’яжуть, бо життя примушує, — розповідає Катерина Сокіл. Заходимо в стареньку хату, якій, либонь, років сто. Жінка жваво прямує до ліжка й бере оберемок рогозу. Руки так швидко мигтять, що навіть фотокамера не в змозі чітко передати зображення. — Оце вічно в смітті сидимо. Ви вже звиняйте. — Це правда, що для Вашого села плетіння з рогозу — професія потомствена? — Наші предки споконвіку цим займалися. І моєї мами батьки, і їх батьків батьки. Кошики плели на верстаті, взувачку, брилі.
Катерина Сокол плете з рогозу личаки
— Навіть верстати були? — Верстати були. Конструкція нехитра — дві ломаки, перегородка, людина сідає долі і в’яже. — Будь-хто, почувши слово “рогіз”, перш за все згадує давню пісню. Чому так співається? Невже черевички з рогозу, справді, не бояться морозу? Чи то жарт? Заради красивого слівця? — То тільки в пісні так співається. Звичайно, за цими словами нічого немає. Коли я сплету цей лапоть, я в ньому буду ходити й по селу навіть. Але він швидко протирається. Та якщо підошву підшити, то довгенько носити можна. — Чув від людей, що перевівся рогіз в околицях Городища, навіть доводиться їздити в сусідні райони. Що трапилося? Невже весь рогіз повирізали? — Рогіз сам по собі пропадає. Болота заросли, очерет пішов, який перебив рогіз. Тепер доводиться їздити у Погребняки Семенівського, до Плехова Оржицького району. Задля цікавості глянув мапу Полтавської області. Від Городища навпростець до Плехова — тридцять кілометрів. До Погребняків — вісімдесят. Але то тільки по карті, по прямій. — Чи користуються попитом Ваші вироби? Хоч хтось купує?
Ось вони, справжні городищенські личаки
— Іноді приїжджають, купують. У кого є можливість поїхати продати, їдуть продавати. Хто не може поїхати продати, той чекає, коли хтось у село приїде. А не приїдуть, то воно буде лежати. Знаю, наприкінці дев’яностих у Городищі навіть кооператив створили. Городищенські личаки, кошики та брилі аж у Москві продавалися. В 1989 році про це писала газета “Правда”. В ті часи то було неабияким досягненням. Газета писала про те, що в селі Городище виготовляють із рогозу черевики, дитячі й жіночі сумочки, пляжні шапочки. В селі створено кооператив “Народні промисли”. Все це продається в Москві, в магазині Полтавської потребспілки “Наталка Полтавка”. Московський торгово-посередницький кооператив “Ніке” замовив на 1989 рік виробів народних умільців на 140 тисяч рублів. У Городище, як писала в той час газета, надходили замовлення з Києва, Сум, Донецька. Та, схоже, тоді ж усе й закінчилося… — Старий начальник, — розповідає Катерина Сокіл, — вийшов на пенсію, а потім уже ніхто більше не захотів цим займатися. Кооператив
Мешканців полтавського села знову взули в постоли. І в прямому, і в переносному розумінні цього слова. Аби хоч якось вижити, в Городищах Чорнухинського району повернулися до давнього дідівського ремесла. Сьогодні тут всі, від старого до малого, плетуть постоли з рогозу. Та йне тільки постоли.
забрав колгосп, а тоді й колгоспу прийшов гаплик. Залишилися люди, які працювали вдома. Зайдіть у будь-яку хату — в’яже старе й мале. — Для чого ж купують Ваші личаки? Мабуть, тільки як сувеніри? — Мабуть, так, тому що найбільше беруть оці манюсінькі постолики, масюпусінькі. Кажуть ще, що в наших личаках добре в лазню ходити. У хаті дуже зручні, як кімнатні капці. Мабуть, — єдина взувачка, в якій не пітніють ноги. Бачте, яка підошва? Кажуть, для ніг добрий масаж. Звичайно, такі личаки, по сировину для яких треба їздити майже за сотню кілометрів, заїжджим баригам віддають за безцінь — усього по пять гривень. Скільки вони будуть коштувати в магазині, куди їх сплавлять перекупники, можна тільки здогадуватися. Особливо, якщо продавати закордонним туристам. Адже це справжня екзотика — личаки, в яких ходили ще за часів Київської Руси. Отак наша держава “взула в лапті” своїх людей!
НАРОДНІ ПРОМИСЛИ. ІСТОРІЯ ВИНИЩЕННЯ
Нове й швидке відродження народних промислів почалося в Україні, і зокрема на Полтавщи> ні, у 20 роках минулого століт> тя. Цьому сприяла нова еконо> мічна політика. Виробничі арті> лі, бригади та майстри>одинаки працювали в усіх галузях на> родних промислів. А провідним
Маленька Наталка говорить, що в школі їх народним ремеслам вчити перестали. Але плести дівчина вміє, тому що її навчила бабуся тут було гончарне виробництво. У той же період НЕПу обробкою волокняних матеріалів було зайнято 27 тисяч чоловік у селах і понад 5 тисяч у містах. У ці роки прядінням і ткацтвом у зимові вечори практично займалася кожна селянська родина. З лози й рогозу виготовляли кошики, стільці, крісла, дивани, столики, колиски. Гребінники, бондарі, стельмахи виготовляли з дерева діжки, бочки, цеберки, короби, скрині, посуд, меблі, колеса, вози. Широко розвивалась і обробка металів. Рівень виробництва був наскільки високим, що виготовляли навіть панчішні машини. Але з початком колективізації індивідуальна творча діяльність була заборонена. Майстри, яких залишилося мало, продовжували працювати в організованих промислових об’єднаннях. Остаточного удару народним ремеслам завдав Микита Хрущов. У 1960 році, коли промислова кооперація зробила значний внесок у поповнення товарних ресурсів, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР 20 липня 1960 року скасовують промислову кооперацію і передають її в підпорядкування державним органам. Через 27 років нарешті отямилися. Горбачов намагався відновити кооперативи, але зробити цього так і не встигли. Відроджувати було вже нічого!
КОВАЛІ
Чи не найбільш розповсюджене українське прізвище — Коваленко. То вже потім ідуть Олійники, Лимарі, Шевці, Мельники, Гончарі та інші прізвища з “професійним родоводом”. До речі, в Росії одне з найрозповсюдженіших прізвищ — Кузнєцов. У Польщі — Ковальський, у Чехії та Словаччині — Ковач, у Великобританії та Сполучених Штатах — Сміт, в Німеччині — Шмідт. Пам’ятаю, як на барвистому, гомінкому, веселому й метушливому східному базарі, де тягнуться безкінечними рядами майстерні ремісників: жерстяників, точильників, столярів, кушнірів, — зайшов заради цікавості до кузні. Посиділи. Погомоніли. Випили по піалі духмяного зеленого чаю без цукру. Ось уже й друзі. Абді-ака подарував мені маленького іграшкового сувенірного кетменя. Сам викував! Я довго беріг той подарунок, поки через численні переїзди з квартири на квартиру таки не посіяв. Знаю, як узбеки цінують той нехитрий інструмент — щось на зразок нашої сапки. Згодом у російському селі Приваловка коваль дядя Льоша подарував викувану прямо при мені підкову. Довго вона висіла над дверима у квартирі. А потім потрапив до кузні в Лохвиці. Літній Вакула важко присів на вичовганого до блиску ослона. Повагом одірвав смужечку газетного паперу. Лаштував самокрутку. Старий скаржився, що ні на кого залишити кузню, ніхто не хоче тут працювати. Робота брудна, важка, “непрестижна” серед сьогоднішньої молоді. Щоб там не говорили, але по селах коні ще слухняно тягнуть свою шлею. А значить — потрібні й лимарі, й конюхи, і стельмахи, і коновали, і ковалі. Коваль із-під Диканьки відкрив таємницю виготовлення дамаської сталі. Вона вважалася втраченою ще з часів Тамерлана. До цього винаходу мешканець села Стасів Диканьківського району Полтавської області Георгій Врадін ішов сім років. Усі ковалі чимось схожі поміж собою. Хоч узбек він, хоч росіянин, хоч українець. Спокійні, небагатослівні, поважні й розсудливі. Міцні в руках і широкі в плечах. Неначе ввібрали в себе частину гартованого металу, який пройшов через руки. Руки коваля споконвіків цінували. “У коваля, — говорить українська приказка, — руки чорні, а хліб білий”! “У коваля, що не стук, то й гривня”. Ковальство — одна з найдавніших професій на землі. Власне, воно якщо так, то й людина людиною стала, коли навчилася вогонь і метал підкоряти. Далеко не кожен здатен підняти ковальського молота. Куди вже там розмахувати ним у задушливій, розпеченій кузні. Особливо важко ковалеві без помічника. “Сам дуй, сам куй, сам по воду йди і сам гроші бери”, говорить народна мудрість. Без роботи коваль у селі не сидів ніколи. Одному коня підкувати, іншому борону підрихтувати, третьому й каструлю залудити — за цим теж ішли до ковалів. Водночас українці здавна позирали на людей цього ремесла з деяким острахом і недовірою, вважали їх характерниками.
— У цьому, справді, є доля істини, — говорить коваль із села Стасів Георгій Врадін. — Ковалі завжди, в усі часи, зберігали секрети свого ремесла в таємниці. Саме тому так багато легенд про дамаську сталь…
КОРОТКИЙ ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ
У кінці ХIV сторіччя Тимур Та% мерлан, переможець Золотої Ор% ди, який пройшов із вогнем і ме%
Коваль із села Стасів Диканьківського району Георгій Врадін розкрив секрет виготовлення дамаської сталі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
