Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · с. 6сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №27 за 2005 рік

Слово Просвіти, №27 за 2005 рік

ХРАМ ЗНАНЬ Відомо, що школу було засновано в історичному 1905 році. А ще відомо, що до відкриття Церковноприходської школи для дітей бідарів у цих приміщеннях було фабричне заводське училище. І тільки Господь Святий знає — скільки дітей отримало освіту в цьому благословенному місці. Найперша школа мала три корпуси, в одному з яких училися діти, а поруч мешкали вчителі. Це було зручно і продуктивно. Проте повернімося в наші дні. Сторічний ювілей святкує Білогородська школа № 2, проте я побачила чудову й сучасну будівлю, розташовану, як церква, на пагорбі, обгорнуту шатами фруктових садів. А ще мене вразило, що майже всі вчителі цієї школи — її вихованці. І педагоги з солідним стажем, і молоді керівники школи не хочуть знати іншої долі, як бути потрібними дітям земляків. Сучасна перебудова школи закінчилася в 1981 році. За це білогородчани вдячні директору старої школи, а нині голові Бобрицької сільської ради Олексію Михайловичу Качаненку. За ним і досі шкодують, бо, за словами вчителів, Олексій Михайлович був напрочуд талановитим педагогом і не менш талановитим господарем. Про це палко розповідала молоденька вчителька німецької мови, а за сумісництвом ще й організатор — Тетяна Сергіївна Король, яка не так давно закінчила цю ж школу. Вразило мене те, що випускники знають і пам’ятають усіх, із ким пов’язана доля школи. Мені пощастило, бо я мала честь поспілкуватися з випускницею першого повоєнного випуску Лідією Григоровною Іванчук. — Лідіє Григорівно, розка! жіть, будь ласка, як вам, дітям війни, давалося навчання? — Важко давалося, бо в роки війни приміщення школи зайняли німці, а в корпусі, де мешкали вчителі, розташували коней. Відступаючи, фашисти вщент зруйнували школу, проте наші батьки та й ми — всією громадою відбудували рідні стіни. Важкі 1943— 1944 роки для двадцяти семи дітей різного віку стали роками відродження школи, відродження надії на краще життя. У нас не було ані книжок, ані зошитів, проте була жага до знань. Траплялося, ПРИНЦИПОВО Усі ми стривожені шаленим наступом звідусіль на нашу мову. Газети “Слово Просвіти”, “Українське слово” подають навіть дуже добрі матеріали, та це мало впливає на нинішню мовну ситуацію. Треба й нам єднатися для співпраці з усіма, хто хоч трохи вболіває за нашу рідну мову. Ось наш Микола Томенко підключив до мовного питання академіка Русанівського, а ми всі добре знаємо й пам’ятаємо про його зловісну роль щодо української мови, зокрема правопису іт. ін. Напередодні 60-річного ювілею “перемоги” на всіх каналах, усіх електронних ЗМІ лунали воєнні пісні тільки російською! Для інтерв’ю вибирали переважно російськомовних ветеранів, хоча найбільших втрат у цій війні 2-ох імперій-монстрів зазнала саме Україна! А те, що переважна більшість ветеранів розмовляє винятково російською, зовсім не що домашні роботи виконували на газетах. А коли хтось із дітей приносив до школи зошит — це була радість для всіх. Ми були бідними, проте добрішими, ніж теперішня молодь, хай не ображаються. А в 1953—1954 році в нас був справжнісінький, хоча і скромний випускний бал. І майже всі потому отримали вищу освіту, вступили до різних внз. Серед перших повоєнних випускників є й лікарі, й учителі, й інженери, і навіть професор. Сама Лідія Григорівна — медичний працівник, і з задоволенням віддає свій медичний фах, незважаючи на пенсійний вік, саме учням рідної школи. А до нашої розмови приєдналася надзвичайно добра жінка, вчитель рідної мови та літератури Любов Адамівна Сторожук. Щиро й безпосередньо розповідала вона про рідну школу, яку теж колись закінчила. Із сумом повідала, що колись була потрібна маленьким школярикам і вчителювала у початкових класах. До 1920 року у школі було три початкових класи, цього року ледве набрали діток для одного. Завуч школи, колишня випускниця, медалістка, а нині вчитель хімії Олена Володимирівна Михайловська опікується кожною дитиною. Проте є одна проблема, яку, на мою думку, можна б було вирішити, проте на заваді стає людський фактор. Справа в тому, що діткам з околиць дуже важко добиратися до школи, особливо взимку, а водії маршрутних таксі та автобусів не поспішають перевозити маленьких земляків без коштів, що мають надходити від місцевої сільської ради. І поки дорослі не вирішать позитивно цю проблему — школа втрачає своїх потенційних школяриків. Бо вже давно закінчилася епоха, коли по знання до школи діти ходили по п’ять кілометрів. Сьогодні значна частина білогородчан навчає дітей у Києві або в новій школі. А були ж часи, коли школа працювала в дві зміни, по шість уроків. Діяв при школі літній табір, до якого привозили на відпочинок дітей аж із Мурманська. Олена Володимирівна з ентузіазмом розповіла, що колектив щиро вірить у те, що все повернеться на круги своя. З гордістю показувала школу, в коридорах якої пахло солодкими булочками. Хвалилася власними експонатами шкільного музею, в якому зберігаються старі фото перших повоєнних учителів та учнів. А ще пишаються поетичними збірками колишньої учениці Соні Чміль. Поетеса з ніжністю присвятила землякам такі рядки: “За Вас молюсь, про Вас пишу, про Ваші радощі і болі”. Згадували заслуженого художника України Василя Дмитровича Чеходара, який полюбляв малювати місцеві краєвиди. Та найбільша гордість школи — комп’ютерний клас, обладнаний за останнім словом техніки. За це школа вдячна батькам учнів, бо саме завдяки їхньому розумінню та коштам з’явилося це технічне диво. До речі, це єдиний раз, коли шкільне керівництво звернулося по матеріальну допомогу до батьків, бо всі господарські справи ладнає своїми силами. А це в наші часи — диво з див. У кожному слові вчителів звучала щира батьківська любов до рідної малої батьківщини, занепокоєність долею деяких учнів, особливо — із проблемних сімей. Бо в один голос жінки з великим і не дуже педагогічним стажем заявили, що доля дитини залежить тільки від батьків, від їхнього бажання бачити дитину освіченою, щасливою. У цей час повз нас промайнула зграйка випускників, серед яких була й медалістка сотого випуску Надійка Купрій. На початку свого життя ця напрочуд красива дівчинка вже увійшла в історію. І дай Боже щасливої дороги всім випускникам. А молодий директор школи Микола Анатолійович Жеведь (викладач фізики), попри заклопотаність, усе ж приділив нам хвилинку уваги. Він авторитетно заявив, що, незважаючи на нестачу коштів, зробить усе можливе і неможливе, щоб рідна школа процвітала. А 14 жовтня буде величезне свято, приурочене сторічному ювілею школи. “А знаєте, друзі, якщо врахувати той період, коли до першої будівлі школи на цьому місці навчали заводських дітей, то школі либонь набагато більше, аніж сто років”, — у словах Миколи Анатолійовича була щира гордість за рідну школу. Колектив має надію, що ця небуденна подія не залишиться непоміченою для місцевої і столичної освітянських влад, бо не так уже й багато в Україні шкіл із таким солідним віком. Я впевнена, що кожен, хто завдяки тижневику “Слово Просвіти” познайомився з історією Білогородської школи № 2, щиро поздоровить і ювілярку, і шкільний колектив, і дітей. І я бажаю добра, любові іще як мінімум сто років благодення школі, яка святкує своє величне сторіччя. Білогородчанка Олена БОНДАРЄВА-РЄПІНА КРИТИЧНО

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин