Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

«Ç ОБЛИЧЧЯ ВІЧНОГО ЗНІМУ МОДЕРНИЙ ГРИМ»

Слово Просвіти, №27 за 2005 рік

НЕСПІШНИМ КРОКОМ НИЖНЄ МІСТО Й МАҐ- ДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО Почнемо з того, що маґдебурзьке право, яким так пишається Київ, належало не цілому місту, а тільки Подолові. Річ у тому, що до початку XVIII століття Київ складався практично з трьох окремих частин: Верхнє місто, Печерськ і Поділ. Вони й справді були розокремлені Київськими горами, тож потрапити за часів Київської Русі з Подолу, скажімо, на Печерськ можна було переважно тільки по Дніпру — відомий сьогодні Володимирський узвіз, що пролягає від Європейської площі до Річкового вокзалу, був проритий крізь гору лише в XVIІІ столітті. Усі три частини міста наприкінці XV століття мали свою адміністрацію. Верхнім містом керували Софіївський та Михайлівський монастирі, воєводи, губернатори, часом — командування російських військ. Печерськ підпорядковувався Києво-Печерській Лаврі, генерал-губернаторові й коменданту Києво-Печерської фортеці. І лише Поділ, де вирувало ремісниче життя, керувався магістратом на засадах самоврядування, проголошених маґдебурзьким правом. До речі, саме магістратові Нижнього міста належала печатка із зображенням руки, що тримає самостріл, — один із перших офіційних гербів Києва. Тривалий час (до 1787 року) він існував паралельно із зображенням архістратига Михаїла, який уважався офіційним покровителем столиці. Походження останнього приписується першому київському митрополитові Михаїлу, що посідав руську кафедру приблизно з 992 по 1008 рік і мав на печатці зображення свого небесного покровителя. Хоча це легенда, так само, як і твердження про те, що під час хрещення Русі в небесах з’явився Архангел з усім своїм небесним воїнством. Головним святом подолян були традиційні ярмарки, які з 1797 року переросли в Контрактові з’їзди — двотижневі торжища, куди з’їжджалися ділові люди з усього Південно-Західного краю. Розширення торгових контактів потребувало розбудови інфраструктури, тож 1817 року тут було відкрито новий Контрактовий будинок, споруджений за проектом шотландця Вільяма Гесте (нині — жовта будівля навпроти Дитячого музичного театру). Будинок одразу ж став центром ділового і культурного життя Подолу: щовечора тут були бали, маскаради, вистави, концерти, а в 1847 році саме тут виступав знаменитий Ференц Ліст, про що свідчить меморіальна дошка на фасаді будинку. Тут бували Пушкін і Гоголь, Оноре де Бальзак та Евеліна Ганська, Адам Міцкевич і Тарас Шевченко. До речі, київський дослідник старовини Станіслав Цалик стверджує, що саме на Подолі могли зустрітися Сковорода і... барон Мюнхгаузен. Річ у тім, що німецький барон Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен-ауф- Боденвердер — особа реальна. До речі, він до кінця життя ображався на Распе і стверджував, що все, що той про нього написав, — чистісінька вигадка. Але барон Мюнхгаузен і справді служив у російській армії, якою керував генерал-фельдмаршал Бурхард Крістоф фон Мініх. Після невдалого форсування Дністра влітку 1738 року його військо відійшло на зимові квартири до Києва. Армія Мініха разом із 18-річним бароном Мюнхгаузеном узимку 1738—1739 років розташувалася на Печерську. Тоді ж до Києво-Могилянської Академії вступив і юний Григорій Сковорода. Він частенько бував на Контрактовій площі, де на той час влаштовувалися найбільші київські ярмарки. Сюди ж учащало по товар і провіант і військо Мініха. Так що цілком імовірно, що Сковорода і барон Мюнхгаузен таки бачили один одного, зустрічалися, але так і не познайомилися. Принаймні історія про це мовчить. Сам Григорій Савич нині навіки завмер на постаменті навпроти приміщення Могилянки. Тепер це — традиційне місце, де зустрічаються студенти, і не тільки. До речі, автор проекту пам’ятника великому філософові Іван Кавалерідзе спочатку відтворив Сковороду босоногим. Але за день до відкриття монумента поважна партійна комісія висловила незадоволення з приводу “босяцького” вигляду Сковороди й наказала за ніч “сплести йому личаки”. ТАЄМНИЦІ ПОДІЛЬ- СЬКИХ ВУЛИЦЬ Поділ, особливо його вулиці й дворики, ще зберігають романтичну атмосферу позаминулого століття. Між іншим, у давнину Поділ був аж ніяк не правильної геометричної форми, як нині. Які кожне середньовічне місто, він спочатку мав хаотичну забудову. Як засвідчує план Києва, складений 1695 року Ушаковим, Поділ був обнесений дерев’яними стінами й баштами, тут були звивисті вулички, прокладені згідно з рельєфом. Довільно розташовувалися будівлі та садки. У центрі Подолу збігалося кілька радіальних вуличок, довільно забудованих невеличкими будиночками. Але 1811 року трапилася страшна пожежа, яка фактично винищила весь Поділ. Горіло все — від Андріївської гори до Канави (річки Глибочиці). У полум’ї загинуло понад тисячу будівель, майже два десятки дерев’яних та кам’яних церков, згоріло три монастирі. Після пожежі місцеві мешканці довго остерігалися селитися на старих місцях. А коли почалася відбудова, то, оскільки в архітектурі тоді панував класицизм із чіткістю й довершеністю ліній, вулиці розпланували під прямим кутом. Власне, цими вулицями ми ходимо й нині. А про минуле нам нагадує хіба що так званий Будиночок Петра І на розі вулиць Костянтинівської та Хорива, який стоїть наче під кутом. Він один із небагатьох уцілів під час пожежі, бо був кам’яним, а його розташування вказує напрямок вулиць, яких нині вже немає. Саме на Подолі зосереджено чи не найбільше вулиць, які повертають нас іще в час Княжої доби. Крім вулиці Хорива, тут є Щекавицька, Турівська, Ігорівська, Олегівська, Ярославська, Волоська (на честь бога Велеса, капище якого стояло саме на Подолі), Почайнинська. До речі, остання — єдине, що лишилося на згадку про притоку Дніпра, у якій, за легендою, і хрестилася Русь. Ця річка тривалий час була відокремлена від Дніпра піщаною косою, впадала в Дніпро між сучасною Поштовою площею і теперішнім Пішохідним мостом. Але в XVIII столітті під час повені косу розмило, і Дніпро поглинув Почайну. “Мені відкрилась істина печальна: життя зникає, як ріка Почайна”, — писала Ліна Костенко. Чи не єдина вулиця, яка Самсон на Подолі z Фото Г. Оборської зберегла свої давні обриси, — це знаменитий Андріївський узвіз, що здавна поєднував Верхнє і Нижнє місто. Саме на його крутих поворотах народилося суто київське прислів’я: “Що з воза впало — те пропало”: князівські митники брали мито з кожного воза, тож купці намагалися навантажити вози під зав’язку. Але існувало суворе правило: якщо віз ламався (а найчастіше це траплялося саме на узвозі), весь товар переходив у князівську скарбницю. До початку ХХ століття Андріївський узвіз був малопрестижним районом без доріг та інших побутових зручностей. Селилися тут переважно міщани та пролетарі. А нині Андріївський — суцільна художня галерея, куди кияни прагнуть повести гостей. В Андріївського узвозу багато власних легенд і таємниць, розкрити які частково допомагає унікальний “Музей однієї вулиці”. Хоча, щоб розгадати їх, одного музею замало. Але це — тема іншої розмови. Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО “Ще заблукає думка!пілігрим з твоїх поезій до моїх, з вершин — додолу; зимове місто покажу тобі, сніги Подолу, з обличчя вічного зніму модерний грим”. Ці слова ки! ївського поета Олеся Ільченка щоразу спадають на думку, коли потрапляєш у цей стародавній і чи не найлегендарніший район столиці. Тут, можливо, зустрічалися Гри! горій Сковорода й барон Мюнхгаузен, тут відбувалися найбільші контрактові ярмарки, тут розвивалася наука і процвітали ремесла. І хай нині мало що нагадує нам про ті ча! си, — якщо спробувати зняти “з обличчя вічного модерний грим”, можна відкрити для себе багато цікавого й несподіваного.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин