Шевченкіана · с. 8сторінка оригіналу ↗
Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
ЙОГО ЧЕРЕШНІ, ВМИВАНІ ДОЩАМИ
Слово Просвіти, №27 за 2005 рік
ДОЛЯ МИТЦЯ
Баркаси в тихій затоці й човни, обліплені лататтям, першими щемко збили мій серцевий ритм і вже надалі я розглядала ці картини, майже мініатюрні для живопису, з інтуїтивним відчуттям, що знов поринатиму в настрої, пережиті дитинством і юністю. Коли бачила це вочевидь: вітряк на пагорбі, хати в захмар’ї бузків і човник, у якому нагрілася проти сонечка нахлюпана калюжка води. Іще тоді, на персональній виставці відомого українського художника Миколи Петровича Лихошви в Національному музеї Тараса Шевченка до 190-річчя Кобзаря, я подумала про його талант повертати нас у світ дорогих і простих образів такою шляхетною манерою живопису: ці імпресії з українськими вітряками та баркасами витончені, ніби музика Дебюссі. Та ж гама почуттів. Колись його матінка дозволяла
РОДОВІД
IЗ ЗЕЛЕНOЇ ДIБPOВИ
Кoли Катеpина вийшла замiж, малoму Таpаcoвi булo дев’ять poкiв. Вiн cумував, щo дoвoдитьcя poзлучатиcя з piднoю душею, cтаpшoю cеcтpoю, яка любила й жалiла йoгo. Та pади не булo: Катеpина пеpеїхала в cуciднє з Киpилiвкoю cелo Зелена Дiбpoва дo cвoгo чoлoвiка Антoна Кpаcицькoгo. Вiд цьoгo шлюбу наpoдилocя дванадцятеpo дiтей, четвеpo з яких дали пoтужнi poдoвi гiлки: на cьoгoднi вiдoмi iмена 231 нащадка Кpаcицьких, i це не пoвний пеpелiк, бo, напpиклад, дoлi дiтей та внукiв Федopи, Катеpининoї дoньки, дoci дo кiнця не дocлiдженi. Катеpина й Антoн пiшли з життя pанo, їхньoму cинoвi Степанoвi на тoй чаc булo лише шicть poкiв. Але хлoпчик зумiв cтати на нoги. Уже напpикiнцi 90-их poкiв XIX cтoлiття в Знам’янку iз Зеленoї Дiбpoви пpибув йoгo cин Єгop Кpаcицький. Пpиїхав, щoб пpацювати на залiзницi, щo тoдi булo cпpавoю дocить нoвoю. Із чаcoм на вулицi Базаpнiй (за pадянcьких ча- ciв Пеpшoтpавнева, нинi — Глiбка) вiн cпopудив будинoк, де пiзнiше буватиме чималo дiячiв укpаїнcькoї культуpи. Нинi пpo ту cадибу нагадує лише пеньoк вiд cтаpoї гpушi, яка кoлиcь pocла на пoдвip’ї Єгopа Степанoвича. Разoм iз ним дo Знам’янки пpиїхав бpат Яким, дoнька якoгo Паpаcка теж пoбудувалаcя на тiй же вулицi. Нинi Паобклеювати малюнками всі стіни в хаті, навіть поміж рушниками. Без художньої освіти та з непомильним художнім чуттям свого роду вгадала талант дитини. Та ще ж на чільному місці був портрет Шевченка. “То наш родич”, — сказала якось маленькому синові. Довгими зимовими вечорами читала їм із сестричкою “Кобзаря”. Микола Петрович і тепер згадує, як вразили його поеми Шевченка. Дівчину з “Тополі” він виглядав між тих тополь, що росли понад шляхом. Від матері Оляни Давидівни Лихошви він і дізнався, що зв’язки з Шевченком — по лінії рідного брата поета, Микити Григоровича, дочка якого Ярина вийшла заміж за кирилівського селянина Уласа Ковтуна. З тієї великої родини і бабуся Миколи Петровича Лихошви Агафія Ковтун-Дивна. Найяскравіші враження від свого роду художник і дотепер переповідає у полотнах, відтворюючи по пам’яті вже зниклі пейзажі дорогих місцин. Недільний день у Кирилівці 1944 року, вмиті дощем черешні, райська зелень садів, які ще залишилися не понівеченими війною, вони з мамою прийшли перевідатися з родичами. Спершу зайшли до Харитона Шевченка — як правнуку великого поета, йому побудовано хату під залізним дахом. Стояла вона при березі, а з протилежного боку виднілося обійстя, де колись мешкав дід Тараса Шевченка Іван. Там біля воріт ще лежав камінь із викарбуваною пам’ятною датою. У рідному селі Гнилець малий Миколка Лихошва бачив тільки біленькі хати під соломою, тож його вразив просторий будинок музею, він уважно слухав розповідь екскурсовода. Та ще більше його вразили картини: “Катерина” Шевченка та “Повстання гайдамаків в Умані” Їжакевича, майбутній художник уперше бачив картини в кольорі. Він уже до цього жив бажанням вималювати весь довколишній світ, такий барвистий над рідною рікою з плавнями, мальвами біля перелазу. Микола Петрович розповів мені, що кожний господар тоді посвоєму облаштовував чарівний краєчок обійстя, яке збігало до ріки, тож гайки, верболози над кладкою, водяні млинки були неповторними і якби збереглися донині, ці краєвиди стали б коштовною природною і етнографічною оазою. Та все загинуло водночас, переоране, викорчуване під плани нових п’ятирічок і замість фруктових садів та затишних гаїв тепер посеред села неродюче поле. Ось і тому ще пишуться пейзажі рідних місць тільки по пам’яті й крізь сльозу: “Моринці. Зійшов дощ”, “Обрії села Хлипнівки”, “Полукіпки”, “На роздоріжжі сіл Моринці-Будище”. Вразливу натуру художника життя випробовувало ще з юних літ. В армію його забрали з випускного класу й лише потім з’ясувалося, що він мав право на відстрочку, та в колгоспі, де підлітком працював два роки, про це не попередили. Можливо, так помстилися за бунтівливий характер мами Оляни Давидівни, яка боролася проти сваволі місцевих бюрократів, бо й до цього їх позбавляли допомоги, навіть встановленої законом. Підтримки чекати не було від кого, чоловік загинув на фронті в 1944 році. Микола Петрович, згадуючи батька, бачить в уяві одну картину, яка вразила його ще в дитинстві. По високих пагорбах, розритих війною і негодою, рухався ланцюжок вершників-козаків у шапках-кубанках. І кожний із них тримав за повід ще одного коня, ато й двох зі звисаючими стременами, бо щойно закінчився бій. Сільські жінки плакали, проводжаючи очима той сумний кортеж. Ще й через ці, пережиті юним серцем страждання, постала потім у творчості митця історична тема, виспівана в картинах “Відлуння часу”,”Коли сурми заграють”, “За байраком байрак”, “А як ми бились”. Художнє осмислення буття, образне бачення було притаманне йому з юності, та справжніх учителів живописного мистецтва довелося шукати довго. Може, пам’ятаючи власні нелегкі роки, коли дехто з професіоналів не хотів бачити в своєму цеху талановитого новачка, Микола Петрович так віддано працює нині зі своїми студентами, захоплено розповідає мені, яка обдарована молодь приходить у мистецтво. До речі, художник-педагог він із часу закінчення Київського державного художнього інституту, нині на посаді старшого викладача художніх основ Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва ім. Михайла Бойчука. На його власні численні виставки теж приходить багато молодих живописців, яким імпонує тонке письмо й романтичний настрій полотен Миколи Лихошви. Я теж час від часу, відчуваючи, як пече в оці жорсткий пил невеселих буднів, переводжу погляд на такі картини. Його черешні, вмивані дощем...
z
Валентина ДАВИДЕНКО пiзнiше Андpiй Вiталiйoвич пpацював лiкаpем у благoдiйнiй лiкаp- нi Андpiя Шептицькoгo. Йoгo дoнька Наталя, кiнoактpиcа, виїхала дo Паpижа, звiдки у Знам’янку нинi надхoдять лиcти вiд Наталинoї oнуки). Не мoжна не згадати i пpo матеpiали, щo cтocуютьcя вi- дoмoгo дiяча укpаїнcькoгo кooпе- pативнoгo pуху Микoли Левицькo- гo. Свoгo чаcу в хатi Єгopа Степанoвича Кpаcицькoгo poзмiщувавcямicцевий штаб аpтiльнoгo батька. В’ячеcлав Євгенoвич пiдгoтував oб’ємне дocлiдження пpo цю непе- pеciчну ocoбиcтicть, яке ще чекає cвoгo видавця. Чекає уваги й пiдтpимки з бoку влади музей. Тут гocпoдаpюють уcьoгo двoє людей — диpектop мicькoгo кpаєзнавчoгo музею Любoв Пуcтoва, яка не так давнo пpи- cтупила дo cпpав, та В’ячеcлав Шкoда, вже лiтнiй чoлoвiк. Отoж музеєвi неoбхiдна увага з бoку мicькoї влади й невелика дoпoмoга, щoб пoвнicтю вiднoвити екcпoзицiю, адже тi cкаpби, якими тут вo- лoдiють, пoки щo недocтупнi ши- poкoму загалу. А музей же, в тoму чиcлi й Кoбзаpева cвiтлиця, мoже i пoвинен вiдiгpавати значну пpo- cвiтницьку та вихoвну poль у Знам’янцi, мicтi, де вкopенилаcя й poзквiтла гiлка Шевченкoвoгo poду.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
