Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · с. 10сторінка оригіналу ↗

ТЕРНОВІ СЛОВА ЄВГЕНА ГУЦАЛА

Слово Просвіти, №27 за 2005 рік

Вечір пам’яті Євгена Гуцала, що відбувся 4 липня, якраз на десяту річницю смерті письменника, у Національній спілці письменників у Києві, залишив по собі надзвичайно щемне відчуття: кілька годин люди, які знали і люблять Євгена Пилиповича, не могли наговоритися про нього. Смерть не розірвала того живого зв’язку, який Гуцало-прозаїк, Гуцало-поет, Гуцало-людина встиг налагодити у письменницькому середовищі. Олекса Ющенко писав передмову до першої публікації студента Ніжинського педінституту, Олесь Лупій працював пліч-о-пліч з Євгеном Пилиповичем у “Літературній Україні” і багато років сусідував у письменницькому домі, Світлана Йовенко гаряче сперечалася, обговорюючи нові публікації Гуцала, а нині — присвятила йому свої поезії, Дмитро Чередниченко бував із Євгеном Пилиповичем у Дмитро Гуцало присвятив батькові пісню Л. Г.: Цього року, якраз на Купала, минає 10 років відходу в кращі світи Євгена Гуцала. Ви не лише розділили з ним гіркі хвилини від! ходу і зберігаєте пам’ять про нього, але ро! бите все можливе, аби книги Євгена Гуцала не зникали з читацького обігу. Власне, зали! шивши Вам верстку останньої книги, він за! повів Вам дбати про видання... Над чим пра! цював Євген Пилипович в останні свої місяці й дні? Розкажіть, будь ласка, про підготов! ку й видання п’ятитомника його творів. Л. В.: Про це дуже важко говорити, адже Євген Пилипович помер раптово, у нього було дуже багато планів, і він практично ні на день не припиняв роботи. Останні шість сторінок до книги “Ментальність орди” він написав у той день, коли в нього стався інфаркт. Треба було знати Гуцала, щоб зрозуміти, що він абсолютно не звик себе берегти. Це було якесь самоспалення. Він відчував, що тема, про яку писав в останні місяці й дні, надзвичайно важлива — російсько-українські стосунки, вічне намагання північного сусіда підім’яти під себе Україну, знищити будьяку національну свідомість, підкорити, знівечити, асимілювати. Пригадую, як тяжко працював Женя над цією книжкою, що складалася з окремих статей (спершу їх друкували в “Літературній Україні”), як перегорнув десятки стародруків і як повспільних мандрах Україною, Анатолій Мойсеєнко мав благословення від метра… Власне, кожен із присутніх у залі знав свого Гуцала, адже ця прикметна людина була надзвичайно багатогранною, зберігаючи цільність і цілеспрямованість натури, затятість і вірність своєму покликанню. Лариса Хоролець і Петро Бойко читали Гуцалові поезії різних років, земляки згадували велику родину Гуцалів — сільських учителів, патріархальних дідів і бабів, які продовжили своє життя в новелах-оповіданнях і повістях свого сина і внука… Присутність синів Євгена Пилиповича — Сергія, Дмитра, Євгена, чия кароокість увічнила швидкий, прикметливий, обдарований погляд батька, викликали в пам’яті народне прислів’я про призначення справжнього чоловіка — виростити синів і посадити сад, — і це теж є істинним щодо поета, який кожну травинку знав поіменно… торював: “Це маю робити не я, а історики, але чому ж ніхто не береться за цю тему?!” Адже він хотів показати правдиву картину російської експансії, так зване “освоение новых территорий”, базуючись на свідченнях саме російських очевидців — військових, істориків, письменників. І все одно його почали цькувати, звинувачуючи в усіх смертних гріхах. До речі, вже й після його смерті, коли видавничий центр “Просвіта” видав “Ментальність орди”, пан Толочко і пан Рябчук потопталися по пам’яті Гуцала, звинувативши його в “малоросійському синдромі”. А щодо видання п’ятитомника Євгена Гуцала, то я й досі дякую Богові, що тоді, усередині дев’яностих, коли практично завмерло все книговидання, знайшлися люди, для яких творчість Гуцала була частиною їхньої душі. Передусім, хочу назвати його друга ще зі студентських років — письменника Анатолія Давидова — вони разом училися в Ніжинському педінституті. Саме Анатолій Давидов, який на той час працював у Кабінеті Міністрів, “пробив” гроші на п’ятитомник. Але потім була колосальна робота щодо впорядкування кожного тому. І гадаю, що коли б не редактор і упорядник Михайло Москаленко, не тодішні директор видавництва “Дніпро” Тарас Сергійчук і головний редактор Академік Микола Жулинський, який у Слові про Євгена Гуцала осереддям своїх спогадів визначив довірливі ірпінські бесіди з автором культових у 60-их новел, зауважив, що прозаїк у 80-их болісно переживав свою непрочитаність. Ішлося, зокрема, про трилогію химерних романів “Позичений чоловік”, “Парад планет”, “Приватне життя феномена”, позначених убивчою іронією автора щодо зовні благополучного суспільства застою, наскрізь фальшивого і бюрократичного… Петро Осадчук, котрий, як завжди, натхненно і щиро вів спілчанський вечір, зауважив, що в “Ірпені” написано переважну більшість творів Євгена Гуцала, — адже він любив цей Будинок творчості і працював там в усі пори року… Блискучий стиліст і мовник, — Виступає Микола Жулинський. Ведучий вечора Петро Осадчук і Леся Воронина здається, усі пласти української лексики були ним опрацьовані, — Євген Гуцало розкошував словом, відчував його смак і аромат, його незглибимість і невичерпність, багатовимірність і багатобарвність. Власне, так само сприймав він і людей, про яких писав. Одна з його книг так і називається: “Люди серед людей”. Старі й діти, чоловіки й жінки, яскраві й непримітні, красномовні й недорікуваті, закохані й зненавиджені, щасливі й злощасні — усі вони пройшли крізь його серце і душу, з усіма він, здається, не міг наговоритися, на всіх надивитися, не міг випустити їх із поля свого зору. Учасники вечора пам’яті Євгена Гуцала не поспішали із залу, продовжуючи згадувати свого побратима, друга, непрочитану й загадкову людину: письменники Літа молодії... Світлана Жолоб, видання не мало б такого наповнення, не було б здійснене на найвищому професійному рівні. Найскладніше було відібрати вершинні твори Євгена знають ціну Гуцаловому терновому слову. Та чи не лишиться воно річчю в собі за пожовклими палітурками видань десятирічної давності? Чи вповні доступне те слово суспільству, яке, перебуваючи в читацькому цейтноті, часто-густо лише ковзає розгубленими очима по бібліотечних полицях, не дотягуючись до книжки серцем і очима? Власне, — чи прочитали ми Євгена Гуцала? Про все це — у розмові вдови письменника Лесі ВОРОНИ- НОЇ із журналісткою Любов’ю ГОЛОТОЮ. Фото Івана ПИЛИПЕНКА Сергій Гуцало у спогадах про батька Пилиповича — адже він залишив величезну творчу спадщину, яка не вмістилася б ів кілька десятків томів. Це, передусім, його неповторні, сповнені дивовижного світлого настрою ранні новели, це й реалістичні повісті й романи, і так звана “химерна проза” — трилогія “Позичений чоловік”, “Парад планет” і “Приватне життя феномена”, це й самобутня поезія, і публіцистика, і літературна критика, і зовсім несподівано наприкінці життя — безліч веселих і добрих віршиків-скоромовок, віршиків-усмішок для дітей. — Як показує не лише Ваш сумний дос! від, клопоти про увічнення пам’яті пись! менника нині падають на його родину. І хоч як гірко це підкреслювати, але все залежить від удови, рідних митця: наскільки виста! чить їм сил ходити і стукати в чиновниць! кі двері, залучати друзів і протистояти недругам. Як оминути байдужість чи не! доброзичливість? Якщо можете, скажіть про перших, але й про других не забудьте. — Звичайно, найголовніше, що залишається після письменника, — це його книжки. Але зараз я згадую свої “ходіння по муках”, коли треба було поставити пам’ятник на могилі Жені і встановити меморіальну дошку на будинку, де він жив. Хто з цим не стикався, навряд чи мене зрозуміє, а кому довелося день у день біга-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин