Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Культура · с. 15сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №27 за 2005 рік

Слово Просвіти, №27 за 2005 рік

ФЕСТИВАЛЬ Специфіка фестивалю полягає у тому, що він є своєрідним експериментальним майданчиком, де в умовах міста відбувається пошук оптимального формату взаємоіснування і взаємодії етнічної культури і модерних способів творчого самовиразу. Пояснювати на словах, як це відбувається, — річ марна, краще самому раз спробувати, — наприклад, через танець. Ті, хто у п’ятницю 24 червня скористався запрошенням долучитися до танців у Могилянці, міг це відчути (серед присутніх було чимало інтелектуалів, які навчаються або й викладають в одному з найпрестижніших внз України). Адже, на думку огранізаторів фестивалю, “йдеться про один із найдоступніших спосо- Фото Г. Оборської ПРЕМ’ЄРА Заключна в цьому сезоні нова комедійна вистава Луганського академічного театру викликала резонанс ще за місяць до свого народження на сцені. А воно, завважимо, мало статися якраз перед Великоднем. Та через зайнятість режисера-постановника з Тернополя — заслуженого артиста України Олега Мосійчука, головного режисера тамтешнього українського академічного музично-драматичного театру, — прем’єру було перенесено на 30—31 травня. Назва її — “Євангеліє від Івана” (за однойменною п’єсою відомого сучасного драматурга Анатолія Крима) — викликала неабияке обурення в однієї з релігійних луганчанок. “Братия и сестры, остановитесь, опомнитесь! — зверталася вона зі сторінок деяких луганських газет. — Почему мы допускаем, чтобы определенные силы попирали нашу веру, кощунствовали над ее основами, ставя “комедию” на Евангелие?” І трохи далі: “Ныне повсюду обман и нечестие, словоблудие и растление...” Останню інвективу авторки важко заперечити. Та хіба можна дорікати “растлением” театру, в репертуарі якого кілька останніх років із незмінним успіхом ішла драма-містерія “Варавва” — про жертовність Ісуса Христа? А щодо дитячих вистав, — то кожна пробуджує у наших маленьких співвітчизників любов до ближнього, до рідного краю, почуття добра та інших чеснот. Непевним є тут не сам “двобій із вітряками” нашої землячки-святенниці, яка, вочевидь, чула дзвін, та не розібрала, де він. Таке раз по раз трапляється в історії й красного письменства, і нашого чорно-білого життя. Дивує рішення тих керівників ЗМІ, що піддалися спокусі надрукувати “скандальне” звернення, а у випадку претензій, гадаємо, прикривалися б тим, що “редакция не всегда разделяет позицию автора и ответственности за достоверность фактов в публикациях не несет”. Оце так підтримка нашої багатостраждальної культури, через брак якої саме й бів пізнання традиційної культури, символізм якої часом легше відчути у кількох порухах, аніж витлумачити у розлогому тексті”. заповзає в наше суспільство “словоблудие и растление”!.. Ну що ж, антиреклама — теж спосіб бути поміченим. Утім, комедія “Євангеліє від Івана” цього не потребує: як за драматургічним матеріалом, так і за акторським утіленням режисерського задуму вона самодостатня. “У людини можна забрати все — хату, гроші, навіть життя. Але якщо людина не захоче, одного в неї забрати не зможуть — душу. А моя душа — земля”. Ось релігія головного героя вистави — фермера-початківця Івана Хащенка. Навіть десятиліття колгоспного “хазяйнування”, що всім селянам врізалися втямки, не знеохотили його бути для землі справжнім господарем і відповідати за неї. Ба, — навіть жінчині гроші, які вона заробляє в Італії та висилає на добудову хати, завзятий неофіт пускає на землеустрій. Та цього замало, й Іван із помічниками, розраховуючи на позику, організовує пишну зустріч банкірові. Справжнім вавилонським гармидером можна назвати всі подальші події. У господі Хащенків опиняються зальотні гості — німець Глобке, інвестор, потім його італійський колега, разом із тим ще й запеклий комуніст, Сільвіо, а також чимала юрба земляків, котрі хоч і спілкуються українською, однак порозумітися їм зась: це люди не те що з різних осель — із різних планет (типу Кін-дза-дзи). Править своєї банкір Волдирюк: не відмовляючись від “послуг” тілистої та спритної подружки Хащенкамолодшого, вимагає ще й хабара — вгодованого кабанчика. Районне начальство в особі Макуховича в одну душу товче про те, що йому треба “план по інвестиціях виконати”. Судовий чиновник Ганна Гарькава діє лише “по інструкції й протоколу” (з наголосом на першому складі) і сипле канцеляризмами так, що “класик” суржику Сердючка, як зараз кажуть, відпочиває. Не Як і на попередніх “dream-лендівських” вечірках, програму відкрили виконавці автентичної музики — цього разу ансамбль “Буття”. Фольклористи Ілько Фетисов та Сусанна Карпенко з гурту “Божичі” для всіх охочих демонстрували, якими саме мають бути ті “кілька порухів”, аби через них ввійти в контакт ритмами і образами традиції. Далі за справу взялися хлопці з фольк-рокової формації “Очеретяний кіт”. Тут уже інструктаж був зайвий і кожен інтуїтивно, на своє відчуття і розуміння мусів орієнтуватися в потоці доволі оригінальної мелодії. Українські мотиви в ній, безперечно, впізнавалися, але потужніше прозирала п’янка первісність звуковидобування, розкутість емоцій і жестів. От, щоправда, асфальт під ногами танцювальників не давав їм змоги на повну силу висловити екстатичне звернення до неба, землі й до всіх стихій, що з правіку оточувавтратили людської мови-душі лишень сповідувачі Іванового “євангелія” — ветеринар Петро, сільський голова Остапенко та бухгалтер Василина. А ще — й це найбільше тішить — син Колька зі своєю дзиґою Анжелкою. Така от сучасна житейська, а зовсім не Божественна, до того ж, за визначенням постановника, гірка комедія вихлюпнулася свіжою хвилею на кін театру в останні травневі дні. Ми ж до цього визначення додамо своє: ще приваблива й тим, що з непідробним народним гумором згадує про явища зайшлі, і аж ніяк не смішні, приміром, про євроінтеграцію, опозицію чи протистояння різних гілок православної церкви в одному селі. Ознака досконалості тексту-першооснови — репліки можна розібрати на афоризми, до прикладу: “Внизу німі, а зверху глухі, от тому й злагода в нас”. Вистава сприймається легко, одначе вона не легковажна, а почасти навіть філософічна. Знаєте, що спадає на думку після напруженої мізансцени з сокирою? Шевченкове “У Бога за дверми лежала сокира”. Ця поезія про казахське священне дерево закінчується так: “І моляться, і жертвами дерево благають, щоб парости розпустило у їх біднім краї”. Чи не так і у нас в Україні, де вдосталь і чорноземів, і лісів, і водоймищ, а райське дерево достатку все ще не квітує пишно?.. Чи не тому, що, за виразом ли людину. Але ті, хто прийде на Співоче поле, надолужать цей момент, адже там буде багато зелених галявин, унікальний ландшафт, неповторні архітектурні краєвиди з Дніпром, насичена програма. До речі, порівняно з минулим роком, на “Країні мрій-2005” збільшено присутність автентичних виконавців фольклору (простіше кажучи — “бабусь” і “дідів”, які навчалися цьому мистецтву не в консерваторіях, а переймали безпосередньо від старших людей із “народу”) — очікується близько десяти таких колективів з різних куточків України. Серед новацій цьогорічного фестивалю також Обрядова сцена, на якій щодня планується показувати камерні театралізовані фольклорні дійства. одного з персонажів, “наша земля дурнями натикана: цвітуть і плодоносять”?.. Не таке поняття про землю в Івана, який у критичну хвилину свого життя-буття весь свій біль і гнів вкладає у слова: “Чи замислювався ти, чому одне зерно пшениці дає двадцять? То не зернина весною проростає — то душі наших померлих предків. А тому земля — свята...” І коли описують майно фермера-банкрута, він боронить один-єдиний скарб — дідову іконку архангела Михаїла, з котрим перебуває у постійному, дарма що, начебто односторонньому діалозі. На наш подив і радість, попри всі пафосні, на перший погляд, моменти вистава не фальшує, комічне й героїчне в ній зливаються в гармонійне звучання, адже якщо осягнути думкою і життя кожного з нас, стане помітно: високе й нице в ньому часто-густо ходять у парі. Очевидно, що цьому узагальненню підкоряються й усі виражальні засоби видовища (режисер-постановник узяв на себе також художнє та музичне оформлення вистави). На сцені бачимо штрихпунктирні, без зайвих подробиць, декорації сільського житла, окрім фольклорних та радянських пісень (останні на тлі сучасних подій сприймаються дуже комічно) звучить музика, що будить не тільки серце, але й розум. А несподіваний фінал — Іван, чоловік справді Божий, підно- Фото Г. Оборської Очікується приїзд Чернівецького театру “Голос” із постановкою “Українські пісенні старожитності”. Загалом працюватиме сім сценічних майданчиків: танцювальної науки, кобзарський, дитячий, майстер-класи традиційних ремесел та інші. На головній сцені виступатимуть Роман Гриньків, “Мандри”, “Гуцул Каліпсо” і, звичайно ж, легендарний “ВВ” з Олегом Скрипкою у супроводі фольклорного ансамблю. Однією з найпомітніших подій фестивалю обіцяє стати виступ Севари Назархан, узбецької співачки, яка завдяки підтримці Пітера Габріела зуміла стати досить популярною у Європі виконавицею word music. z Микола СКИБА ситься над землею до хмар — перетворює побутову комедію на справжнє епічне полотно. І, нарешті, складне для оповідача завдання: і вчорашньому, і завтрашньому глядачеві цікаво знати оцінку гри акторів. Незважаючи на однаковий матеріал, і в першому, і в другому складі кожен з виконавців має осібний, такий своєрідний малюнок образу, що годі віддати комусь перевагу. Без “дублерів” працювали лише три актори. Народний артист України Володимир Куркін: пихатий начальник із району Макухович — бездоганно зіграна роль! Заслужений артист Олександр Гончаров — сільський голова — привертає увагу контрастним поєднанням душевного й простацького. Іронічні інтонації, скупі виразні жести актора Леоніда Лісняка підкреслюють флегматичну натуру ветеринара (“майже фершала!”) Петра Григоровича. Тільки завдяки неабиякому самовладанню вдесяте починає він анекдот про ремствування народів, яких Бог наділив неоднаковою землею, а закінчує гіркою притчею про власний народ, що мовчки зносить усі поневіряння. Але виставу тримає головна роль — фермера Івана, якого в обидва прем’єрні дні грають заслужені артисти Олександр Морозов та Євген Тодоракін. Енергійний, тямущий, часом безпорадний він у першого. І дуже щирий, душевний, органічний — у другого. Дивишся на актора — і здається: він хоч і не був фермером, а розказує начебто про свої життєві іспити і переживання. (Між іншим, сюжет п’єси взятий автором із власного досвіду). Примітна деталь: на поклони Іван Хащенко — Євген Тодоракін виходив останнім, і фізично відчувалося — цієї хвилини він був спустошений. Аж тут накотився новий, потужніший прибій оплесків, — й актор наче скинув тягар із пліч. Згоряє чи відроджується єство людини, коли вона все отак пропускає через себе? Ні, мабуть-таки, після пристрасної, сумлінної роботи кожен стає сильнішим. І як актор, і як людина. Таміла ВОЙТЕНКО, журналіст z Наприкінці червня у дворі головного академіч! ного корпусу НаУКМА слухали стильну україн! ську музику, танцювали, мріяли. Воно й зрозу! міло — скоро ж бо “Країна мрій”, міжнародний етно!фестиваль, ініційований Олегом Скрип! кою. Цьогоріч він відбудеться вдруге. “Танці в Могилянці” — остання розминка його організа! торів і симпатиків перед великим дійством, що розпочнеться 8 липня на Співочому полі Києва.

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин