Читацьке віче · с. 13сторінка оригіналу ↗
СЕЛО НАД ЧУМАЦЬКИМ ШЛЯХОМ
Слово Просвіти, №27 за 2005 рік
ПРО КОГО СПІВАЄМО?
П’ятдесят років тому, у минулому столітті, жив на Буковині й працював хоровим диригентом, блискуче грав на акордеоні, писав пісні талановитий музика Степан Сабадаш. Знали його дуже добре, особливо молодь, бо керував оркестром, який грав на танцях. Тоді дискотек не було навіть у найсміливіших фантазіях, тож юнаки й дівчата танцювали вальси, танго, польки й мазурки під живу музику. І взяти квиток у Будинок офіцерів, “до Сабадаша”, було складно й престижно. Чернівцями ходила легенда про те, що Степан Олексійович своїм мистецтвом акордеоніста підкорив румунську королеву, яка запропонувала йому переїхати до Бухареста, щоб вона могла слухати його гру. Однак він відмовився. Насправді — це зовсім не легенда, а факт біографії Степана Сабадаша. Він уже з раннього дитинства відчував такий потяг до музики, що сам зробив собі скрипку, та струни були зі звичайного дроту, й вона не могла звучати добре. Але допоміг дядько, знайшовши йому в сусідньому селі на Кельменеччині вчителя. Той поправив і скрипку. Батьки — працьовиті буковинські селяни, зовсім не переймалися синовими музичними клопотами, їм потрібна була його допомога по господарству, в полі. Не приносили радості заняття на скрипці й сусідам, бо хлопець сідав за хатою й виконував вправи, які дав учитель. А вони були мало схожі на музику. Зрештою, дорослі зрозуміли, що для Степана музика важливіша за все. Вчився він успішно й швидко, опанував різні інструменти, отож із часом підлітка почали запрошувати грати на весіллях разом із дорослими. Згодом Сабадаш став студентом Чернівецької консерваторії (була така в Чернівцях перед Другою світовою війною) і переміг на одному з музичних конкурсів, де його й почула румунська королева… Румуни втекли з Буковини в 1944-му, тоді ж погнали й німців. Степан Сабадаш почав працювати в оркестрі Чернівецького обласного драматичного театру, диригувати хором трикотажної фабрики, грати на танцях у Будинку офіцерів і… писати пісні. До його зоряної години було ще далеко. 1955 року обласний Будинок народної творчості оголосив конкурс
ЗУСТРІЧ ІЗ МИНУВШИНОЮ
Разом із дітьми вчителі зібрали тут старовинні речі — вишивки, вироби гончарів, предмети побуту. Інша епоха озивається в речах і вичитане в книжках можна тут з успіхом унаочнити. Ось у кутку кімнати — зразок старої сільської печі, розписаної за місцевим звичаєм півниками. Нині так не розписують, бо й піч не в кожнім будинку зосталася. Тут вона нагадує про призабуті місцеві традиції. Праски, годинники, вишивки, старовинна скриня... Ікона. Тут же — куточок хліба. В ювілейний рік Перемоги над фашистськими загарбниками в шкільному музеї стали оформляти куточок бойової слави про учасників радянськонімецької війни. Адже школа носить ім’я героя-земляка Савелія Довгополого. У скромному шкільному музеї й дитяче ліжечко зі зразками народної вишивки на покривалі. На ньому — розшита квітами подушечка. І тут же — старий, ще дореволюційний кролевецький рушник із церковцею на ньому. У кутку в музеї спочиває вже “на пенсії” прялка. Вона, правда, не витримала іспиту “мідними трубами”: її позичали для вечорниць у клубі й звідти експонат повернувся пошкодженим (мабуть, веселі вечорниці були... Та навіщо меблі ламати?..). Ось примостився на підлозі старий дзвін. Спершу думаєш, що він церковний, але, придивившись, бачиш літери МПС — значить, станційний, залізничний. Варто примружити очі й уявиш, як після сигналу цим дзвоном від сусідньої станції Мізкове (нині — Мінеральна) відходив потяг, котрий і стояв тут не дуже довго... Коли дзвін цей полишив своє місце — в громадянську, як “різали все, що паном звалось”, чи пізніше, коли на зміну традиційному дзвону прийшов електричний сигнал? Це залишається таємницею... До речі, чому село називається Карабинівкою? Можливо, через карабінерів — добірних стрільців у піхоті й кавалерії? У Росії частини карабінерів існували аж до закінчення Кримської війни — до 1856 року. Ні, як мені пояснили, Карабинівка дістала свою назву за іменем її власника — якогось статського радника Карабинова. Від нього село перейшло до панів Мізків. Рід цей лишив свій слід в історії Січеславського краю. Дмитро Мізко був першим довголітнім директором Катеринославської класичної чоловічої гімназії, якій цього року виповнюється 200 років. Його тесть, запорозький старшина Легкоступ, був одним із фундаторів славетного Новомосковського собору. Його син Микола Дмитрович Мізко, який успадкував Карабинівку від батька, став літературним критиком, потрапив до всіх енциклопедій, був знайомий із Гоголем, перекладав російською Шевченка, лишив цікаві спогади про першого українського актора Соленика, дописував у перший український часопис “Основа”. Та, на жаль, про рід Мізків в експозиції шкільного музею нічого не розповідається. Ми домовилися з Марією Василівною про взаємну допомогу та обмін краєзнавчою інформацією. Над старими глечиками й дерев’яними ночвами висить стара картина, створена в народному стилі одним із місцевих авторів. Сюжет її такий: біля української хати стоять молодий і молода, поряд — такі слова: “Останній раз води напитися, і на тебе, моя мила, подивитися”. Цю наївну картину на фанері, кажуть, намалював дідусь із місцевої родини Шубенків. В інших людей на горищі виявили старовинну розписану лаву. Правда, без ніжки — приробили нову. Але все одно: краще на неї не сідати — експонат же... Тут і старовинна гасова лампа, а зі старої етнографії — грабки, рогач й інші знаряддя сільськогосподарської праці. З ними сусідять гребені, якими чесали вовну. Поряд старі дерев’яні санчата, на яких каталися селом дідусі нинішніх школярів. Як швидко вкриваються пилом історії предмети повсякдення! Спливли в пам’яті рядки Михайла Чхана: Затухає, ламлеться і хруска, Небо нижча і всиха вода, І мене колись, мене — етруска, Вже ніхто ніяк не розгада... Як відомо, етруски — одне з найзначніших племен стародавньої Італії — своєю культурою справили значний вплив на започаткування культури Стародавнього Риму. Проте, остаточно зійшовши в першому столітті до нашої ери з історичної арени, лишили по собі чимало загадок... Мабуть, для того й існують музеї, щоб загадок тих не збільшувалося.
Микола ЧАБАН, с. Карабинівка Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл.
z
Карабинівка — село давнє. Колись лежало воно на чумацькому шляху до Дніпровсько!Бузького лиману. Шлях той пролягав у давнину через Коломак, Карлівку, Кочережки, Карабинівку, Михайлівку, Тимошівку й Сирогузи. Плеканню історичної пам’яті в сьогоднішніх школярів служить шкільний музей при Карабинівській середній школі. З його експонатами мене знайо! мила вчителька історії Марія Тимцова.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
